Фейки Толстого і огидне від Пушкіна: як російська література допомагала будувати імперію

Олександра Кучечук

Російська література це не чисте мистецтво. Це література, яка обслуговує владу, підтримує імперіалізм, укріплює зневагу до малих народів і виправдовує злочинця. Так вважає професорка Університету Райса (США), польсько-американська літературознавиця Ева Томпсон.

Пані Ева є авторкою праці «Трубадури імперії. Російська література й колоніалізм». Цю книгу у недавньому інтерв’ю ҐРУНТові порадив нашим читачам український філософ Вахтанґ Кебуладзе (а ҐРУНТ радить переглянути саме інтерв’ю). Томпсон чітко показує, як у російській культурі формується імперський шовіністичний ксенофобський міф, і як він втілюється у завоюваннях і кривавих війнах.

Чому Захід фанатіє від Толстого і Достоєвського, чому Навальний подібний на Путіна, чому в Москву треба завести антиімперський військовий контингент – ми переклали інтерв’ю Еви Томпсон із Review of Democracy.


«Західноєвропейські країни не хочуть війни з Росією. Збав, Боже! Це останнє, чого їм би хотілося»

Росії подобається називати себе національною державою, поряд із іншими державами Європи та світу. Насправді ж Росія не є національною державою. Я називаю Росію імперією. Росія хотіла б русифікувати всі народи, які входять до складу Російської Федерації, та стати національною державою. Та поки що їй це не вдалося. 

Всі неросійські території, які стали частиною Російської імперії, були захоплені російською армією. І, як правило, не так давно. Якщо країна складається із територій, які приєдналися до неї не добровільно, то очевидно, що це імперія. Росія втратила частину територій після падіння Радянського Союзу, та вона й досі залишається імперією. Нації, які входять до складу Російської Федерації, часто повставали. Згадаймо двоє чеченських змагань у 1990-х роках, які Росія придушила з неймовірною силою та жорстокістю.

Втім світ не визнає Росію імперською державою. Однією із причин є те, що російські колонії прилягають до її території, а не є віддаленими, заморськими, як було у Великобританії, Франції, Німеччини чи Італії. Між цими імперіями і країнами, які вони підкорювали, була значна відстань. Росія ж просто поневолювала території своїх сусідів – потрохи рухалася на схід, південь, північ і захід. А коли ви маєте справу з колонізацією суміжних територій, то здається, що це зовсім не колоніалізм, а просто коригування кордонів.

Інші країни ніяк на це не реагують, адже вважають, що колонії завжди мають лежати десь далеко. Є теоретики колоніалізму, які й досі у це вірять, навіть попри те, що у випадку з Росією підтримувати подібні тези неможливо.

Західноєвропейським країнам просто зручно розглядати Росію як добровільну федерацію народів. Скажімо, Франція, Італія та Німеччина знають, що від російської агресії їх вберігає низка інших держав, розташованих між Росією та Західною Європою. Цього достатньо, щоб запобігти подальшим завоюванням Росії на Заході. 

Взагалі, Росія хотіла би, щоб Франція була незалежною, аби мати змогу поїхати туди та придбати якісь предмети розкоші. Через те, що західноєвропейські країни почуваються в безпеці, вони воліють не помічати, що Росія є імперською. Їх це не стосується. Вони не хочуть створювати собі зайвих проблем. Вони не хочуть війни з Росією – збав, Боже! – це останнє, чого їм би хотілося. Західноєвропейські країни готові поспівчувати вам, але не допоможуть, коли ви будете намагатися вирватися з імперії. Саме так сталося в Чечні, і те саме відбувається в інших так званих республіках у складі Російської Федерації.

«Роман Толстого завдав деяким країнам більше шкоди, ніж інші речі в історії» 

У ХІХ столітті Західна Європа нічого не знала про Росію. Вона була відокремлена від Європи іншими країнами, які частково перебували під російським пануванням. Єдиним джерелом, звідки про Росію могли щось дізнатися, була література. 

Лев Толстой – це хороший приклад того, як можна бути великим генієм, але водночас пропагувати хибні ідеї. У романі «Війна і мир» є важлива частина, де автор описує перебіг війни з Наполеоном. Як ви пригадуєте, Наполеон йде на Москву, врешті захоплює Москву, а згодом російська армія починає витісняти його. Як же про це пише Толстой? Ну, він каже, що армія Наполеона вирушила на схід, пройшла Німеччину, тоді дійшла до Росії. А потім навпаки – росіяни, просуваючись на захід, досягли Німеччини, а згодом нарешті дійшли до Парижа.

В описі Толстой повністю нехтує ті нації, які були між Німеччиною та Росією. У мільйонів, якщо не в десятків мільйонів читачів склалося враження, що відразу після Західної Європи йде Росія.

Усі народи, які розташовані поруч із кордонами Росії, просто не є важливими, вони не рахуються, їх все одно скоро русифікують, якщо ще не русифікували. Скажімо, Толстой створив вкрай негативний імідж Польщі. Негативний в тому сенсі, що ця країна зображалася так, немовби вона не гідна існування. В реальності Польща підтримувала Наполеона – приблизно 80-тисячна польська армія долучилася до війни на боці французів. Толстой цього не згадує, тому в культурах Франції, Німеччини та Великої Британії цей образ залишається.

У певному сенсі роман Толстого завдав деяким країнам більше шкоди, ніж інші, значно більш очевидні, речі в історії. Йдеться не лише про Польщу, а й про Литву, Латвію, Естонію, Білорусь та Україну. У ХІХ і частково ХХ столітті література й справді була основним засобом зв’язку між Росією і Заходом.

Зараз ситуація зовсім інша. Ми маємо безпосередній зв’язок завдяки сучасним електронним засобам. І коли ми говоримо про російсько-українську війну, то постійно бачимо ці картинки, які показують, що Росії точно не раді в Україні. Але в романі Толстого кожен вітав російську армію.

blank

«Російським авторам було зручно користуватися величезними просторами Сибіру»

Російська література не показує російське суспільство або росіян такими, якими вони насправді є у суспільстві. Вона лише надає ідеям людські обличчя. Це значно відрізняє її від західної літератури, яка прагне бути більш приземленою та показує реальних людей у ​​реальних суспільствах. Герої Флобера, Бальзака, Діккенза чи Джейн Остін представляють не лише характери, а й суспільства.

У російській літературі персонажі доволі ізольовані від суспільства. Наприклад, герої роману «Війна і мир» належать до нечисленної вищої верстви російського суспільства. Деякі з них мають аристократичні титули, тому зрозуміло, що вони не є типовими представниками спільноти. У Достоєвського ми теж нічого не дізнаємося про російське суспільство: ми читаємо про людські проблеми, про добро і зло. Той чинник, що російська література була геть іншою, ймовірно, і є одним із факторів її популярності на Заході.

Іще однією причиною [чому на Заході люблять російську літературу] є те, що ми воліємо читати твори письменників із могутніх країн. Росія була могутньою країною. Російським авторам було зручно користуватися величезними просторами Сибіру. Скажімо, туди відправили Раскольникова (герой роману Фьодора Достоєвського «Злочин і кара», – Ред.). Якби Раскольникова відправили, наприклад, у Рязань чи якесь інше, не таке віддалене, російське місто, то цей пафос втратився б. Уявіть письменника з Болгарії, не менш талановитого, ніж Достоєвський. Він не може відправити своїх персонажів настільки далеко.

Навіть сьогодні читачі обирають авторів саме з великих та могутніх країн. Цього не заперечиш, це факт. Польський поет Адам Чернявський зауважив, що якби у ХІХ столітті Польща була незалежною, то «Лялька» Болеслава Пруса виграла б змагання із «Мадам Боварі» Флобера. Це чудовий роман – але тоді не було Польщі. Хто захоче читати твори письменників, які належать до неіснуючої нації?

blank

Чому російська література лояльна до злочинців

У російській літературі часто зауважують феномен – що злочинцеві радше співчувають, аніж засуджують. У російській літературі сприймається як належне, що злочинець, якщо він почне гнобити себе, принижувати, то вважатиметься хорошою людиною. Фактично, злочинець стає навіть вищим за людину, яка може його засуджувати. 

На Заході ставлення до злочинців дуже відрізняється. Ми теж, звичайно, іноді жаліємо їх, але ми вважаємо, що для того, аби бути виправданим, злочинець має не просто покаятися, а й мати певне бачення, як стати кращим.

blank

«У той час, коли українська мова страждала, російські письменники ще й заробляли» 

Росіяни робили все можливе, щоб русифікувати Україну. І не лише Україну, а й усі інші народи, які входили до складу Росії. 

За часів комунізму зі словників української мови викидали слова, якщо вони відрізнялися від російських. Замість них вводили російські, щоб люди звикли до русифікації.

З популяризацією української літератури було складно. Лічена кількість письменників мала доступ до видавництв. Про іноземні тут взагалі не йдеться. Натомість російські автори мали всі можливості пропагувати та просувати свою літературу на Заході, ще й заробляли на цьому, в той час, коли українська мова страждала. 

Так було і в Польщі. Можна порівняти, скільки примірників книг Збіґнєва Герберта було видано в ранній період його творчості, і яким був тираж якогось третьосортного російського письменника. Виявиться, що у Герберта вийшло близько 600 примірників, а в посереднього письменника з Росії – 20 тисяч. Це один із шляхів, як російська література витісняла інші.

Російським письменникам властиво ставати на бік російської влади, якщо йдеться про політичні питання. Візьмімо Бродського і його твір «На незалежність України», чи Пушкіна з його потворним віршем «На підкорення Варшави». Те, як російські письменники зображували світ і Росію зокрема, чітко узгоджувалося з політикою царської і радянської держав.

Мені важко сказати, що саме спонукало письменників до написання подібного – чи бажання друкуватися, чи віра у пропаганду. Якщо ти був проти уряду, то ти не мав доступу до видавців, ти не мав доступу до аудиторії. А російські письменники хотіли бути надрукованими. Авжеж, це призводить до створення негативного образу України чи Польщі на Заході, але в Росії таке відбувається постійно – росіяни завжди негативно описують національні меншини та їхні мови. Це той тягар, який покладався на поневолені Росією народи: вони мали щезнути.

«У росіян немає розуміння, що вільне суспільство треба виборювати. У питанні, як досягти цього, ви побачите повну пустку»

Навряд чи у Чехова або в його героїв була якась реальна програма демократичної Росії (Еву Томпсон запитали про те, чи є можливим демократичний устрій у Росії, який дехто вловлює у словах героїв із Антона Чехова, – Ред.). Вони говорили про це, Чехов писав про це – проте це лише ідеї, а не люди, які існують у реальному суспільстві. Якби справжні люди планували щось на зразок демократії в Росії, то в текстах Чехова була б хоча б якась дискусія про це. Натомість ми бачимо персонажів, які зітхають за демократією, хочуть жити у демократичному суспільстві, у гарному суспільстві, де діє право, але вони й гадки не мають, як створити демократичне суспільство. Вони навіть не підозрюють, що таке суспільство потребує жертв і боротьби. Мабуть, росіяни й досі цього не зрозуміли.

Росіянину невтямки, що для того, щоб отримати демократичну Росію, частина громадян має загинути – бо має відбутися повстання, має бути якась війна між тими, хто зараз керує Росією, і тими, хто хоче, щоб Росія була демократичною. 

Герої «Трьох сестер» були би добропорядними громадянами, якби їх помістили у демократичне суспільство, вони б там, напевне, вчителювали. Але в питанні, як досягти цього, ви побачите повну пустку – в російській літературі, в російському мисленні і в російській філософії. У них просто немає розуміння, що вільне суспільство треба виборювати.

Ставлення російських дисидентів до жахливої політики в Росії теж доволі своєрідне. Їхня проблема доволі очевидна: вони навіть не намагаються переконати російське суспільство в необхідності зміни системи. Російське суспільство просто не впевнене, що зміни потрібні. Усі опитування показують, що росіяни багато скаржаться, але нічого не роблять для того, щоб побудувати нове суспільство.

Така критика – це все одно, що пити чай, їсти тістечко і говорити: «Ой, цей уряд жахливий, було б краще мати інший». Ти допив чай, доїв тістечко, йдеш додому і думаєш про щось зовсім інше.

Є й інша річ про так званих російських дисидентів. Згадаймо Алєксєя Навального, який перебуває у в’язниці, опонента Путіна. Дехто просуває його як представника тієї кращої Росії, із демократичними процесами. Але він офіційно заявляв, що Крим має бути російським. Маю враження, що якби Навальний прийшов до влади, то багато хто б йому симпатизував на початку правління. Але за кілька років він став би наступним Путіним.

Деякі російські дисиденти, попри критику системи, насправді хочуть, щоб Росія залишилася імперією. Це стосується як Навального, так і Солженіцина. Наприклад, Солженіцин ніколи не припускав, що Російська Федерація повинна відмовитися від територій, які не хочуть входити до її складу. Жоден російський «дисидент» ніколи такого не казав.

blank

«Для того, щоб там відбулися справді великі зміни, у Москву мають увійти іноземні війська»

Сьогодні неможливо написати ще одну «Війну і мир». Просто через те, що існують сучасні засоби комунікації: ми надто багато знаємо. Якби у нас був електронний зв’язок під час наполеонівських воєн, ми б побачили, що тоді, коли російські війська йшли через Польщу, то там було протистояння, а коли йшла армія Наполеона, то приходили люди і пропонували їжу. Електронні медіа допомагають бачити російську агресію. Неможливо сказати, що Росія намагається воювати з нацистами, щоб отямити Україну. Такого роману сьогодні не напишеш.

Я дуже сумніваюся, що в Росії буде якесь «пробудження». Погляньте на Німеччину, яка докорінно змінилася після Другої світової війни. Чому так сталося? Тому що іноземні війська стояли у Берліні і вони змусили німців змінити свої погляди. Якби Німеччина перемогла у Другій світовій війні, вони б сьогодні поклонялися Гітлеру.

Для того, щоб там відбулися справді великі зміни, у Москву мають увійти іноземні війська. А це просто немислимо. Не думаю, що хтось планує щось подібне. Ніхто на Заході чи деінде не думає про щось подібне. 

Ось тут і є відмінність між Німеччиною та Росією. Німеччина змінилася, тому що вона була завойована, вона зазнала поразки. А Росія поразки не зазнала. Навіть якщо вона програє війну з Україною, вона все ще залишатиметься потугою.

Напевно, для того, щоб Росія змінилася, треба набагато більше часу, ніж одне покоління. Звичайно, в історії можливе все. Малоймовірно – але можливо. Я хочу, щоб Росія змінилася, і щоб це трапилося якнайшвидше.

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка