Lockheed Martin виробляє передові мобільні ракетні установки на переобладнаній фабриці підгузників. Я відвідав цей завод у південному Арканзасі наприкінці лютого, і робота там просто кипіла, пише Елліот Аккерман у статті для The Atlantic.
Ця фабрика та її працівники – це ключовий компонент в американському арсеналі демократії. Гроші, які адміністрація Байдена витрачає на велику військову допомогу Україні, створюють тут робочі місця – як і в інших промислових містах Сполучених Штатів. Утім, спостереження за робітниками на конвеєрі унаочнює і масштаб викликів, які стоять попереду. Після десятиліть послаблення й занедбаності оборонна промисловість США щосили намагається задовольнити раптовий сплеск попиту.
“Саме завдяки таким заводам, як цей, війна в Україні і будь-які майбутні конфлікти можуть бути виграні або ж програні”
Беккі Вітроу, директорка з розвитку бізнесу Lockheed, стоїть у приміщенні заводу в Іст-Камдені, що за півтори години їзди на південь від Літл-Року (столиця Арканзасу, – Ред.). “Нам довелося повісити завісу на задній стіні для церемонії відкриття в 2017 році, – іронізує вона. – Було ще кілька місць, які ми не встигли прибрати”.
Lockheed розташований далеко від знаменитої фабрики Форда у Віллоу-Ран – знаменитих кілометрових виробничих ліній, які на піку роботи під час Другої світової війни щогодини випускали по бомбардувальнику B-24 Liberator. Утім саме завдяки таким заводам, як цей, війна в Україні і будь-які майбутні конфлікти можуть бути виграні або ж програні.
За спиною у Беккі Вітроу на конвеєрах працюють десятки зварювальників і монтажників. Вони лазять по мобільних ракетних установках (MRL – multiple rocket launcher), що перебувають на різних стадіях укомплектування, а їхні деталі розкладені, ніби в наборах іграшкових моделей.
Пускові установки доступні у двох варіантах: гусенична M270 і новіша високомобільна артилерійська ракетна система, HIMARS, яка є колісною. Виробництво M270 – це державно-приватне партнерство, у рамках якого Lockheed оновлює старі моделі з армійського складу Red River у північно-східному Техасі, щоб їх можна було відправити союзникам. HIMARS же виробляють з нуля на заводі Lockheed тут, у Камдені.
Насправді, програму виробництва HIMARS пожвавила не війна в Україні і навіть не американське оборонне замовлення. До 2013 року Lockheed повністю припинила складати HIMARS, але замовлення Об’єднаних Арабських Еміратів на 12 пускових установок у 2017 році змусило компанію знову відкрити завод. Відтоді він не закривався, а попит лише зростав.
На сьогодні НАТО надіслало в Україну щонайменше двадцять систем HIMARS і десять M270, і їх буде ще більше. Із $67,1 млрд, виділених минулоріч Конгресом на озброєння України, $631 млн отримала Lockheed Martin на будівництво нових HIMARS.
“HIMARS – найкрутіша річ, зроблена в штаті. До речі, чіпси Cheetos також виготовляють в Арканзасі”
Разом із Вітроу мене супроводжує Денніс Трулав, чоловік із 40-річним стажем на Lockheed. Він десятиліттями працював над програмою М270, але сьогодні йде на пенсію. “Мені подобається називати себе Redeployment (буквально – “перепрофілювання”, – Ред.), – каже він, маючи на увазі M270, які є вдосконаленою версією старих систем. – Крім того, я трохи барахольник”, – Трулав показує на старі ракетні установки, які чекають ремонту.
Далеко не один працівник Lockheed розповідає мені про гордість, яку відчуває, коли бачить у новинах HIMARS або M270, котрі запускають ракети по російських цілях. Цим пишаються і за межами поля бою. Багато монтажників Lockheed, які є на десятиліття молодшими за Трулава, носять футболки з написом: Найкрутіша річ, зроблена в Арканзасі, переможець 2022: HIMARS. Це, як мені сказали, велике діло. До речі, Cheetos (відома марка чипсів, – Ред.) також виготовляють в Арканзасі.
Наразі підприємство в Камдені випускає по 48 відремонтованих M270 і 48 нових HIMARS на рік. Кількість HIMARS планують збільшити, подвоївши потужності до 96 одиниць до третього кварталу 2025 року. Незважаючи на те, що певні стадії автоматизовано, виробництво все ж потребує людських рук. Одна частина шасі HIMARS вимагає монтажника, щоб просвердлити 1300 точних отворів вручну. Збільшити швидкість виробництва не так просто, як натиснути перемикач.
Безумовно, потенціал для розширення потужностей ще є. Зараз співробітники Lockheed працюють в одну зміну чотири дні на тиждень. Щоб задовольнити підвищений попит, керівництво планує додати кількість змін і найняти ще 200 працівників упродовж наступних п’яти років.
Завод Lockheed займає 970 гектарів площі і має значний потенціал розростатися. “У Камдена необмежена виробнича потужність”, – каже мені Трулав, коли ми гуляємо фабрикою. Він додає, що підприємство є “стратегічним ресурсом для уряду США”.
Сам завод розташований у великому індустріальному парку Гайленд площею майже 7500 гектарів. Спочатку тут був склад боєприпасів Shumaker (Shumaker Ammunition Depot). Його побудували під час Другої світової війни для виготовлення та зберігання торпед, бомб та інших снарядів.
Іст-Камден вибрали для виробництва та зберігання боєприпасів саме через його віддалене розташування. Це місце залишається віддаленим дотепер. Напередодні ввечері мені довелося їхати пів години, щоб знайти місце, де можна перекусити, і зрештою я зупинився біля магазину “Boots & Liquor” неподалік від шосе.
Економіка навколо Іст-Кемдена, якщо вона не пов’язана з обороною, розвивалася повільно. Втім керівництво Lockheed бачить, що це змінюється. За останні чотири роки їхня робоча сила в Камдені подвоїлася до понад 1000 співробітників. Орендаторами у парку Гайленд також є General Dynamics, Raytheon і Aerojet Rocketdyne.
Ті, хто критикує $67,1 млрд, передбачених Конгресом для України, стверджують, що ці гроші краще було б витратити на внутрішні потреби. Ці критики припускають, що американські асигнування схожі на прямі грошові перекази українському уряду – але так насправді не є. Ці гроші повертаються в американську економіку. А військова допомога Україні дозволяє Сполученим Штатам відновити свій арсенал демократії (“Arsenal of Democracy” – фраза, котру вперше сказав Франклін Рузвельт; вона використовується для того, щоб описати вклад американської військової промисловості у допомогу союзникам і глобальне зміцнення свободи, – Ред.).
Схожий історичний прецедент уже був. За дев’ять місяців до нападу Японії на Перл-Гарбор президент Франклін Рузвельт підписав закон про сприяння обороні США, більш відомий як закон про ленд-ліз. Це рішення пожвавило американську оборонну промисловість. Під час Другої світової ленд-ліз становив 17% витрат США на оборону. Загалом видатки склали $719 млрд (у перерахунку на сьогоднішній курс), і вони озброювали союзників США – включаючи Велику Британію, Францію, Радянський Союз і Китай.
“Це голодна війна, яка поглинає ресурси з небаченою швидкістю”
Темпи оборонного виробництва у США ніколи не знижувалися до міжвоєнного рівня. Водночас, існує двопартійний консенсус, що Штати мусять реінвестувати у свої виробничі потужності. У серпні було прийнято закон, який передбачає виділення $280 млрд для розвитку виробництва та досліджень чіпів і напівпровідників у Сполучених Штатах. Сьогодні понад 90% передових мікросхем і напівпровідників, які використовуються в обороні, виробляються у Тайвані. З огляду на ймовірність китайського вторгнення у Тайвань, це є неприйнятним ризиком для національної безпеки.
Війна в Україні вимагає іншого типу реінвестування. Це “голодна війна”, яка поглинає ресурси із небаченою за цілі десятиліття швидкістю. У середньому, обидві сторони випускають за день приблизно 30 тисяч артилерійських снарядів. Це спричинило дефіцит боєприпасів і для НАТО, і для Росії.
Інтенсивність війни також викликає нестачу ракет, які запускаються із M270 та HIMARS. Ці високоточні ракети – GMLRS – виготовляються на окремому підприємстві у Камдені.
По дорозі до заводу GMLRS ми проїжджаємо повз сотні чорних циліндричних вагонів, які стоять уздовж колій до індустріального парку Гайленд. Ці залізничні ешелони перевозять сирі енергетичні хімікати, котрі Lockheed використовує для створення ракетних прискорювачів і боєголовок. Виробництво GMLRS вимагає значно більшої автоматизації, ніж HIMARS і M270. Підприємство у Камдені є єдиним у світі, яке виготовляє ці боєприпаси – при тому, що вони постачаються у пів десятка країн-союзників.
На заводі гримить конвеєрна система Jervis Webb. У її клешнях 90-кілограмова боєголовка. З міркувань безпеки фотографувати всередині об’єкта заборонено. Втім на різних стадіях складання ми можемо побачити, як прискорювач поміщають у оболонку ракети, боєголовку закріплюють на ракеті й проводять і ще ряд електричних випробувань на кожному комплекті з шести ракет для контролю якості. Помітно, що на цьому виробництві Lockheed є більше жінок, ніж чоловіків. Вони виконують завдання, які вимагають великої точності та спритності.
У центрі заводу розташована диспетчерська з десятком екранів. Керівник контролює відеопотоки з кожної складальної станції, відстежує кожну ракету, коли вона йде по конвеєру. На одному з екранів є діаграма швидкості, яка показує, скільки часу має тривати кожен крок. По центру видніється велика цифра 52 на червоному тлі. Наприкінці дня, якщо команда досягає мети, це число стає зеленим.
Джей Прайс, віце-президент Lockheed з керування ракетами й вогнем, каже мені, що минулого року вони побудували 7500 GMLRS. Цьогоріч їхня кількість збільшиться до 10 тисяч. Він стверджує, що виробництво має здатне “вийти за межі, якщо це необхідно”.
Коли ми з Прайсом покидаємо підприємство, я починаю робити підрахунки про те, як могло би виглядати максимальне виробництво ракет, якби, скажімо, війна в Україні посилилася, або якби Китай атакував Тайвань. П’ятдесят дві ракети на день, помножені на 365, дають 18 980 одиниць GMLRS щороку. “Звісно. Може бути”, – каже Прайс. Вочевидь, для цього знадобляться додаткові зміни. “Ймовірно”, – додає Прайс.
Хоч Прайс і визнає, що команда Lockheed при потребі може збільшити обсяги виробництва, та він додає, що це було б непросто.
“Ви знаєте, скільки необхідно деталей, щоб зібрати ракету?” – питає він мене, озираючись на завод.
Я зізнаюся, що не маю поняття.
“Усі”, – каже він.
Фото – Lockheed Martin
