Британський журнал TIME назвав людиною року Президента України Володимира Зеленського і загалом “український дух”. ҐРУНТ друкує репортаж Саймона Шустера, в котрому автор TIME пояснює, чому редакція вирішила нагородити саме українського лідера.
“Увечері в суботу зателефонували із Офісу Президента: будьте готові вирушити в дорогу вже наступного дня і прихопіть зубну щітку, – починає свою розповідь Саймон. – Інших деталей – куди чи як ми мали їхати – не було. Але здогадатися було неважко”.
Небезпечна поїздка
Буквально дві доби перед тим, на 260-й день російського вторгнення в Україну, росіяни відступили із Херсона.
Херсон був єдиним регіональним центром, який росіяни змогли окупувати від початку повномасштабної війни, і Кремль обіцяв, що він назавжди стане частиною Росії. Тепер Херсон був вільним, і Володимир Зеленський прагнув вирушити туди якнайшвидше.
Охоронці вмовляли його почекати. Росіяни знищили муніципальну інфраструктуру, залишивши місто без води, електроенергії та тепла. Міські передмістя були покриті мінами. В урядових будинках висіли протягнуті нитки розтяжок. Автомобільний міст на під’їзді до Херсона було знищено, і цей шлях був непроїзним. Були підозри, що росіяни, відступаючи, залишили своїх агентів і диверсантів, які могли зробити засідку на кортеж Президента, щоб знищити Зеленського або ж захопити його в полон. Не було змоги ґарантувати його безпеку на центральній площі, де збиралися люди для святкування звільнення міста, якраз у радіусі дії ворожої артилерії.
“Моя охорона була на 100% проти цього, – сказав президент під час поїздки. – Вони це важко сприйняли. Вони не можуть контролювати практично нічого в регіоні, який щойно деокуповано. Отже, це великий ризик. А з мого боку трохи безрозсудно”.
“Я не тішу себе ілюзіями”
Тож навіщо це робити? Ціллю Росії на початку вторгнення було захопити чи вбити Зеленського і обезголовити уряд. Навіщо давати їм шанс для удару? Очевидне пояснення пов’язане із інформаційною війною, котра стала для Зеленського спеціалізацією. В’їжджаючи до міста, котре Владімір Путін і далі вважав своїм, український лідер зміг би проламати діру в оповідках про великі завоювання та імперську велич, які російські пропагандисти використовували місяцями. Візит Зеленського поглибив би враження від принизливого російського відступу і додав би сили українцям витримати зиму.
Та це не є причиною, чому він кинувся у дорогу. “Люди, – сказав він мені під час двогодинного інтерв’ю, коли його особистий поїзд їхав через країну. – Дев’ять місяців вони були в окупації без світла, без нічого. Так, у них було два дні ейфорії через повернення до України. Але вони скінчилися”.
Невдовзі почнеться довгий шлях до відновлення. Багато мешканців захочуть повернутися до нормальності набагато швидше, ніж зможе забезпечити держава.
“Вони можуть упасти в депресію. Це буде дуже важко, – вважає Зеленський. – Я бачу своїм обов’язком поїхати туди, показати, що Україна повернулася. Можливо, це продовжить їхню радість іще на кілька днів. Але я не тішу себе ілюзіями”.
“Ми знатимемо, як позначити вашу могилу”
Точкою нашої зустрічі була пожежна частина у центрі Києва. Вона стояла без світла. Російські ракети знищили чи пошкодили більшу частину української енергосистеми, у ході умисної кампанії, спрямованої на те, щоб зробити зиму якомога більш болючою для цивільного населення.
Навіть центральний базар (ідеться про Бессарабський ринок, – Ред.) був у темряві. Хоча продавці всередині й далі продавали свіжі фрукти, сир, солоні огірки та свинячі шлунки під світлом електричних ламп. Коли ми проходили повз, несучи наші куленепробивні жилети й каски, то, звісно, прихопили трохи їжі в дорогу. “Приносьте з собою щось поїсти, ці подорожі можуть бути дуже неорганізованими”, – попередили нас помічники Зеленського.
Темний мікроавтобус забрав нас о 19:30 вечора, як і було домовлено, і провіз через блокпости, що оточують урядовий квартал. Ця місцина була знайомою для мене – команда Зеленського дозволяла перебувати тут протягом дев’яти місяців вторгнення, працювати у резиденції Президента і писати про те, як війна змінила їх – та його.
Блекаути надавали локації містичності. Солдати виринали із будок, схованих між дерев. У кабінеті Зеленського на четвертому поверсі мерехтіли промені ліхтариків. “У вас є документи? – спитав один із охоронців. – Добре, ми знатимемо, як позначити вашу могилу, якщо ви відстанете від кортежу”. Жарт викликав вибух сміху серед його побратимів.
Тієї ночі дорога зайняла для президентського поїзда дев’ять годин, щоб проїхати всю Україну від півночі до півдня. Більшість купе були зайняті охороною. Вони відпочивали, запакувавши свої гвинтівки, й дивилися фільми на смартфонах, задерши ноги. Єдиною їхньою вимогою було не фотографувати особистий вагон Зеленського. “Якщо росіяни вирахують його, це кінець”, – пояснив один із них.
Відколи почалося вторгнення, повітряний простір України обмежили. У небі можуть перебувати лише бойові літаки, дрони, бомбардувальники, крилаті ракети. Поїзд став для Президента головним засобом пересування на довгі дистанції. Ззовні його вагон виглядає так само, як звичайний пасажирський. Що ж до середини, то мої очікування побачити високотехнологічний командний центр на колесах або принаймні добре заповнений бар, не виправдалися. У поїзді навіть не було інтернету і зручності були скромними.
Проте Зеленський каже, що поїзд йому подобається. Це дає йому час для читання. І нагадує про дитинство. Батько Президента працював на мідних шахтах у Монголії і поїздки туди із Кривого Рогу могли тривати вісім діб, у дорозі через всю Росію. Він із ніжністю згадує мандрівки зі склянками чаю, котрі подавалися у металевих підстаканниках, декорованих серпами й молотами. Одна з іроній – Зеленський виріс у імперії, відродженню котрої тепер намагається запобігти.
Більшу частину свого життя він ностальгійно згадував культурне та історичне минуле, котре Україну поєднувало з Росією. “Були дивовижні радянські комедії, – сказав він. – Це класика для мого покоління. Але тепер я не можу їх дивитися. Вони нестерпні для мене”. Спогади юності тепер заплямовані звірствами, вчиненими російськими силами.
У квітні Зеленський сказав мені, що війна змусила його змінитися і стати старшим. Тепер трансформація виглядає ще яскравішою. Помічники, які колись бачили його легким, тепер допомагають підтримувати жорсткий імідж. Якщо трапляються проблеми, то вони викликають у нього хіба що знизування плечима. Дехто з представників команди сумує за старим Зеленським, дотепником із хлопчачою посмішкою. Утім вони розуміють: Президент мусить бути твердішим, інакше його країна не виживе.
Зброя-телефон та увага-щит
Вранці поїзд прибув до Миколаєва – індустріального та портового міста. Там кортеж із мікроавтобусів та джипів уже чекав нас, щоб подолати решту шляху до Херсона. Зовсім скоро на узбіччях траси постали руїни – автобусні зупинки, посічені шрапнеллю, покручені скелети розбомблених будівель…
На центральній площі Херсона нас чекав із десяток губернаторів, міністрів і генералів. Вони робили селфі біля графіті на фасаді обласної ради: “Слава ЗСУ! Героям слава!”. Одна з помічниць Зеленського, Даша Зарівна, виросла в Херсоні, і ледь не розридалась, дивлячись на українські прапори понад площею. “Я боялася, що більше ніколи не побачу це місце. Але ось ми тут”.
Через кілька хвилин пролунав перший вибух. Всі завмерли, спрямувавши погляди у небо і вдивляючись у падаючий снаряд. Потім був іще один “бум” – ближче, ніж перший. Вибухи продовжували лунати, проте Зеленського це не хвилювало. Він, як завжди, відмовився від бронежилета та каски.
На краю площі військовослужбовці поставили інтернет-термінал Starlink, приєднавши супутникову антену до дизельного генератора. Президент дістав свій телефон і спитав пароль до вайфаю. Більшість людей навкого стояли зі штурмовими гвинтівками, а цей iPhone був його зброєю для ведення найбільшої наземної війни цифрової ери. Вміння Зеленського звертатися до світу через цей телефон – у своїх нічних зверненнях у соцмережах, чи на безкінечних сеансах зв’язку із міжнародними лідерами – є таким же важливим, як і кількість танків в армії.
Якось Президент дозволив команді фахівців створити свою 3D-голограму, котру пізніше проектували на різних конференціях у Європі. “Наш принцип простий – якщо ми випадаємо з фокусу, то ми опиняємося у небезпеці”, – пояснив керівник Офісу Президента Андрій Єрмак. Світова увага слугує щитом.
Звільнення Херсона дало нації виняткову нагоду відсвяткувати. Із натовпу у центрі площі хтось вигукнув “Слава Україні!”. Відповідь пролунала хором, в основному, жіночими голосами: “Героям слава!”. Зеленський, під шок своєї охорони, вирушив привітати їх. Усі кинулися вперед. Зеленського замкнули в кільце, яке охорона не могла контролювати.
Погляд одного воїна був налитий страхом, коли він сканував обличчя на потенційні загрози. Зеленський посміхнувся, помахав і спитав: “Ти як? У тебе все добре?”
“Доведіть, що ви з нами”
Успіх Зеленського як лідера у часи війни базується на тому, що сміливість передається. Вона поширилася серед українського політичного керівництва у перші дні вторгнення, коли всі зрозуміли, що Президент залишився.
Якщо комусь здається очевидним, що лідери так поводяться під час криз, то згадаймо інші історичні прецеденти. Шістьма місяцями раніше президент Афганістану Ашраф Гані – набагато більш досвідчений лідер, ніж Зеленський – покинув країну, коли наближалися сили Талібану. У 2014 році колишній президент України Віктор Янукович теж утік; він досі живе у Росії. На початку Другої світової війни лідери Албанії, Бельгії, Чехословаччини, Греції, Польщі, Нідерландів, Норвегії та Югославії втекли через наближення Вермахту і жили в екзилі.
Мало що у біографії Зеленського вказувало на те, що він буде стояти та битися. Він ніколи не служив у війську. Він був президентом лише з квітня 2019 року, а до того був професійним продюсером, актором та коміком. Але такий бекграунд мав свої переваги: Зеленський легко адаптовувався, не втрачав свого самоконтрол під тиском. Він знав, як “читати людей” і реагувати на їхні настрої та очікування. Тепер його глядачем став увесь світ.
Його рішення залишитись, навіть у світлі можливого вбивства, подало приклад. Підлеглим було вже не так просто все кинути та втекти. “Кожен, хто втік – зрадник”, – відрізав спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук на зустрічі з нардепами через кілька годин після нападу.
Велика кількість українців узяли до рук зброю, яку лиш могли знайти, і вирушили захищати свої міста проти агресора, озброєного танками та гелікоптерами. “Військова теорія не враховує звичайних хлопців у спортивних штанях з мисливськими рушницями”, – напівжартома розповідав головний генерал ЗСУ Валерій Залужний.
У перші години вторгнення Президент отримав інформацію, що Росія намагається висадити тисячі десантників на аеродромі біля Києва. Тоді Зеленський наказав за будь-яку ціну зупинити висадку російських транспортних літаків. Один із радників, Михайло Подоляк, ніколи не бачив боса настільки лютим: “Він віддав найжорсткіші можливі накази. Жодної жалості, застосовуйте всю наявну зброю”.
Зеленський дав генералам свободу дій на полі бою і натомість сфокусувався на тому, де міг бути найбільш ефективним – переконуючи світ у тому, що Україна має виграти за будь-яку ціну. “Доведіть, що ви з нами, що не полишите нас, що ви дійсно європейці і тоді життя переможе смерть, а світло – темряву”, – сказав він у зверненні до Європарламенту у перший тиждень війни.
Нарада в бункері
Від центральної площі Херсона кортеж Президента поїхав містом, зупиняючись, щоб віддати шану захисникам. Спершу була церемонія, під час котрої Зеленський нагородив медалями кількох солдатів, включно із американцем-добровольцем, який допомагав у звільненні. Наступна зупинка – склад, перероблений на пункт гуманітарної допомоги, заповнений коробками із рибними консервами, туалетним папером, рослинною олією та спагетті. Робота не припинялася навіть тоді, коли Зеленський все оглядав.
Настрій був не менш напруженим і під час останньої зупинки – зустрічі з військовим командуванням у захищеному від бомб бункері. Укриття було сховане за старим верстатним заводом, всередину можна було потрапити через важкі металеві двері. Темний коридор привів нас до приміщення, наповненого двоповерховими ліжками для солдатів і офіцерів. Один із військовиків продрімав цілий наш візит, а тоді сів на ліжку, натягнув форму і пішов по справах. Ніхто не віддав честь і не вставав під час візиту головнокомандувача. У їдальні подавали обід у пластикових тарілках та стаканах: рагу з рисом, суп з сосисками та хліб.
Херсон залишається містом у режимі воєнного часу. Українці помітили розвідувальний дрон росіян прямо над Президентом. Українські спецслужби активно шукали російських агентів. “Вони живуть серед нас, – сказав мені Зеленський. – У будівлях, у підвалах, серед цивільних. Ми маємо викрити їх, бо це найбільший ризик”.
Після обіду Зеленський попрямував на інший бік бункера, де офіцери готували військовий брифінг. Всіх попрохали залишити свої телефони біля дверей конференц-зали. Всередині на стіні висіла бойова мапа, показуючи, як загарбники розташувалися за двома небезпечними перешкодами, котрі вони планували використати як щити.
Щоб просунутися із заходу, українцям доведеться форсувати Дніпро під ймовірним градом із артилерії та мінометів. Щоб підійти з півночі, доведеться подолати найбільшу АЕС в Україні [Запорізьку], котру росіяни окуповують від початку березня. Її реактори тепер стоять на передовій. Зеленський розуміє, що просування вперед через ту область може закінчитися катастрофою. Він має зважати на те, що саме росіяни можуть зробити з тими реакторами.
Коли доходить до рішень на полі бою, Зеленський перш за все думає про життя людей: скількох ми втратимо, якщо підемо цим чи тим шляхом. “Ми могли б атакувати Херсон і раніше, із більшими силами. Але ми розуміли, скільки людей поляже. Ось чому ми обрали іншу тактику, і, дякувати Богу, вона спрацювала. Я не думаю, що це був якийсь геніальний крок з нашого боку. Перемогли розум та мудрість проти амбіцій та швидкості”, – сказав Зеленський.
У потяг із книгою про Сталіна й Гітлера
Сонце заходило, коли ми знову повернулися у потяг. У нормальні дні – якщо якісь дні на війні можна назвати “нормальними” – Зеленський та його команда постійно квапляться. Вони розмовляють уривками інформації, звітами, і військовими брифінгами, стрибаючи з теми на тему. Рутина сповільнюється, коли вони подорожують. Потяг навмисне тримає повільний темп: у випадку ракетного удару по одному з вагонів інші постраждають менше і більше пасажирів зможе вижити. “Це дає нам шанс поговорити у спокої про наші клопоти, родини, дітей”, – каже голова МВС України Денис Монастирський, який супроводжував Президента на деяких поїздках.
Наразі Зеленський бачить родину вже частіше, ніж у перші тижні війни. Під час останньої зустрічі 9-річний син Кирило здивував батька своїм розумінням військових справ. “Він це все вивчає, дивиться онлайн, розмовляє із охоронцями. Він – фанат наших Збройних сил, нашої армії, глибоко розуміє, що є нашою місією, що ми звільняємо, яку зброю ми маємо, а чого в нас немає”, – розповів мені Зеленський.
Коли поїзд зрушив з місця, Президент запросив мене у свій приватний вагон. Жалюзі були закриті, вузький диван стояв біля стіни, і вир документів покривав великий стіл для зустрічей. Це було наше п’яте інтерв’ю з 2019 року, відколи він вирішив балотуватися на посаду Президента. Вплив того рішення видно на рисах його обличчя. Лице виглядає змученим – зі втомою та шарами болю навколо очей.
Сидячи навпроти мене, Зеленський замовив каву і погортав книжку у паперовій обкладинці. Книга розповідала про Гітлера та Сталіна під час Другої Світової війни, порівняльне дослідження двох тиранів, які найбільше познущалися над Україною. У Зеленського ще не було часу прочитати її, але подібні історичні та біографічні книжки часто супроводжують його в поїздках.
Перед висуванням Зеленський прочитав книжку про батька-засновника Сингапуру та брутального борця з корупцією Лі Кван Ю, який здобув велику шану в Україні. Критики звинувачували Зеленського у проявах авторитарних тенденцій, коли він упокорював олігархів і намагався посадити політичних опонентів.
Вже на президентській посаді він читав про Вінстона Черчилля, історичну фігуру, з якою його порівнювали в останні місяці.“Люди кажуть різні речі про нього”, – сухо зауважує він, підкреслюючи, що не має захоплення Черчиллем як імперіалістом. Сам Зеленський хотів би асоціюватися з іншими людьми тієї ери – як письменник Джордж Орвелл чи комедіант Чарлі Чаплін, який висміював Гітлера у розпал Голокосту. “Я підняв приклад Чарлі Чапліна, – сказав Зеленський у потязі. – Він використав інформацію як зброю під час Другої світової, щоб боротися з фашизмом. Бачите, були артисти, які допомагали суспільству, бо у них було багато шанувальників і їхній вплив був сильнішим за артилерію”.
“Спочатку Голодомор, потім Друга світова… Один жахливий удар іде за іншим”
Коли поїзд виїхав із фронтової зони і набрав трохи швидкості, мені стало зрозуміло, що Зеленський бажає більшого, ніж перемоги на полях бою. За час своєї каденції він хоче зламати коло гноблення і трагедій, в якому Україна застрягла на цілі покоління. У дитинстві його бабуся розповідала про часи, коли радянські солдати приходили конфісковувати в Україні їжу – величезні врожаї – все вивозилося під прицілом зброї. У 1930-х Кремль прагнув переробити радянське суспільство, і це призвело до катастрофічного голоду – Голодомору.
Ця тема була табу в радянських школах, включаючи й ту, де викладали бабусі Зеленського. Одна навчала української мови, інша – російської. Але обидві підіймали історію голоду вдома. “Вони говорили про це дуже обережно. Що тоді був такий період, коли держава забирала все, всю їжу”.
Те, що це призвело до смертей мільйонів, стало широко відомо по всій Україні лише у 1990-х роках. Тоді Зеленський був уже у старшій школі.
Тема Голокосту обговорювалася вдома набагато відкритіше та частіше. Його батьки – євреї. Сторона матері вижила у війні більшою мірою завдяки тому, що частину рідні евакуювали потягом в Узбекистан, коли почалася німецька окупація України. А от багато родичів Зеленського з боку батька було вбито нацистами. Його дідусь, артилерист у радянській армії, втратив своїх батьків і трьох братів під час Голокосту.
“Такі трагедії приходять одна за одною. Спочатку Голодомор, потім Друга світова, – сказав Зеленський. – Один жахливий удар іде за іншим”.
Я запитав у нього, чи історія якимось чином загартувала Україну як націю, сприяючи рішучості у цій війні. Це запитання викликало пронизливий погляд, націлений на мене.
“Деякі люди кажуть, що це загартувало нас. Але я думаю, це забрало у нас так багато можливостей для розвитку України, – відповів Зеленський. – Як це нас загартувало? Люди ледь вижили, голод зламав їх. Він зламав їхню психіку і, звісно, це залишає слід”.
Тепер настала черга його покоління зустріти удари іноземних загарбників. Замість Гітлера та Сталіна – Путін. Він пробує зламати їхню волю, позбавляючи тепла та світла, знищуючи можливість збирати їжу чи думати про щось поза межами виживання цією зими. Нове покоління українців, як син Зеленського, вчать про інструменти війни – замість планів на процвітання. Це паттерн, який Президент хоче зруйнувати. І його план базується не лише на зброї.
“Я не хочу зважувати, хто має більше танків та армій”, – каже він. Так, Росія – ядерна суперсила. Неважливо, скільки разів її сили будуть змушені відступати від українських міст, вона завжди зможе перегрупуватися та спробувати напасти ще раз. “Ми маємо справу з сильною державою, яка патологічно не бажає відпускати Україну, – сказав мені Зеленський. – Вони бачать демократію та свободу в Україні як питання їхнього власного виживання”.
Єдиний спосіб перемогти такого ворога – не лише домогтися тимчасового миру, але виграти війну. Це змусити весь інший світ підштовхнути Україну в протилежному [аніж Росія] напрямку, до суверенності, незалежності та миру. Втрата свободи однією нацією роз’їсть свободу усіх інших. “Якщо вони нас зжеруть, сонце у вашому небі стане тьмянішим”.
Ні прощення, ні прийняття
Ми прибули до Києва близько півночі. Кортеж Президента зупинився біля щілини в бетонній стіні, за якою вже інший конвой із машин чекав, щоб відвезти його до Офіса. Перед світанком Зеленський мав виступити на саміті G20 на Балі, де війна в Україні потопила всю іншу адженду. Незважаючи на роль, яку Росія грає у Групі двадцяти, її посланці зазнали остракізму від інших колег на Балі, а голова МЗС Росії Сєргєй Лавров змушений поїхати додому раніше.
“Росіяни мають зрозуміти, – сказав мені Зеленський – Їм не буде прощення. Вони не будуть прийняті у світі”.
Близько третьої години ранку Зеленський зайняв своє місце в ситуаційній кімнаті на другому поверсі президентської резиденції. Золотий тризуб, символ України, висів на стіні поза ним. Він був вдягнутий у свою звичну оливкову футболку. “Вітаю світову більшість, яка з нами”.
Він оголосив, що битву за Херсон закінчено. І це пролунало, ніби згадки про величні військові перемоги – як союзна висадка в Нормандії, що змінила хід Другої світової. “Це ще не остаточна крапка в боротьбі зі злом, але вона вже визначила подальший хід подій. Це саме те, що ми зараз відчуваємо. Тепер Херсон – вільний”.
Його бачення перемоги простягається далі, ніж просто звільнення територій. У інтерв’ю під час повернення з Херсону Зеленський підкреслив, що цьогорічне вторгнення – лише найсвіжіша спроба Росії за минуле століття підкорити Україну. Його наміри – зробити її останньою, навіть якщо це забере набагато більше часу та жертв. Ще занадто рано оцінювати, чи можна досягти цієї мети.
“Пізніше нас оцінять, – сказав він. – Я ще не завершив цю велику, важливу для нашої країни справу. Ще не завершив”.
