Карлик у країні велетнів. Чому російська “велич” – це вигадка

Анатолій Максимов
Atlantic 1200

Ми надто сильно фокусуємося на військовій силі замість того, щоб розглянути інші чинники в оцінці того, чим насправді є велика сила на геополітичній шахівниці, пише професор Філліпс Пейсон О’Браєн для видання The Atlantic

Чим насправді є “велика держава” 

Існує небагато геополітичних термінів, які б використовувалися так само часто, при тому без жодного чіткого визначення, як термін great power, “велика сила”. Це поняття виникло в роки Першої Світової війни. Відтоді – і до російського вторгнення в Україну – лише декілька країн називали “великими силами”. Інші були понижені до “середніх”, або й “малих” сил. Утім така розстановка, здається, була заснована радше на враженні, ніж на чомусь іншому. 

Це не просто лінгвістична проблема, і не питання, котре замикається у коридорах університетських кафедр міжнародних відносин. Ця річ проявляється і в реальному світі.

Перш ніж війська володимира путіна перетнули український кордон у лютому, загальноприйнято було вважати, що росія є “потужною силою”, ну а Україна заледве вважалася “малою”. Багато експертів-міжнародників вважали, що слабший приречений у протистоянні супроти сильнішого.

blank
Розбита російська техніка в Ірпені (Фото – AP)

Найбільша проблема з тим, як ми уявляємо собі “великі держави”, полягає в фокусуванні винятково на військовій силі. Замість того, щоб враховувати технологічні, соціальні, політичні та економічні структури, котрі насправді формують країну. 

Путінській росії складно досягти успіху в Україні – так само, як Італії Беніто Муссоліні у роки Другої світової чи Австрії часів Франца Йосипа у роки Першої світової. Досвід рф показує, що військова сила є оманливим мірилом для того, аби зрозуміти, що робить націю “великою”.

Справді, якщо дивитися на проблему з перспективи минувшини та сучасності, то вартувало б підійти до неї з іншої сторони – поставити запитання: що саме породжує військову силу? Відповідь допоможе нам зрозуміти різницю між дійсно “великими державами” і тими, які так лише називаються.

Справжні та фальшиві “велетні”

Військова потуга є лишень відображенням тих чинників, котрі її формують. Ті чинники набагато більше впливають на бойову діяльність війська на полі бою, аніж таблиці з цифрами з переліком солдатів чи обладнання. Щоб зрозуміти, як будується “велика держава”, нам слід проаналізувати її характеристики через три різні категорії: основи, формування та результат.

Якщо дивитися світ від 1900 року і до сьогодні, можна виокремити один засадничий елемент, який притаманний усім “великим силам”, і котрого бракує так званим псевдовеликим. Справді “великі держави” завжди є технологічними та економічними лідерами своєї епохи. І це означає, що вони можуть не лише розробляти найбільш сучасні технологічні продукти (включно зі зброєю), а й продукувати їх і користуватися ними у великих кількостях. 

Дуже важливо, щоб працювали всі три елементи – розробка, виробництво та використання. Просто володіти високотехнологічними системами ще не означає, що їх можна ефективно застосовувати у війні. Володіння і використання – це дуже різні речі. 

Історія сповнена прикладами армій, які придбали чи розробили найсучаснішу зброю, але ніколи не спромоглися взяти з неї все, на що така зброя спроможна.

Як стати великим?

Звісно ж, навіть статус технологічного та економічного лідера іще нічого не гарантує. Для прикладу, Німеччина та Японія відповідають цим критеріям, але вони не є “великими силами”, тому що не конвертували свої потужності у військову силу (хоча здається, що Японія може знову піти цим шляхом).

Чому деякі технологічно-економічні лідери стають “великими силами”, а іншим це не вдається? Це залежить від факторів, які можна назвати “формувальними”. Формування відбувається через ключові соціальні, культурні та політичні характеристики країн – елементи, які конвертують можливості цих держав у військову міць. 

Упродовж XX та XXI століть загальновизнане (хоч і не абсолютне) правило було таким: що вільніша та гнучкіша держава і що більш дієвим є її правосуддя, то краще все працює. Країни із сумлінним населенням, із політичними системами, котрі запобігають одноосібному правлінню і заохочують наукові й загальноінтелектуальні пошуки, мають вищу вірогідність перетворення своєї технологічно-економічної потуги на військову – тобто у продукт.

Ці народи не просто матимуть надсучасне озброєння, а й, дуже вірогідно, матимуть краще вишколених солдатів і більш доглянуте обладнання. Вони керуватимуться більш розумними стратегіями, які не залежатимуть від забаганок авторитарного лідера. 

Головна помилка срср і Китаю

Використовуючи цю модель, ми бачимо, що з 1900 року лише одна країна безперервно відповідає порогу “великої держави” – Сполучені Штати Америки. Британія та Німеччина – дві найбільші технологічно-економічні країни в Європі і опори різноманітних альянсів в обох світових війнах – також підпадали під це визначення від початку XX століття і до кінця Другої світової війни. А з моменту завершення війни означенню “велика сила” умовно й обережно міг би відповідати радянський союз – при умові, що ми зійдемося на думці, що їхнє технологічне та економічне домінування базувалося радше на індустріальному виробництві та науці, ніж на інших формах інновацій та розвитку. 

срср почав втрачати цей статус наприкінці 70-х – на початку 80-х. І зрештою: Міхаіл Горбачов усвідомив, що формувальні радянські характеристики не здатні створити відкриту та достатньо гнучку систему, щоб на рівних конкурувати в комп’ютерну еру. Занепад радянського союзу залишив США на самоті у статусі “великої сили”. Аж до порівняно недавнього часу, коли почав зростати Китай.

blank
Армія Китаю

Технологічно-економічна позиція Китаю в сучасному світі є вищою за той рівень, який мав срср у найсприятливіші моменти своєї історії. Принаймні, китайці конкурують із Британією та Німеччиною на піках їхньої могутності і, можливо, у певних аспектах випередили – чи незабаром випередять – США.

Китайці мають серйозні проблеми з формуючими факторами. Їх можна охарактеризувати як не вільний соціум, в якому вкорінюється одноосібне правління. Водночас, ця країна спробувала впровадити систему, що дозволяє сильне економічне зростання. 

Якщо досвід минулих 120 років усе ще в силі, то це може бути ахіллесовою п’ятою Китаю у ситуації, якщо він таки наважиться випробувати свою військову силу. Китайська армія є великою, вона начебто має інтегровані сучасні системи – котрі, втім, ніколи не тестувала у війні.

Чому росіяни програють

Цей останній пункт є ключовим. Армії великої держави не лише створюються через основоположні та формувальні сили. Ці сили продовжують впливати і на дії під час війни. 

Як приклад, російська армія була надто переоцінена. Ми бачимо в Україні, що її дії істотно утруднювалися через те, що росія технологічно непродуктивна, а системі путіна бракує гнучкості. Солдатів рекрутують із малозаможніх верств російського суспільства, і вони проходять неналежну, поспішну підготовку – аж до того, що не здатні використовувати свою зброю настільки ефективно, як мали б. Навіть більше, жорстка структура російського командування означає, що військові мають проблеми з [такими психологічними навичками] як адаптація та реагування, і часто повторююють ту саму помилку знову і знову, як це було, наприклад, у спробах закріпитися на острові Зміїний.

blank
Прапор України на відвойованому острові Зміїний

Питання про те, що робить державу “великою”, може здатися загадковим чи академічним, але спроба знайти відповідь виводить нас на уроки, як країни використовують свою силу. За винятком лічених прикладів – і жоден із них не був довготривалим, окрім США – після 1900 року важко назвати хоча б одну “велику державу”. Чи то Італія Муссоліні, чи імперська Японія чи росія путіна – фальшиві “великі сили” намагаються діяти так, немовби вони справді великі. Вони можуть вдатися до різних трюків у мирний час, коли вагоме значення має повага. Та коли настає час війни, тоді проявляється їхня справжня слабкість.

“Реалісти” і війна

Російсько-українська війна розриває на шматки більшу частину нісенітниць, котрі домінували в дискусії про силу в міжнародній політиці, пише Філліпс Пейсон О’Браєн у наступній своїй статті для The Atlantic. Ця війна кинула виклик претензійним припущенням про могутність держав і ефективність правителів. 

Ця переоцінка стосується не лише сумнівної передвоєнної аналітики росії та України чи теорій міжнародних відносин. Насправді вона охоплює ширший спектр питань про те, як ми уявляємо собі взаємодію країн між собою, національну владу та лідерство. 

Можна почати із широко поширеного уявлення про війну як про зіткнення між “великою державою”, керованою досвідченим, спритним (хтось сказав би “блискучим”) лідером і “маленькою державою”, ослабленою внутрішніми чварами, якою керує колишній другосортний комік. Таке уявлення про “велику”/”малу силу” було майже одностайно поширене серед аналітиків та академіків, які називали себе “реалістами”. 

Мабуть, найбільш відомим “реалістом” у світі є Генрі Кіссінджер, колишній державний секретар США, який вже довгий час вірить у “великі сили” та “великих лідерів”. Для Кіссінджера було важливо, щоб США ставилися до росії, як до “великої держави”, і прийняли твердження москви про її особливий інтерес до України.

На лекціях, в інтерв’ю та публікаціях такі добре знані фігури, як Джон Міршаймер і Стівен Волт, описували відносини росії та України як áкторів у заскорузлій системі “великої” та “малої” сил. путіна в цьому аналізі подають як розумного стратега, який добре розумів, чого хоче, тоді як українців зображують слабкими; і було б краще для світу, якби доля України була визначена сильнішим. Волт подавав це так, що Україні доведеться змиритися з підкоренням свого народу інтересам росії, тому що великодержавна війна “набагато гірша і приносить багато страждань”. 

За що треба дякувати українцям

Все це звучало надзвичайно розумно. Але потім росія вторглася в Україну, і дихотомія “велика”/”мала держави” виявилася протилежністю реальності. 

Базова проблема проявилася вже в тому, що росія із самого початку показала себе далеко не як “велика держава”. рф надіслала на фронт майже всі свої бойові військові частини, але захопила лише 20% території України – що й близько не відповідало її початковим планам із захопленням Києва і підпорядкуванням усієї країни. При тому вона зазнає жахливих втрат.  

blank
Полонений рашист

Сила росії виявилася переоціненою. На момент вступу у війну збройний потенціал росії, включаючи її ядерний арсенал, вважався одним із найбільших і найкращих у світі і вказувався як основна причина її сили. І власне ця війна показує нам, що армія є настільки ж сильною, наскільки сильними є суспільство, економіка та політична структура. І насправді росія була аж ніяк не “великою” державою, а глибоко враженою, навіть кволою країною. Навпаки, її можна розглядати як державу у стані доволі стрімкого занепаду.

російська економіка є приблизно десятою за розміром у світі, на рівні економіки Бразилії. При тому вона є дуже непродуктивною, оскільки більша частина прибутків походить від видобутку та продажу природних ресурсів, а не в результаті виробництва чогось прогресивного. Якщо йдеться про технології та інновації, то росія навряд чи потрапила б до 50 найбільш значущих країн світу.

blank
Сумний пітун

Навіть більше: російське керівництво – а конкретно, президент, якого багато хто сприймає як спритного керівника – показало, що російська держава побудована катастрофічно, що вона живиться хибними уявленнями, і вона дозволила одній людині дати початок цій катастрофі.

Дивно, що цей урок доводиться засвоювати знову і знову. Але: що довше диктаторські режими залишаються при владі, то більше схильні до розпаду. Тому що орієнтація на джерело влади стає пріоритетнішою для чиновників у всіх ешелонах держави, ніж просто сумлінне виконання роботи. Держава путіна займалася тим, що плекала його ж ілюзії [про військову могутність], і створила неефективну армію, ослаблену корупцією та неефективністю.

Також нам слід переоцінити наше сприйняття таких базових понять як мораль і психологічна стійкість. Однією з найбільш дивовижних речей для аналітиків, які вважали Україну “маленькою силою”, а росію – “великою”, є те, наскільки завзято українські солдати та суспільство надзвичайно чинили спротив, тоді як в армії росії виникли величезні клопоти з мотивацією та віддачею. Українці показали національний дух, який змусив насміхатися з першочергової мети путіна – завоювання всієї країни.

Ми бачили, як у сучасній історії неодноразово повторювалося, що менша країна – або активна частина меншої країни, – котра має бажанням битися, може перемогти більшу силу.

Ми маємо багато за що подякувати українцям. Одна з головних речей, яку вони зробили – змусили нас переглянути багато наших припущень щодо національної сили та балансу між державами.

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка