Україна вже понад десять місяців перебуває у стані війни. Проте залишаються європейські держави, які все ще зволікають із допомогою. Це тому, що Україна — не Європа? Чи, можливо, вже сама Європа забула власні цінності?
Журналіст естонського видання Eesti Ekspress Ееро Епнер опитав десятки дипломатів, високопосадовців у Києві, Берліні, Варшаві й Талліні, аби знайти відповідь. ҐРУНТ переклав цю статтю.
«Їм не вистачає сміливості приймати сміливі рішення»
«Анджей Дуда був переконаний, що українці дадуть відсіч та зупинять росіян. Усі вважали його божевільним», — розповідає радник президента Польщі Якуб Кумох.
Кумох був присутній на зустрічі польського президента із Володимиром Зеленським та його радниками у містечку Вісла трохи більше ніж за місяць до початку повномасштабного вторгнення. Українська сторона тоді запевняла, що у випадку війни чинитиме опір.
Деякі джерела зазначають, що Дуда намагався переконати в цьому також і канцлера Німеччини Олафа Шольца та президента Франції Еммануеля Макрона. Ті у відповідь наголошували на необхідності дотримання Україною «Мінських угод».
Поляки звертались і до радника з нацбезпеки США Джейка Саллівана з проханням збільшити допомогу озброєнням. Тоді в адміністрації Байдена вважали, що росіяни зможуть дістатися до Києва за три години. Думка про швидку капітуляцію столиці була настільки вкоріненою, що під час евакуації дипломат однієї з великих країн ЄС пропонував залишатись на місці й дочекатись вступу росіян, а вже потім попросити безпечного коридору до вільної Європи.
Попри все, США аналізували бойові перемоги України в режимі реального часу. Поставки зброї набирали обертів, а позиція України на зустрічах з координації військової допомоги ставала дедалі міцнішою.
Усі, хто дав інтерв’ю для цього матеріалу, стверджують, що результат російсько-української війни залежить насамперед від США. Чому? Дві країни, які суттєво впливають на зовнішню політику ЄС — Німеччина та Франція — зволікали з допомогою і досі це роблять.
«Жодна інша країна не пережила двох революцій за європейські цінності за останні кілька десятиліть, і зараз воює за них. Жодна інша країна не має більшого переконання у європейських цінностях, захищаючи їх. Проте реакція багатьох європейських країн на наші крики про допомогу на початку війни була неоднозначною, — радник Зеленського із закордонних справ Ігор Жовква старанно добирає слова. — Їм не вистачає сміливості приймати сміливі рішення».
Європу довелося переконати. Кров’ю
Одного жовтневого ранку в Києві мене розбудив гучний вибух. Удари, за якими йшов глухий гуркіт, проносились містом під час російської атаки безпілотниками. Протиповітряна оборона України ще далека від досконалості, звичайні цивільні намагалися збити безпілотник рушницями.
Того ранку дрон ударив по житловому будинку в Києві. Були убиті; їхні тіла витягали з-під завалів кілька днів.
Пізніше я дізнався, що серед жертв нападу були Богдан та Вікторія. Молоді та шалено закохані, вони чекали на свого первістка. Вони загинули, обійнявшись. Підрахувавши, я розумію, що Богдан та Вікторія вирішили зачати дитину вже після початку повномасштабного вторгнення. Вони плекали надію, не боялися, і створювали нове життя серед сирен.
Через кілька годин я сиджу в укритті з міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою. Ми влаштувались серед зелених труб і порожніх металевих полиць, а в небі над нами знову літають дрони. Питаю, чи були б живі Богдан, Вікторія та їхнє ненароджене маля, якби Німеччина, Франція та інші країни поставили системи ППО?
«Звичайно, — відповідає Кулеба. — Ми просили про це з першого дня війни. Мабуть, вони сподівались, що ситуація зміниться і не потрібно буде нічого давати».
Це рішення коштувало Україні життів людей. Але так влаштований світ.
За останні кілька місяців ситуація значно покращилася. Європу довелося переконати. Кров’ю.
У коридорах в укритті стоять люди, які також ховаються від атаки. Розмовляю зі співробітницею МЗС — молодою жінкою, яка розповідає, що минулої неділі вона з друзями влаштувала пікнік біля дитячого майданчика. Жінка мала попередження залишатися наступного дня вдома, бо американська розвідка передбачила ракетний удар. До ранку місце їхнього пікніка перетворилось на кратер.
На моє запитання, як вона заспокоювала нерви, жінка відповідає: «Я борщ варила».
Борщ — також одна з причин, чому Європа так зволікала з військовою допомогою. Про українців, крім цієї страви, не було відомо майже нічого. І, власне, більшість вважали, що українська національна страва насправді є російською, як і сама Україна.
«Росіяни вкрали у нас все, що можна було вкрасти»
«Європа досі бачить нас не своїми очима, а очима Росії», — каже головна редакторка видання The Kyiv Independent Ольга Руденко. Україну зображають водночас і як державу, яка не відбулась, і як екзистенційну загрозу для Росії. Українці — це водночас і нацисти, і росіяни.
«Нам часто говорять, ніби ми є мостом між Росією та Європою, — каже Іванна Климпуш-Цинцадзе, яка десятиліттями працювала над українською інтеграцією в Європу, а зараз є головою парламентського комітету з євроінтеграції. — Але ми не хочемо бути мостом. Ми хочемо бути собою».
Польський поет Адам Міцкевич також називав Україну «прикордонною державою», шляхом із Азії до Європи. Україну часто вважали полем битви, брамою чи мостом. Росія — справжня. Як і Європа. А Україна з її 40-мільйонним населенням — лише пішохідний міст.
Україна справді перебувала у стані сплячки, у багатьох сенсах. Дипломат, який вперше відвідав Київ у 90-х, розповідав, що тоді Україну справді важко було назвати європейською.
Україну розглядали як ще одну пострадянську державу.
«Росіяни вкрали у нас все, що можна було вкрасти, — говорить Климпуш-Цинцадзе. — Заволоділи борщем, Гоголем, Малевичем, млинцями і навіть церковними реліквіями. Жертви Другої світової, перемога над нацистами, пельмені та релігія — росіяни все це назвали своїм, українці не надто сперечалися, а європейці повірили росіянам на слово. Внаслідок цього все, чим Україна могла похвалитись світові кілька десятиліть тому — це щедрі поля, жменька видатних спортсменів і Чорнобильська катастрофа. Крапка. Для Європи ми були terra incognita. Нас не існувало».
Зміни прийшли із Помаранчевою революцією, Євромайданом і Революцією гідності.
«Росіяни не розуміли нас. Мовляв, у Росії протестувати небезпечно. Ну, в Україні теж так було [небезпечно], але ми все одно вийшли на вулиці. Нас арештовували, вбивали — але ми вийшли», — підкреслює Климпуш-Цинцадзе.
Тоді серед протестувальників були навіть діти. Українцям знову довелося принести кровну жертву, аби довести, що вони європейці.
Німці скептично ставилися до змін в Україні, визнає один високопоставлений німецький чиновник. Лозунги в Україні були гарними, але самі структури — застарілими. Корупція все ще процвітала, інвестиції провалились.
«Ми не усвідомлювали, що сформувався середній клас і прийшло нове, молоде покоління», — говорить він. Навіть після Майдану Берлін та Париж все ще вважали Україну проблемною і категорично відкидали будь-які розмови про вступ до ЄС.
Спляча Німеччина
Українці не хочуть робити надто критичних зауважень своєму союзнику. Розмовляючи з кількома дипломатами, радниками та політиками в Києві, я відчув, що віднайдена гармонія із великими країнами ЄС є настільки цінною для українців, що багато хто вважає: поки що краще не обговорювати гострі теми.
Однак Україна не завжди так стійко сприймала прохолодний підхід Берліна. На початку великої війни Зеленський був розлючений млявістю Німеччини й навіть не намагався приховати невдоволення. Кульмінацією його роздратування стала відмова прийняти президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра. Верхні верстви німецького суспільства образилися.
Попри все, згодом про цей інцидент забули. Штайнмаєр сидів в українському бункері, а Зеленський відтоді став більш врівноваженим, оскільки почав розуміти повільну німецьку бюрократію.
Один із європейський дипломатів чув від українців, що вони більше не довіряють німецьким обіцянкам і вірять лише «в те, що реально перетнуло кордон».
З цим не погоджується військовий журналіст Ілля Пономаренко. Він бачив список зброї, яку надала Німеччина — і перелік, із його слів, був вражаючим. До Києва швидко постачали системи протиповітряної оборони, українці проходили німецький військовий вишкіл, надавалась допомога у лікуванні поранених військових тощо.
«Не забувайте, що лише Німеччина надала танки західного виробництва, ніхто інший», — зазначає депутат німецької Партії зелених Антон Хофрайтер.
Коли я розпитую, чому Німеччина настільки повільна в допомозі Україні, то отримую цілий букет причин. Найперше — німецька бюрократія, яка душить швидке прийняття рішень. Зі слів одного тамтешнього чиновника, існує аж сімнадцять рівнів прийняття рішення від будь-якого міністра до кінцевого виконавця.
Джерела, які володіють інформацією від Міністерства оборони Німеччини, підтверджують, що єдність щодо допомоги Україні є. Проте постійно виникають несподівані проблеми вже під час спроб укласти угоду. Зброї мало, наявна — в поганому стані, програмне забезпечення не оновлювалося. Більш того, вона потрібна самому Бундесверу, який нещодавно почав стрімке переозброєння.
Серед інших виправдань — можлива зміна міністра закордонних справ, радники з адміністрації Штайнмаєра, недовіра до США, яку посилив Дональд Трамп, упереджене ставлення світових лідерів до малих країн Східної Європи, а також відсутність адекватного аналізу дій Росії.
«Ми думали, що знаємо Росію краще, ніж американська розвідка», — говорить один офіцер із німецької розвідки. Головний німецький розвідник відвідав Київ 24 лютого, тому що ніхто не вірив, що реально почнеться війна.
До того ж, Німеччину та Росію пов’язують давні економічні зв’язки. Дехто стверджує, що весь успіх німців тримається на трьох стовпах — безпека США, китайський ринок та дешеве російське паливо. Німці вірили, що війни можна уникнути, зв’язавши економіки тісніше. Європейський Союз був заснований на такій же ідеї, то чому вона не мала спрацювати з Росією?
«Ми не можемо дозволити Porsche та «Калашникову» посилити свій симбіоз», — сказали офіцери німецької контррозвідки своїм партнерам кілька років тому. Тим не менш, симбіоз вже сформувався, а етику поклали на вівтар фінансового благополуччя.
Попри все, німці переважно підтримують допомогу Україні. Навіть типово миролюбива Партія зелених, яка ще недавно скептично ставилась до надання Україні зброї, до квітня дійшла до розуміння того, що українцям потрібно передавати важке озброєння.
Антон Гофрайтер зазначає, що це має для німців не лише геостратегічне, а насамперед моральне значення. Чому ж тоді все йде так складно? Коли я запитую, чи причина може бути в канцлері Олафі Шольці Гофрайтер ствердно киває.
«Шольц — це історичне нещастя»
Подейкують, що Олаф Шольц приймає рішення у дуже тісному колі. Джерела стверджують, що з моменту вторгнення в Україну він, до прикладу, жодного разу не подзвонив Дуді, не дивлячись на те, що всі усвідомлюють гарні зв’язки польського президента з Україною.
«Шольц — це історичне нещастя», — говорить дуже відверто один із німецьких лідерів.
Інший високопоставлений чиновник підтверджує, що канцлерові Німеччини бракує досвіду зовнішньої політики, чи то пак, навіть інтересу до неї.
Зі слів людей, які брали участь у зустрічі глав європейських держав, Шольц не любить говорити на зовнішньополітичні теми. Його більше цікавить лірика з приводу свого локального успіху в Гамбурзі — «труби прокладені в усіх потрібних місцях, яволь!».
Водночас джерела зазначають: Шольц — точно не друг Росії. Він просто не здатен розуміти правду. Він не лідер. Йому не властиве почуття гумору, він надто переоцінює громадську думку, боїться приймати сміливі рішення, вкрай замкнутий, говорить м’яко та нерозбірливо. І він радше скаже «ні», аніж таке європейське «так, але».
Шольц був дуже збентежений відвертими заявами екс-посла Андрія Мельника і публічно скаржився на дипломата, поширюючи своє невдоволення на Україну та Польщу — мовляв, вони не вдячні.
А найгірше те, що Шольц часто не може відстежити, хто що сказав, і плутає східноєвропейські прапори. Багато хто зауважує, що Шольц хоче бути серйозним чиновником більше, аніж видатним далекоглядним лідером.
Окрім того, декому властива ностальгія за епохою Східної Німеччини, коли життя виглядало менш неоднозначним, і ставлення до НАТО було доволі опозиційним. Та й у Західній Європі у 1980-х роках, коли сотні тисяч людей марширували за мир, було переконання, що і Росія, і НАТО уособлюють собою зло. Таке мислення, на жаль, увійшло у свідомість багатьох сучасних лідерів Німеччини.
Покоління, до якого належить Анґела Меркель та Олаф Шольц, було виховане на міфах та казках, які зображали Росію великою, непереможно та нестримною. Один високопоставлений німецький співрозмовник зазначає, що жоден із двох лідерів не має дітей. Вони знають лише історії, розказані їхніми батьками, які пережили Другу світову війну, і не знають досвіду молодшого покоління.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, багато посольств евакуювались із Києва, в тому числі німецьке. Польща залишилася. Коли я запитую в Якуба Кумоха чому, він відповідає: «З поваги до України».
Кумох знає, що у 1921 році, коли більшовики підступили до Варшави, всі посли втекли. За винятком представництва католицької церкви — майбутнього Папи Пія XI. Поляки зберігають пам’ять про це понад століття. Бо пам’ять — це не просто пам’ять.
«Німеччина не може мати сильного лідера — фюрера»
Ні, це не Третя світова війна — це останній акт Другої. Довга війна, яка почалася 80 років тому і триває досі. Старі рани знову відкрилися, але кров, що стікає з них, не символічна, а реальна.
«ДНК німецького суспільство закодоване таким чином, щоб не відправляти зброю в цей регіон (Україну, — Ред.), бо німецька зброя вже була там раніше. Нацисти воювали проти радянських солдатів у Другій світовій війні, тобто воювали з росіянами. Ми ніколи не позбудемося цієї провини», — зазначає один високопоставлений чиновник.
Климпуш-Цинцадзе, у свою чергу, зазначає: це були не росіяни. «Відсоток вбитих німцями українців та білорусів був навіть більший, ніж росіян. Німеччина повинна відчувати свою провину не перед Росією, а перед Україною».
Втім у Берліні й досі не дали дозволу на зведення пам’ятника українським жертвам Другої світової війни. Гітлерівці знищували українців двічі — по дорозі в Росію і на зворотньому шляху. Але пам’ятник? Ні!
Джерела стверджують, що багато членів Бундесверу виступають за збільшення військової допомоги Україні. Поза тим, парламент Німеччини поводиться вкрай обережно, аби не виглядати інституцією, здатною до незалежного мислення. В цьому теж є історичні причини: Німеччина не може ніколи більше мати сильного лідера, фюрера. Вона має проводити тривалі дискусії з усіма учасниками, потім перевіряти, підтверджувати та затверджувати повторне обговорення питання.
«Українці розчаровані не стільки тим, що вони не отримали від нас танки, скільки тим, що ми не хочемо бути лідерами. Хто міг припустити, що Німеччина та Франція виявляться найбільш ненадійними країнами Європи?» — визнає німецький чиновник.
«Одержимий миром» Макрон
«Переговори — це по-європейськи. Для нас розмова з ворогами ніколи не була табу», — стверджує посол Франції в Естонії Ерік Ламуру.
Він перераховує все, що зробили французи для допомоги українцям, починаючи від зброї і закінчуючи допомогою біженцям. Дійсно, підтримка є зразковою, і їхні гаубиці Caesar хвалять на полі бою. Але насправді Франція передала так мало боєприпасів, що «Цезари» ніколи не працювали на повну потужність.
Французька оборонна промисловість значно більша, ніж німецька чи британська. Та ця країна ще донедавна надавала Україні допомоги навіть менше, аніж Естонія.
Один із високопоставлених чиновників країни НАТО зазначає, що в певних колах обговорюють, що французи таємно надають українцям ще щось значне, і тому Київ не надто лає Париж.
«Проклятий Макрон, — гарчить один політичний діяч із Східної Європи. — Якби я мав його кляту армію і його кляту ядерну кнопку, я чинив би зовсім інакше».
Ні для кого не секрет, що, на відміну від Шольца, Макрон таки хотів би бути лідером Європи. Він має харизму, бачення та «багато цікавих ідей». Серед останніх, до прикладу, шляхи припинення війни в Україні. Проте до цих його методів також є чимало запитань. На початку осені, перед дзвінком Путіну, Макрон спочатку подзвонив Зеленському і запропонував йому дозволити російським військам продовжувати окупацію Запорізької АЕС.
«Лідер Європи пропонує кандидату в члени ЄС легалізувати присутність російських військових на своїй території», — роздратовано зазначає ще один мій співрозмовник.
Більшість скарг на Макрона стосується його одержимості миром, це заважає йому надати достатню військову допомогу Україні. У той час, як британці та американці мислять категоріями перемоги та поразки, німці та французи готові роками дискутувати та шукати мирну угоду, яка задовольнить усі сторони, навіть ціною людських життів.
«В європейській історії мир означав побудову нового суспільства, — зазначає прем’єр-міністр Естонії Кая Каллас. — А для Естонії «мир» також означав депортації, культурні репресії та вбивства. Так само, як для України. І європейцям це зрозуміти важко».
«Війна в Україні стала тривожним дзвінком, що нас збудив»
У світі набирає обертів враження, що Україна не недостатньо, а надто озброєна. Коли Кулеба відвідував країни Африки, деякі держави просили передати їм зброю, яка постачається в Україну. Вони припускали, що допомога була настільки величезною, що українці мали в надлишку танки, артилерію та боєприпаси.
«Ніхто не говорив, що на українських складах закінчується зброя чи боєприпаси, але також ніхто не сказав: «Стріляйте, ми маємо ще чимало запасів», — говорить представник оборонного відомства однієї з країн НАТО.
Враховуючи те, що європейські країни десятиліттями наївно вірили, що російська загроза минула, витрати на оборону було значно скорочено. Велика частина наявної зброї застаріла, списалась, а планів поповнення не було.
Невелика Естонія збільшила витрати на оборону на 4%, вже підписала тендери та стала VIP-клієнтом двох найбільших ракетних заводів Європи. У той же час великі європейські країни викочують зброю із власних складів і навіть не починають шукати заміну. Навіть при нинішніх повільних темпах передачі ці склади незабаром спорожніють.
При цьому Росія має можливості виробляти достатню кількість боєприпасів, аби поповнювати власні запаси і, без сумніву, це робитиме. Можливо, це не така сучасна зброя, але тупа російська ракета все ж ефективніша, ніж порожні стволи Caesar, направлені у небесну далечінь.
«Ми впали у сплячку, — зізнається один високопоставлений німецький чиновник. — Можливо, війна в Україні стала тривожним дзвінком, що нас збудив».
Однак для України справа вже полягає не лише в зброї.
«У моїй країні немає жодних перешкод для повернення до європейської родини. Ми давно до неї належимо, — зазначає віце-прем’єр-міністерка України Ольга Стефанішина. — Прийняття України до ЄС — історичне рішення, це особистий вибір, який має зробити кожен окремий глава європейської держави». Вона сподівається, що лідери не будуть ховатися за бюрократією як за виправданням.
Дехто з чиновників побоюється, що довіра до Західної Європи зникне. Хоча деякі східноєвропейські країни надають військову допомогу Україні більше заради того, аби замінити свої старі танки на нові, саме країни на захід від Одеру наразі виглядають морально виродженими. Натомість інші підіймаються.
Наприклад, Польща, з якою в України роками були напружені стосунки. Та уроки з історії було зроблено, і під час річниці масових вбивств на Волині прем’єр-міністр Польщі зазначив, що нинішня війна допоможе двом країнам примиритися з минулим і разом рухатися вперед.
«Польсько-українська вісь зміцнюється, і це багатьох турбує», — каже заступник директора Служби внутрішньої безпеки Естонії Александер Тоотс.
Населення Польщі та України разом становить майже 80 мільйонів. Їхній союз міцний, щирий, інтегрований уже на всіх рівнях. Схожа історія, схожа мова, схожа позиція. Українці мають можливість працювати в Польщі, а Польща має можливість розпочати відбудову України.
«Я впевнений, що центральноєвропейська ідентичність стане дуже важливою в майбутньому, — говорить радник Дуди Кумох. — Багато наших лідерів та інтелектуалів соромилися своєї східноєвропейськості. Скоро цього більше не буде. Ми усвідомлюємо, що стоїмо в центрі історії».
Переможені у цій війні будуть у Москві, Берліні та Парижі. Переможці будуть у Варшаві, Празі, Таллінні та Києві.
У свою чергу, Гофрайтер вважає, що Польща не є воротами України в Європу, а може стати бар’єром: «Якщо Польща посвариться з Брюсселем, Європі легко буде сказати, що ЄС не потребує нових членів».
Епілог
Коли я повертаюся до Києва в один із четвергових ранків, то проходжу повз місце, куди всього три дні перед тим впала ракета. Люди згоріли в автомобілях. Але вулиця вже вкрита свіжим шаром асфальту — українці не вагаються ні хвилини, коли треба подолати руйнування. Поруч дзвонять церковні дзвони — поховали вбитого грузина. Сльози течуть по щоках солдатів у формі, жінки кидаються до труни. Повітря тепліше, ніж було в аеропорту Брюсселя, де економлять на опаленні через зростання цін на енергоносії, і через це пасажири сваряться трохи більше, ніж зазвичай.
В останній день перебування у Німеччині я проходжу повз дерев’яний паркан із написом: «Це не наша війна». Незабаром я опиняюся в крихітній книжковій крамниці в колишньому Східному Берліні. Дещо випадково — і, очевидно, не передбачаючи, що авторка отримає Нобелівську премію через кілька тижнів — я купую твір Анні Ерно. Гарна книжка — правдива історія про роман із радянським дипломатом. Історія пристрасна і дещо бентежна, оскільки росіянин неотесаний, завжди залишає шкарпетки, коли займається коханням, хизується іноземними брендами та тижнями не телефонує. І все ж героїня любить його всім серцем. Чому, вона навіть сама собі не може пояснити.
З урядового кварталу Києва я виходжу пізно ввечері пішки. Йти небезпечно, адже всі вуличні ліхтарі вимкнені. Я дивлюся в небо. Зірки мерехтять так само ясно, як на моїй дачі влітку. Я знаю, що їх не можна побачити в жодній іншій європейській столиці. Життя там таке барвисте й яскраве, що вогні міста приглушують світло зірок. Але я не можу позбутися відчуття, що тут, у Києві, горить інше світло — більш сліпуче, ніж будь-де.
Публікується зі скороченнями
