Журналісти пишуть нашу історію. Ми ж хочемо поділитися їхніми.
Разом із Львівським медіафорумом, організацією, яка підтримує «здорові медіа» в Україні, ми створили спецпроєкт «Сміливі свідчити: як журналісти змінюють хід війни». Ми розповімо шість історій про медійників, які продовжували працювати в окупації, які взяли до рук зброю й поповнили лави ЗСУ, які загинули від російських обстрілів, які стали фіксерами для міжнародних ЗМІ.
Це інтерв’ю з тими та про тих, хто не залишив українців в інформаційному вакуумі.
Повномасштабний наступ Росії змусив багатьох українців покинути старі заняття і взяти до рук зброю. Воїнами стали листоноші, студенти, спортсмени, вчителі, митці, кандидати наук, лікарі, журналісти. Вони – такі самі люди із плоті та крові, як і ми, але саме з них складається величний і могутній образ ЗСУ.
Описувати сучасну історію чи творити історію власними руками? Ця дилема знайома всім небайдужим журналістам, яких професія кидає у веремію історичних подій. Багато хто з них дав відповідь на цю дилему – одягнув піксельну форму. На когось тиснуло відчуття боргу перед батьківщиною. Смерть близького. Хтось давно готувався до фронту як до неминучості, а комусь автомат потрапив раптово. І доки українські медіа продовжують використовувати слово як свою найефективнішу зброю, наші колеги-журналісти в однострої боронять нашу землю в очному бою з ворогом. За що ми, ҐРУНТ, їм теж вдячні.
Ми переказуємо кілька їхніх історій – про мотивацію, підготовку, перемогу і плани повернутися у мирне життя.
“Я відчував, що в мене є борг, який я мушу віддати прямо зараз”
Павло Казарін
24 лютого журналіст Павло Казарін виконував свою звичну роботу – провів два радіоефіри. Проте щемке відчуття боргу змусило його зробити у професії паузу.
Наступного дня після початку широкомасштабного вторгнення Казарін разом із колегою Юрієм Мацарським вирушив до військового комісаріату. Так він потрапив до складу київської 112-ої бригади територіальної оборони. І нині як солдат Збройних сил захищає країну на Харківщині.
Думаю, що 90% людей, які стояли зі мною в одній черзі у військкомат, не мали військового досвіду. Поруч були як літні, так і зовсім молоді люди, хлопці й дівчата. Поруч зі мною стояли два геї, і ми певний час навіть служили разом в одному батальйоні. Було відчуття, що всі кордони зникли і не мали сенсу”, – ділиться Казарін.
Тут, у війську, Павлові йому довелося звикати до багатьох речей – дисципліни, військової ієрархії.
“У цивільному житті кожен звик, що його думку потрібно враховувати. А тут, коли тобі дають наказ чи розпорядження, ти маєш розуміти, що твоя дуже важлива думка може почекати”, – іронізує Казарін.
Перед війною Павло Казарін мав програму на телеканалі “24”, був ведучим на “Радіо НВ”, писав колонки для багатьох українських медій. Зізнається, що в нього досі трапляються “рецидиви цивільної професії”. Так боєць ТрО називає свою ностальгію за журналістикою. Тому він продовжує надсилати колонки у редакції.
“Я в жодному разі не схильний недооцінювати ту роботу, яку роблять мої колеги. Ті, які продовжують фільмувати, фіксувати, розповідати Україні та світові, що саме відбувається на нашій землі. Це справді важливо, тому що війна, попри свою повномасштабність – а може, і завдяки своїй повномасштабності – відбувається в інформаційній площині.
Щодо мене: я відчував, що той борг, який я не віддав свого часу, варто починати віддавати прямо зараз. Чи відчуваю я, що перебуваю там, де маю бути? Скоріше, так”, – розмірковує ведучий.
Солдат Павло Казарін використовує в армії головне вміння, яке приніс із собою до війська із журналістики – відчувати та пояснювати людям процеси. А натомість отримує безцінний досвід, бо вперше віч-на-віч зустрівся зі своєю аудиторією.
“Я завжди визначав для себе журналістику як вміння пояснювати людям процеси навколо. Ці комунікаційні навички залишаються корисними у більшості ситуацій, в які ти можеш потрапити. Вміння слухати, розуміти, не домислювати чогось – це взагалі історія, яка полегшує твоє повсякденне життя, незалежно від умов, в яких можеш опинитися. Це корисне і в армії теж.
Коли я працював до війни, не завжди міг розібратися зі своєю аудиторією. Ось тут можна сказати відповідально, що в армії я свою аудиторію зустрів. Бо те, що ми робимо – вони читали, дивилися. Наша армія відрізняється певною такою горизонтальністю. Ти налагоджуєш відносини, не користуючись лише традиційною армійською вертикаллю. І цей медійний капітал деякі питання дозволяє вирішувати набагато швидше, бо люди ставляться до тебе, як до фігури, яку вони довго знають. Ти іноді позбавлений необхідності відбудовувати стосунки з ними з нуля, а вже починаєш з такого етапу, ніби ви знайомі. Це дуже допомагає. І на передку, і на блокпостах, при знайомстві з новим підрозділом. То був момент, який я ніколи не цінував у цивільному житті, але який дуже знадобився на війні”.
Після перемоги Павло Казарін планує повернутися у цивільну професію. “Журналістика і вміння пояснювати людям сенси – напевно, єдиний професійний капітал, в якому я почуваюся впевненіше, ніж в усіх інших”, – щиро визнає він.
Що ж до перемоги, то її журналіст закликає бачити навіть у щоденних здобутках на фронті, і закликає не ігнорувати жодного, навіть найменшого, успіху. Бо загальна перемога складається саме з них.
“Я дуже часто чую від людей, що єдиним можливим сценарієм перемоги України може бути вихід на кордони 1991 рік, або руйнування російської імперії. Я в цьому сенсі трохи скромніший. На мою думку, головна мета, яку ставить перед собою РФ, – руйнування української державності та суверенітету. Якщо українська державність і суверенітет будуть збережені після війни, я вже готовий вважати це перемогою. Якщо ми зможемо щось понад цього досягнути, то вважатиму це додатковими здобутками до мого особистого сценарію перемоги.
Коли ми кажемо, що єдиний можливий сценарій – це вихід на кордони 1991 року, то, здається, інколи програмуємо себе на відчуття поразки у будь-яких інших варіантах закінчення цієї війни. Мене дуже дратують питання про звільнення Криму. Тому що я знаю, якою ціною дається для ЗСУ звільнення невеличких районних центрів. І мені в питанні про звільнення Криму іноді відчувається зневага до цих проміжних перемог. На фронті не буває легких перемог, за всі ці перемоги армія і країна сплачує велику ціну”.
“Ходила до військкомату, як до себе додому – просто щодня”
Анастасія Блищик
Настя розмірковувала над військовою службою три роки. Коли Росія почала широкий наступ на Україну, настав момент істини. Журналістка зрозуміла, що вибору немає.
Проте перша спроба стати у стрій виявилась невдалою: “24 лютого я провела свого нареченого до військкомату, а 25 лютого пішла сама. Мене звідти вигнали. Сказали: “Дівчино, ти бачиш які величезні черги чоловіків? Йди з Богом”.
У розмові з ҐРУНТом Анастасія Блищик описує роки вагань, коли вона займалася журналістикою, але водночас усередині відчувала порив піти на фронт. Її наречений, Олександр Махов, багато розповідав про армію, бо й сам служив в АТО. “Я постійно бачила сюжети про війну, стежила у новинах, мене вражали сюжети про поховання наших героїв, або як рідні героїв шукають їхні тіла… Розуміла, що бути в тилу і виїжджати за рахунок військових не можу. Але все одно мене стримував страх”, – пригадує Анастасія.
Коли в лютому Сашко Махов пішов на війну, Настя повернулася на свій інформаційний фронт та почала працювати на телемарафоні як кореспондентка телеканалу “Україна”. “Допомагала військовим, допомагала своєму Саші. Я не була осторонь ні в якому разі”, – описує вона.
Проте 4 травня її світ було зруйновано. Коханий, із яким дівчина ділила спільні мрії на майбутнє, загинув на Ізюмщині.
“Я дала собі час на відновлення. Після поховання мені було дуже складно. Моє життя було пекельним пеклом два місяці після смерті Саші, – зізнається дівчина. – І далі я почала шукати варіанти, як потрапити у військо”.
Настя підшукала собі бригаду. Отримала від неї документи про затребуваність за визначеною військовою спеціальністю – так зване “відношення”. Із усіма паперами пішла до військкомату, її зарахували до Збройних сил України. Так розгорталась історія, яку військовослужбовиця називає – “крізь бюрократичне пекло до ЗСУ”.
“Треба було зібрати величезну кількість паперів. Приходжу в один день, вони кажуть – сьогодні ми таке не приймаємо, приходьте завтра. Приходжу наступного дня, а вони кажуть – приходьте ще післязавтра. І я так ходила до того військкомату, як до себе додому – просто щодня. Уже знала, як їх усіх там звати, зі мною всі віталися. Потім нарешті видали військовий квиток, і я поїхала на навчання. І вже згодом потрапила у свою бригаду”, – розповідає дівчина.
Тепер Настя – прес-офіцерка в Ізюмському окремому батальйоні територіальної оборони. Проте зізнається: насправді мріє дивитися на ворога крізь приціл.
“Просто глянули на мій диплом, ким я працювала – і так поставили. Тут в армії завжди так. Тому я, можливо, буду змінювати свою спеціальність і шукати для цього можливості. Я гарно стріляю. Чому говорять, що найкращі снайпери – це жінки? Тому що ми ніжніші. Я постійно влучаю в цілі і мені подобається володіти зброєю. Я не відчуваю себе корисною в армії із цим пресофіцерством”, – зізнається вона.
Анастасія багато що знала про армію зі слів свого коханого. Тож подумки готувалася і до суворого режиму, і до труднощів із побутом і гігієною. У війську дівчині найбільше не вистачає свободи.
“Я не можу сісти в автівку і кудись поїхати, зустрітися з друзями чи просто поїхати в інше місце на перезавантаження, чи просто піти в “Макдональдс” і з’їсти свій улюблений біґ-тейсті… Є зона відповідальності бригади, ми маємо перебувати тут. Для мене як для людини, яка не сиділа на одному місці, це складно. Я сумую за свободою”.
Настя іноді тужить і за цивільною професією. Та одразу каже – повертатися до телемарафону їй не хотілося б.
“Мені не подобається те, в якому форматі тепер журналістика. Особливо новини з марафону. Нашим журналістам трошки зв’язали руки. Ми розуміємо, що багато чого не можна говорити, бо це буде на руку ворогу. Але вже прийшов той час, коли наші високопосадовці почали цим користуватися – журналісти ж не скажуть про це. Сподіваюсь, що коли я повернуся, то журналісти почуватимуться вільніше. Інакше не зможу”.
Дівчина пише про свій досвід у соцмережах. Зізнається: на війні робота з інформацією виглядає інакше, і тут вона справді не може розповідати все. Та й не хоче. “Треба мати повагу до війська. Думаю, потім я буду писати і говорити. Але не зараз”, – пояснює прес-офіцерка.
Перемогу Настя бачить гучною. Але й такою, щоб кожен українець пам’ятав про ціну кожного метра відвойованої нашою армією землі.
“Коли наші території повернуться і я прогуляюся Донецьком та Луганськом (рідним містом Сашка, пройтися яким він так і не встиг) з українським прапором, то тоді я скажу, що це є перемога. І коли я зможу поїхати на свою малу батьківщину на Херсонщину і теж там пройтись із українським прапором. Іще перемога буде тоді, коли ми розправимося з усіма колаборантами. Коли всі, хто кричали “ми – за русскій мір”, хто тримав оцю триколорну ганчірку, поїдуть із нашої землі або сидітимуть у в’язницях. Коли на нашій землі будуть тільки люди, які любитимуть Україну, які говоритимуть українською мовою, які поважатимуть Україну, які цінуватимуть Україну, поважатимуть тих героїв, які загинули – тоді це буде перемога”, – наполягає Настя.
“Після війни я мрію забути про воєнну журналістику. У моїх мріях – знімати на Discovery”
Євген Назаренко
Про війну Євген Назаренко знав не з чуток. Упродовж кількох років іще до повномасштабного вторгнення він фільмував та документував російську агресію на сході України. А коли ворог розпочав великий наступ – зважився піти сам захищати рідну землю. Пригадує, як знайомі військові переконували його: “Давай до нас, нам потрібна така людина, як ти. Робити те саме, що ти робиш, але трошки більше з військовим нахилом”.
“Десь на третій день повномасштабки я пішов у ТрО, але мене не взяли. Записали контакти, обіцяли передзвонити. Хоча я вже в 2014-му році служив на блокпостах, але воно чогось не прокотило. Працював як журналіст, знімав усю цю війну, київську кампанію, з’їздив раз чи двічі на Донбас”, – розпочинає розповідь Євген.
Згодом Назаренко отримав пропозицію стати прес-офіцером 44-ої артилерійської бригади. Перепоною на шляху до війська стала відсутність військового звання. “А потім я отримав пропозицію від десантно-штурмових військ. Я пішов у військкомат – і ось я вже в навчальному центрі сплю з пацанами в одній казармі і ходжу з ними в один туалет без перегородок.
Взагалі, я просто думав, що у країні війна. Мені 33 роки – уже не юний, але ще не старий. Я не маю проблем зі здоров’ям, у всякому разі, якщо вони є, то я про них не знаю. Тому хто, як не я, має захищати цю країну? Хоча б навіть на прес-офіцерському фронті. Я би собі не пробачив, якби не пішов. Що я потім дітям скажу?”
Євген про своє рішення не шкодує. Служить у командуванні ДШВ при прес-службі. Виїжджає на передову, знімає сюжети, готує матеріали на facebook-сторінку.
“У мене прямо горіли очі, коли мені запропонували піти до війська. Друзі казали: “Ти шо, дурак?”. Але насправді нічого страшного немає. Просто треба трохи перелаштуватися з цивільного сприйняття матеріалів на військове… Я працюю на війні з 2015 року. Тож військо мені давно відоме. Для мене нічого не стало несподіванкою, і я прекрасно знав, куди йду і що тут буде”, – ділиться Євген.
За своєю цивільною професією не сумує. Хіба що трохи тужить за прямими включеннями.
“Я, як і всі сумую за своїм звичним життям. Що не можу щодня прийти додому і бачитися зі своєю дружиною, друзями, і жити тим життям, яким я жив. Проте до цього звикаєш”, – визнає він.
Назаренко припускає, що теперішній етап у житті дозволить йому трішки відпочити від телебачення і, може, він повернеться на екран із новими силами. І з перемогою.
“Ще десь влітку, коли я ще був журналістом, у Бахмуті розмовляв зі своїм другом-військовим. Ми вважали, що Донбас Росія забере, що Херсон ми відвоюємо, що сухопутний коридор залишиться за Росією, і десь на цьому етапі почнуться перемовини і настане якесь замороження конфлікту. Але почали розгортатися події на Харківському напрямку. Ми були дуже сильно здивовані! Я написав другові: “Чувак, що відбувається?!” І він сказав, що був не менш здивований. Тому тепер я не загадую, якою буде перемога”.
Після перемоги Євген хоче забути про війну назавжди. Тому на військовій службі не залишатиметься.
“Щойно вийде наказ Президента про демобілізацію, ноги моєї не буде в армії. Не тому, що вона погана, а тому що я цивільна людина. Війна є війна. А служба мене не цікавить, скажу чесно. Тому як тільки ми переможемо, як тільки нас відпустять, все – цілую, обнімаю, бувайте ДШВ, далі без мене. Після перемоги ані з війною, ані з армією я не хочу мати нічого спільного. У моїх мріях – знімати на Discovery, як парується богомол або повзе равлик. А, може, свій блог зроблю. Як життя повернеться – ми не знаємо”.
“Не зміг би займатися журналістикою, знаючи, що мої найближчі друзі воюють”
Сергій Огородник
“Війна почалася в 2014-му, і тільки сліпий не бачив, що продовження і масштабування агресії не за горами”, – каже своїм звично рішучим тоном мій колега, журналіст руху “ЧЕСНО” Сергій Огородник.
Сергій ходив до військкомату ще 2014 року, коли Росія тільки-но вторглася в Україну. Тоді його не мобілізували. Коли Огородник дізнався про створення ТрО у 2019 році, то вирішив, що це чудова нагода, щоб готуватися до захисту держави. І підписав контракт.
Добровольці територіальної оборони у 2019-2021 роках збиралися по суботах на тренування і раз на квартал – повправлятися стрільбі з автомата у тирі.
“Тоді територіальна оборона уявлялася таким собі резервом Збройних сил, який залучить якомога більше людей до оборони країни і посилить лави ЗСУ під керівництвом кадрових офіцерів. Це був шанс протягнути під військову призму якомога більшу кількість людей без відриву від економіки і цивільного життя, щоб вони налаштувалися на оборону, зрозуміли, як поводитися зі зброєю, які є вибухові речовини, якісь ази військової справи.
Звичайно, це дало комплекс знань. Частина тих знань знадобилася – як-от заняття із тактичної медицини. Щодо іншого – зв’язок, поводження зі зброєю – то вони корисні, але в бойових умовах виявилися менш потрібними. Вправи пересування двійкою, трійкою, групою осіб, ведення вогню, вибір позиції – це все було непогано, але в реальних умовах трохи відрізняється”, – розповідає Сергій.
Тепер Огородник – офіцер, прикомандирований до підрозділу у складі групи аеророзвідки. Служить на Харківщині. Спектр завдань він описує як широкий – “від копати траншею, бліндаж, окоп, укриття – до аеророзвідки”.
Журналістський досвід несподівано виявився прикладним для польотів дронами: “Після журналістики корисними для мене є знання, як знімати відео, фотографувати, вибирати ракурси. Звичайно, одне діло робити це для репортажу, а інше – побачити з висоти. Але в цілому технічні й композиційні нюанси виявилися корисними”.
Попри свободолюбиву цивільну професію, Сергій задоволений дисципліною у війську.
“ТрО в тому вигляді, в якому ми її маємо тут, – це м’який варіант входження у військо. Усі – дуже вмотивовані люди, які здебільшого прийшли 24 лютого на збірні пункти. Тут немає якоїсь армійщини в найгіршому сенсі цього слова. Але є інша сторона медалі. Наприклад, брак армійської чіткості, може проявитися якась неконкретність. Хотілося б, щоб ми мислили категоріями військовими і були більш чіткими”, – пояснює він.
Про повернення в журналістику Сергій Огородник наразі не думає. Готовий воювати до перемоги. “Я не зміг би займатися журналістикою, знаючи, що мої найближчі друзі, бригада, яку я три роки піарив, служать і воюють, а я – ні. Журналістика почекає”.
Як Сергій бачить завершення війни? На його погляд, перемога складатиметься із трьох умов.
“По-перше, деокупація країни – Крим, Донецьк, Луганськ, області мають бути вільні. По-друге, треба унеможливити подальші агресивні дії Росії. Або Росія розділиться на різні держави і не зможе вести проти нас війну, або це буде інший шлях, або наші танки будуть у Москві. І третє – аби ми змогли відбутися як самостійна держава, ні на кого не озираючись, крім цивілізованого світу”.
“Перемога – коли всі водії танків та БМП пересядуть на трактори і будуть обробляти поля”
Ірина Рибакова
Для журналістки і фотографки Ірини Рибакової військова історія розпочалася задовго до лютого 2022 року. Іще під час АТО вона волонтерила в батальйоні “Карпатська Січ”.
“До того часу я вже десять років працювала у журналістиці. І, звичайно, потрапивши вперше на війну – це були Піски – почала знімати і писати про людей на передовій”, – пригадує Рибакова, прес-офіцерка легендарної 93-ої бригади “Холодний Яр”.
Ірина Рибакова замислилась над тим, щоб піти до війська ще тоді, коли добровольчий батальйон “Карпатська Січ” проходив процес легалізації у Збройних силах. Проте острах покинути цивільне життя її таки стримав. Ірина стала комунікаційною менеджеркою в антикорупційній організації “Transparency International Україна”. Втім через декілька років таки повернулася на війну.
“Я зрозуміла, що нічим іншим, окрім війни на Донбасі, мені займатися не цікаво. Знайшла контакти прес-служби 93-ої бригади, надіслала резюме, приклади фотографій і власного відео з передової. Командир Владислав Клочков вагався, не дуже хотів мене брати, бо умови в армії на той момент були вкрай важкими, особливо для жінок. Утім, командир “Карпатської Січі”, нині покійний Олег Куцин мене порекомендував. Через кілька місяців мене викликали на співбесіду, і наприкінці 2017-го року я підписала перший контракт на три роки”.
Тепер Ірина – чи не найвідоміша і найбільш затребувана прес-офіцерка на всьому фронті. Великий авторитет для журналістів, своїх учорашніх колег по цеху.
Пригадує, що найпершим випробуванням в армії для неї стали побутові умови. У перші кілька місяців просто ніде було жити, доводилося перебиватися у кабінетах, квартирах.
“Потім була важка перша ротація на Волноваському напрямку, коли ми жили в напівзакинутій будівлі та опалювалися “буржуйками”. Неочікуваним виявилося, що ми маємо облаштовувати побут у цій будівлі власним коштом. Слава Богу, багато чим допомогли волонтери, – згадує труднощі Ірина. – Також неприємно вразила “учєбка” – навчальний центр, який я змушена була проходити. Сподівалася вийти звідти спортивною, підтягнутою, навченою. Натомість – була деморалізованою і хворою. З якістю навчання на той час були проблеми. З нами, наприклад, так і не провели стрільби із ручного протитанкового гранатомета, хоча всі отримали військово-облікову спеціальність “гранатометник”… Нас, як строковиків радянського періоду, виснажували нарядами, ранніми підйомами, безперервними шикуваннями по 10 разів на день і тримали півтора місяці за колючим дротом без можливості виходити. Сподіваюся, нині щось змінилося”.
Повномасштабна війна додала роботі Ірини нових складнощів. Кількість запитів від журналістів – шалена. Прес-офіцерці доводиться домовлятися про унікальну роботу для ЗМІ, проводити журналістів до найнебезпечніших ділянок фронту, організовувати зйомку реальних бойових дій. Коли все вдається, Ірина завжди задоволена.
“За журналістикою не сумую, бо я абсолютно реалізовую себе у прес-службі, зокрема й як журналіст, оператор, фотокор. І як військова бригади маю більше доступу до унікальних кадрів, людей, явищ, які мають суспільну значущість”, – розповідає прес-офіцерка.
Попередній цивільний досвід дав Рибаковій чітке розуміння, чого саме потребують журналісти. Водночас вона зізнається: не всі є відповідальними та професійними.
“Є журналісти, які були разом із військами від початку війни 2014 року. Вони знають людей, знають армійський контекст, знають весь перебіг подій, розуміють небезпеку, знають, як треба знімати, щоб не нашкодити. Вони вибудували стійкі міцні дружні зв’язки з бригадами. Деякі навіть ходили з військовими на штурм – їм довіряють. Для мене це топ професіоналізму. З початком вторгнення з’явилося багато журналістів-”туристів”, які приїздять на війну вхопити свій шмат кривавої історії, відзняти шокуючу картинку. Горем, з яким зіштовхнулася Україна, вони не дуже переймаються. Для них ця війна – чергова, одна з багатьох. Деякі з них до 24 лютого називали нашу війну “громадянським конфліктом”, – констатує Рибакова.
Ще гірша ситуація із фіксерами – людьми, які допомагають організовувати роботу іноземних ЗМІ. “Із початком війни на фіксерів був шалений попит, їм ладні були платити 300$ за день, а медіаринок не міг запропонувати достатню кількість професіоналів. Зрештою, фіксерами ставали випадкові люди без зв’язків і досвіду, лише зі знанням англійської. За свій гонорар вони ладні порушити всі правила, поводяться нахабно, чинять пресинг на пресофіцерів, знімають без дозволу, наражають на небезпеку, аби лише їхні роботодавці були задоволені”, – обурюється прес-офіцерка.
Чи повернеться Ірина після військової служби в журналістику – поки не знає. Зізнається, що не уявляє, чим зайнятися після перемоги. Каже, що їй подобається своя справа. І про підвищення теж не думає.
“Ріст у посаді в армії передбачає віддалення від війни. Тому поки триває війна, я не хочу нікуди переводитися з війська, адже це позбавить можливості бути безпосередньо причетною до великих подій. Здалеку, з кабінета у Києві, цього не вийде”, – пояснює.
Про перемогу вона говорить романтично і категорично водночас:
“Перемога – коли всі наші механіки-водії танків та БМП пересядуть на трактори і будуть обробляти наші поля. Без ризику для життя. Бо поля будуть розміновані. А ввечері повертатимуться до своїх сімей. І більше не покидатимуть своїх рідних надовго.
Коли я зможу занурити ноги у Чорне море десь на Коктебельській набережній, пройтися з рюкзаком і наметом по печерних містечках Криму, і там у горах не зустріну жодного попа Московського патріархату.
Я хочу, щоб Росії не було, росіяни більше ніяк, ніде, ні при яких обставинах зі мною не перетиналися – ні в інтернеті, ні під час подорожей. Щоби я, перебуваючи десь у Туреччині по “палаючій” путівці, не сіпалася. Перемога – це відчуття полегшення, безпеки, відсутність страхів, безсоння, травми від вибухів. Але зараз ми всі настільки отруєні цією війною, що поки існує Росія, поки існує можливість десь на міжнародних заходах, у подорожах перетнутися з росіянами, я гадаю, ми цього не відчуємо”.
Матеріал створено у межах проєкту Supporting Journalism in Distress, який реалізує ГО «Львівський медіафорум» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).
