Війна словом, війна зброєю: In Memoriam для журналістів, які загинули на війні

Катерина Мола

Журналісти пишуть нашу історію. Ми ж хочемо поділитися їхніми. 

Разом із Львівським медіафорумом, організацією, яка підтримує “здорові медіа” в Україні, ми створили спецпроєкт “Сміливі свідчити: як журналісти змінюють хід війни”. Ми розповімо шість історій – про медійників, які продовжували працювати в окупації, які взяли до рук зброю й поповнили лави ЗСУ, які загинули від російських обстрілів, які стали фіксерами для міжнародних ЗМІ.  

Це розповіді про тих, хто залишив для українців правду.


На цій війні у війську опинилося, без перебільшення, усе наше суспільство, весь його зріз. На фронті у камуфляжі можна зустріти бізнесмена, медсестру дитячого садочка, фітнес-тренера, фермера чи продавця з ринку. І, звісно ж, журналісти теж воюють. І вони теж умирають на війні.

Це буде оповідь про чотирьох журналістів, які загинули під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це зовсім різні історії зовсім різних людей, їх об’єднує лише професія. І ще те, що всі вони були би живими, якби не росіяни. 


blank

Олександр Махов, 36 років (Луганськ – Ізюм)

Олександра Махова багато хто з вас знає і пам’ятає. Він був зіркою тележурналістики – яскравий, гарний, дотепний, сміливий і з неймовірною посмішкою. Більшість пам’ятає його завдяки репортажам із фронту. Але Махов був не просто військовим журналістом: він встиг послужити у Збройних силах іще до повномасштабного вторгнення. А сама історія його життя тягне на цілий роман. 

Махов народився і виріс у Луганську. Працював на Луганському обласному телебаченні, на міському каналі “ІРТА”, був кореспондентом телеканалу “Україна”. Коли у 2014 році росіяни вдерлися до рідного міста, Сашко побачив “русскую вєсну” впритул. Він не поділяв радості багатьох своїх колег і знайомих. Спостерігав за захопленням міськради, адмінбудівель, міліції, бачив, як із міста зникла українська влада і український прапор… Навіть після цього Махов іще довго залишався у Луганську і висвітлював події фактично в окупованому облцентрі. Олександр протримався там до червня 2014 року. Коли стало остаточно зрозуміло, що окупація надовго, то виїхав – сів на один із останніх потягів, і більше ніколи не повертався.

Сашко покинув не лише рідне місто. Він назавжди залишив у Луганську і свою родину. Їхні погляди на події на Донбасі не співпадали. Рідня підтримала росіян і на референдумі голосувала за відділення від України, а вітчим навіть воював за угрупування “ДНР”, брав участь у боях у Дебальцевому. 

“Мене часто запитують: чому я, на відміну від них, зробив інший вибір. До 2014-го я не був аж таким яскравим патріотом України. Я мешкав у російськомовному регіоні, розвернутому в бік Росії, до 28 років. Але настав час – і я побачив несправедливість та зло. Я не хотів бути на їхньому боці, а прагнув жити у вільній і незалежній Україні”, – розповідав Махов у інтерв’ю АрміяInform.

Історія з рідним домом дуже сильно вдарила по Олександрові. Коли він ішов на війну вперше, то просив – якщо загине, не ховати його в Луганську.

У серпні 2014 року Махов уперше потрапив на війну як журналіст. Доволі скоро з ним сталася перша пригода – мінометний обстріл під Маріуполем. І потім таких пригод було іще немало. Після кількох репортажів він зрозумів, що хоче опинитися по той бік камери. Олександра мучило те, що якісь інші хлопці визволяють його рідну землю. Він хотів сам брати участь у звільненні Луганська.

Олександр відслужив понад рік у 57-ій окремій мотопіхотній бригаді. Більшу частину служби провів під Горлівкою, у Зайцевому та Майорську, там був навідником зенітної установки ЗУ-23-2, потім – кулеметником. Хоч це і не Луганщина, а Донеччина, але ворог той самий. “Я відчув, чим є солдатське життя, не тільки знімаючи репортажі. Я знаю, що таке жити в бліндажі, рити окопи, брати участь у боях і втрачати побратимів”, – згадував пізніше Сашко. 

Коли Махов демобілізувався, то знову повернувся на фронт – у якості кореспондента, і продовжував висвітлювати російсько-українську війну. Він розумів: боротися із росіянами треба постійно, у будь-який спосіб.

“Я є свідком більшості основних подій, які відбуваються на передовій. Намагаюся робити свій невеличкий внесок у боротьбу з агресором. Головне моє порівняння: коли буваю на фронті як журналіст, однак почуваюся захищеним. Так, я усвідомлюю, що можливе все, і під час обстрілу можу загинути, але вірогідність все ж таки нижча, ніж тоді, коли був солдатом”, – розповідав Олександр.

Після повернення з війни Махов багато чого переосмислив. Хотілося більш повного, повноцінного життя, яскравих вражень, гарного одягу. Він ходив у гори, любив походи, їздив в Антарктиду, а в 2019-му – літав забирати українців із охопленого коронавірусом Уханю. Сашко постійно випробовував себе. І, звісно, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, він одразу повернувся на фронт. 

Олександр Махов служив у лавах 95-ої десантно-штурмової бригади. Загинув 4 травня 2022 року, захищаючи місто Ізюм.

У своєму останньому пості він закликав вірити у Збройні Сили України: “Під Ізюмом мій впертий підрозділ ЗСУ відбив штурм російської армії. Росіяни штурмували після тривалої артпідготовки – танками у кількості як мінімум 10 штук. Бехами з піхотою. Вертольотами. Селяни, виконроби, кухарі гасять „другу армію світу“. Я хочу, щоб ви пишалися нашою армією. Ми б’ємось за нашу країну. За наш дім. Вірте в ЗСУ”.

27 жовтня 2022 року у Києві з’явилася вулиця імені Махова.

blank

Наречена Олександра Анастасія Блищик після смерті Сашка теж облишила журналістику і пішла на фронт. ҐРУНТ розповідав про неї у спецпроєкті, присвяченому медійниками, які воюють.


blank

Наталя Харакоз, 87 років (Маріуполь – Маріуполь)

Наталія Харакоз – журналістка з Маріуполя. Так, ви, мабуть, зауважили на самому початку, що їй ішов дев’ятий десяток років. Пані Наталя не була дуже активною в останні роки, але продовжувала писати, продовжувала вчити, вичитувала тексти, давала поради, підтримувала молодих журналістів і письменників. 

Життя Наталі Харакоз у чомусь унікальне, а в чомусь доволі типове для Маріуполя. Пані Наталя походила із грецької родини, її предків іще у XVIII столітті переселили у Приазов’я із Криму. Вона знала грецьку, українську та російську мови. Писала переважно на соціальні теми, а також про літературу та мистецтво, багато творів присвятила дітям. У її доробку дев’ять збірок віршів і малої прози. 

Наталя Харакоз багато писала про Маріуполь, Азовське море, степи Приазов’я. Вона була настільки закоханою у ці місця, що навіть коли почалося повномасштабне вторгнення, відмовилася виїхати із Маріуполя. Казала, що вдома їй все одно буде краще. 

У рідному Маріуполі Наталя Харакоз активно займалася громадською діяльністю. З її ініціативи у бібліотеці імені Короленка створили літературний музей. Вона очолювала літературний клуб і вела його сайт. Пані Харакоз була членкинею міського товариства греків і входила до складу журі всеукраїнських олімпіад школярів, які проводилися Федерацією грецьких товариств України. У своїх численних активностях вона здавалася незламною і нестримною. 

Дитиною Наталя пережила Другу світову війну. У повісті “Взимку сорок третього” писала: “При вході у міський сквер, де раніше грав духовий оркестр, тепер скрипіла важка шибениця, на алеях чорніли дерев’яні хрести з касками, котрі глухо стукали під поривами вітру. Запорошені снігом тіла, понурі хрести і голодні крики ворон студили душу”. 

Вона не вірила в те, що росіяни здатні на злочини, подібні до тих, які вчиняли німці. Але росіяни набагато перевершили нацистів. Особливо в Маріуполі. Будинок пані Наталі у центрі міста згорів та обвалився. Тож вона була змушена переховуватися у підвалі.  

Пані Наталя померла 29 березня. Не від артилерійського удару, не від пожежі – а від жахливих умов, в яких мусила перебувати. Вона провела кілька тижнів сама, без родини, без зв’язку з близькими, у холоді, голоді, бруді, в нестачі води і сну, із відсутністю ліків, з постійним жахом і смертю довкола. Це занадто для кого завгодно. А тим більше, для людини віком майже 90 років. І тим більше, для людини, яка свій затишний світ складала у рядки і рими.

blank
Зруйнований будинок Наталії Харкоз

Онука пані Наталі Ганна Прокопенко довго вірила, що бабуся жива, і намагалася розшукати її в чатах і пабліках. “Багато хто писав тоді, що люди шукають родичів і друзів за допомогою щасливих фото, де люди добре одягнені, чисті. А у підвалі вони зовсім інші, тому важко зрозуміти”, – розповідала Ганна виданню ”Східний варіант”

Наталю Харакоз поховали у братській могилі у дворі будинку. Одна з сусідок поклала їй до кишені записку із іменем, і згодом завдяки цьому запису її й змогли ідентифікувати. Родина дізналася про смерть Наталі Харакоз на початку квітня. Згодом рідним вдалося приїхати до Маріуполя і відвідати могилу пані Наталі – тіло перепоховали на Старокримському цвинтарі.

Останньою книгою, виданою за життя пані Наталі, стала збірка “Біля лінії зіткнення”. “Книжку ми презентували 20 лютого, буквально за кілька днів до початку чергового путінського божевілля, – розповідав Павло Кущ, співупорядник збірки. – У збірці кілька новел пані Наталі, серед яких “Весна моря і міста” та “Хмари над морем”. Ця неймовірно важка весна, на жаль, стала останньою у житті авторки. А хмари диму та попелу від вибухів над морем і містом – це було останнє, що бачили тисячі маріупольців, серед яких і наша колега”.

Пані Наталя казала: “Колись я пережила одну війну, тому переживу і цю”. В якомусь сенсі – так і є. Родина Наталі Харакоз готує до друку вірші бабусі та малу прозу останніх років.


blank

Віктор Дудар, 44 роки (Перемилів – Миколаїв)

“Я ніфіга не кадровий і, доки не напали на мою країну, не був військовим… Попри недільний березневий день 2014-го, під військкоматом стояв натовп таких самих прозрілих типів, які зрозуміли, що для того, аби бути громадянином України, треба поводитись, як громадянин. Треба брати в руки зброю. Вуаля! І ти вже військовослужбовець частини, попри яку щоранку йшов на роботу і солдатів якої пригощав цигарками”, – писав Віктор Дудар у грудні 2018 року у статті для львівського видання “Експрес”. Так Дудар згадував свій перший похід у військо. Тоді він подався до військкомату просто з Майдану.

Віктор Дудар працював у “Експресі” понад 10 років, перед тим писав для чернівецького видання “Молодий буковинець”. Коли мобілізувався – воював у складі 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Вогневе хрещення пройшов біля Луганського аеропорту, однієї з найгарячіших точок війни 2014-го. І хоча Віктор не мав досвіду строкової служби, він умів непогано стріляти, завжди ставився уважно до здоров’я та фізичної форми.

“Я виріс у селі, тож змалку знаю, що таке втомитися від фізичної праці. За час студентства й роботи журналістом усвідомив, що розумова праця може втомити не менше, ніж фізична, й часом цю втому звичайним сном не подолаєш. А на війні я зрозумів, як це втомлюватися по-справжньому. Ні, не від війни, а просто втомлюватись. Так, що нестача сну завдає майже фізичного болю. Коли я тільки потрапив в АТО, у місто з колоритною назвою Щастя, декілька діб без зміни довелось просидіти у “секреті”, прикриваючи позиції побратимів… Так, ми були втомлені. Але не втомлені від війни! А від добре виконаної роботи. Ми втримали позиції”, – згадував Віктор.

Зрештою, хоч Дудар і був лише журналістом, він виявився набагато більш підготовленим до армії, ніж більшість тодішніх добровольців. Віктор відчував, що знає і вміє більше, ніж інші, тому часто першим викликався на складні завдання. Хоча й зізнавався, що було страшно. На війні не страшно тільки дурним. Але зі страхом можна домовитись, якщо розумієш, що це просто механізм, який покликаний тебе врятувати. 

У спогадах про війну, яка тоді ще називалась “АТО”, Віктор багато говорив про Донбас, про його мешканців. Про те, які вони різні і які різні в них мотивації. Завжди намагався говорити з людьми, навіть із тими, які були налаштовані ворожо, пояснював, навіщо він пішов воювати за цю землю і що робить українська армія. Дудар усвідомлював, що тоді, в 2014-му, навряд чи можливо було закінчити війну швидко, навіть якби для цього були сприятливі умови. Українці не були готові воювати, сама потреба йти когось вбивати (нехай цей ворог і ніс смерть) була недосяжною. Віктор казав, що недолік українських громадян – що вони легко зневірюються, і закликав не розводити “плач Ярославни”. А якщо страшно чи сумно – пропонував діяти.

Між першою мобілізацією і другою Віктор повертався у журналістику. Він багато писав про війну, і вважав, що наша політика, особливо в сфері медіа, має бути більш агресивною і відвертою. Його дратувало, що частина суспільства ніби не помічає того, що ми живемо стані війни. 

“Там ти змінюєш ситуацію зброєю, а тут у кожного інша зброя. Я намагаюся впливати на світ тим, що пишу. Хоча усвідомлюю, що реальні зміни можливі тоді, коли цього захочуть всі… Тому – робимо кожен свою справу і чекаємо, коли нас збереться критична маса – тих, хто змінить Україну”, – розмірковував Віктор у інтерв’ю.

blank

Дудар відреагував на початок широкомасштабного вторгнення спокійно. І, звісно ж, одразу пішов на війну. “Пам’ятаю, як о 5.30 його розбудила: “Вставай! Почалася війна!” Він обняв міцно, сказав, що все буде добре. Зібрав рюкзак, подзвонив кільком друзям і поїхав у частину”, – згадувала дружина Віктора Оксана Дудар. 

Віктор Дудар загинув 6 березня 2022 року під час оборони Миколаєва. 


blank

Олександр Коцуконь, 22 роки (Телепине – Маріуполь)

Олександр Коцуконь насправді так і не став журналістом. Він був студентом Черкаського журналістського факультету, і звідти пішов у військо у 2018 році. 

Мати Сашка Оксана Коцуконь згадує, що син іще зі школи мріяв про фах журналіста. Він сприймав журналістику як знаряддя справедливості, для нього це була можливість говорити і доносити правду. Сашко був людиною із загостреним відчуттям справедливості. І коли вчився в університеті, то зрозумів, що з країною трапилося щось вкрай жахливе, і це неможливо перемогти репортерською роботою. Для цього треба ставати у бій. 

Університетська викладачка Ольга Федоренко каже, що листувалася із Сашком весь час, поки він був у війську, і хлопець запевняв, що своє навчання завершить. Але для початку Україна мусить перемогти. “Він мені запам’ятався жагою до життя, був великим життєлюбом. У нашому останньому листуванні у Фейсбуці я жалкувала, що він не продовжив навчання у вашій групі. Він мені тоді писав: “Не хвилюйтеся, я повернуся і ми зустрінемося”, – пригадує вона.

Із 2018 року Коцуконь служив у Національній гвардії України, став прессекретарем частини. Тоді ж зустрівся із хлопцями з “Азову”. Бійці справили на нього сильне враження, і Сашко загорівся мрією стати одним із “азовців”. Зрештою він пройшов вступний курс й у жовтні 2020-го приєднався до знаменитого полку.

Мама згадує, що Сашко розповідав про “Азов” із неймовірним захватом і дуже пишався, що став одним із них: “Я пам’ятаю цю розмову, коли він зателефонував і з яким захопленням розповідав: “Мам, ти не уявляєш, які це хлопці. Це взірець, приклад з них потрібно брати. Я переводжусь до них в частину в місто Маріуполь і я буду там”. 

Побратими Арса (позивний Олександра в “Азові”) розповідають, що воїн на всі рейди вилітав із посмішкою. Жартував, розважав інших, завжди був неймовірно оптимістичним. 

Зі слів Оксани Коцуконь, востаннє вона спілкувалися із сином 19 березня. Тоді Сашко написав: “Мам, не хвилюйся. В дитинстві в темній кімнаті було набагато страшніше. Ми впораємося”.

Олександр загинув 22 березня в Маріуполі під час виконання бойового завдання у групі розвідки. Бійці потрапили під мінометний обстріл, а при спробі відступу по них відкрив вогонь російський снайпер.

2 квітня Президент України за особисту мужність і самовіддані дії нагородив Арса орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно). Тіло воїна вдалося повернути на вільну від окупації територію лише в липні. 5 серпня Олександра поховали у Черкасах на Алеї Слави.

“Раптом що – я б не хотів із Вальхали бачити, як ви плачете”, – ці слова Олександра його мама витатуювала собі на руці, біля портрета сина. А на другій руці – азовське гасло: “Моє серце – сталь! Моя кров – АЗОВ!”.

blank

За кожним із цих життів – мільйони літер і слів, роздумів, інтерв’ю, фотографій, репортажів та розслідувань. І за кожним із цих життів – незламність, відчайдушність, жертовність і віра в Україну. Це лише невеликі нариси лише про чотирьох журналістів, які загинули на війні. На війні, котра забрала життя десятків журналістів і багато тисяч життів серед військовослужбовців та мирного населення. Але саме з таких історій зрештою складається епос нашої перемоги. 

ЖУРНАЛІСТИ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ ВНАСЛІДОК ШИРОКОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ РОСІЇ В УКРАЇНУ

Список укладено Інститутом масової інформації

Євген Сакун, оператор телеканалу Live. Загинув 1 березня під час російського ракетного обстрілу телевежі в Києві.

Брент Рено, документаліст, кореспондент Time. Розстріляний росіянами 13 березня в Ірпені на блокпосту.

П’єр Закжевскі, оператор телеканалу Fox News. Загинув 14 березня під час артилерійського обстрілу російських військ у селі Горенка Київської області.

Олександра Кувшинова, продюсерка Fox News, журналістка. Загинула 14 березня разом з П’єром Закжевскі під час артилерійського обстрілу з боку російських військ у селі Горенка Київської області.

Оксана Бауліна, журналістка The Insider, виїхала з РФ під тиском. Загинула 23 березня під російським обстрілом у Києві.

Максим Левін, фоторепортер, воєнний кореспондент. Працював з багатьма міжнародними агенціями та українськими виданнями, зник 13 березня, 1 квітня знайдено вбитим.

Мантас Кведаравічюс, литовський режисер та документаліст. Вбитий у російському полоні у Маріуполі в квітні або травні.

Фредерік Леклерк-Імхофф, журналіст французького каналу BFMTV. Загинув на Луганщині 30 травня внаслідок російського обстрілу.

Олександр Литкін, журналіст “КNК Медіа”. Загинув 13 березня в селі Романівка внаслідок обстрілу військовослужбовцями збройних сил РФ.

Ділєрбек Шакіров, цивільний журналіст інформаційного тижневика “Навколо тебе”. Був розстріляний 26 лютого в передмісті Херсона з автоматичної зброї.

Сергій Пущенко, графік і живописець, культуролог, журналіст, волонтер і ветеран АТО. Загинув 2 березня у Василькові разом із побратимами з тероборони.

Віктор Дудар, військовий журналіст. Загинув 6 березня під час боїв з російськими загарбниками під Миколаєвом.

Павло Лі, актор, ведучий телеканалу “Дом”. Загинув 6 березня під Ірпенем під час евакуації людей.

Віктор Дєдов, оператор телеканалу “Сігма”. Загинув 11 березня в Маріуполі внаслідок обстрілу будинку.

Олег Якунін, редактор запорізького сайту misto.zp.ua. Загинув 18 березня, захищаючи Україну від російських окупантів.

Лілія Гумянова, викладачка журналістики та завідувачка художнього відділу Лівобережного районного будинку дитячої та юнацької творчості. Загинула 19 березня унаслідок російських обстрілів Маріуполя.

Юрій Олійник, оператор 24 каналу. Загинув 23 березня у боях біля Попасної Луганської області.

Сергій Заїковський, публіцист, історик, перекладач. Загинув 24 березня у бою з російськими окупантами під Києвом.

Денис Котенко, співробітник пресслужби Міністерства ветеранів. Загинув 24 березня у бою з російськими окупантами під Києвом.

Євген Баль, журналіст, письменник, волонтер. Помер 2 квітня унаслідок катувань російських військових у Маріуполі.

Роман Нежиборець, відеоінженер чернігівського каналу “Дитинець”. Вбили російські військові у квітні в селі Ягідне біля Чернігова.

Зореслав Замойський, журналіст інтернет-ресурсів “Інформаційний портал” та “Громада приірпіння”. Тіло з ознаками насильницької смерті знайшли 13 квітня в Бучі.

Віра Гирич, продюсерка “Радіо Свобода”. Загинула внаслідок російського обстрілу Києва 28 квітня.

Олександр Махов, журналіст телеканалів “Україна”, “Україна24”, “Дом”. Ветеран війни на Донбасі, військовослужбовець, загинув у бою 4 травня.

Наталя Харакоз, журналістка, письменниця, членкиня НСЖУ та Національної спілки письменників України. Керівниця літературного клубу “Азов’є”, загинула у заблокованому росіянами Маріуполі.

Євген Старинець, ексменеджер філії “Суспільне Черкаси”. Військовослужбовець, загинув 30 квітня у боях за Попасну.

Максим Мединський, комунікаційник, військовослужбовець, загинув у травні під час оборони країни.

Оксана Гайдар, журналістка, блогерка

Загинула під час обстрілу російською артилерією села Шевченкове Броварського району на Київщині між 11 і 12 березня.

Костянтин Кіц, оператор луцького каналу “Аверс”. Загинув у травні, захищаючи Україну.

Ігор Гуденко, фотограф, відеоблогер. Було знайдено 27 лютого у Харкові, лікарі констатували біологічну смерть. Згідно з висновками лікарів, його смерть не є насильницькою.

Віталій Дерех, тернопільський журналіст та військовослужбовець Збройних Сил України. Загинув у бою 28 травня.

Роман Жук, фотограф, відеограф з Мукачева. Загинув у травні на війні з росією.

Олексій Чубашев, воєнний кореспондент, автор та ведучий програми для військових “Рекрут.UA”, екскерівник Армія FM. Загинув на фронті 10 червня.

Володимир Даценко, журналіст ГО “Дорожній контроль Вінниця”, волонтер, захисник України. Загинув 14 липня внаслідок ракетного обстрілу Вінниці.

Карім Гуламов, ведучий музичного телеканалу М2 та військовослужбовець Збройних Сил України. Загинув у липні, захищаючи Україну.

Микола Рачок, журналіст видання про авто InfoCar, захисник України. Загинув у бою, захищаючи Україну.

Олександр Савоченко, журналіст. Працював на СТБ, потім в інформаційному агентстві AFP, пізніше на Суспільному. Загинув у боях під Бахмутом у липні, захищаючи Україну.

Олексій Юрченко, оператор телеканалу “Прямий”, служив у Збройних Силах України. Загинув у боях за Балаклію, захищаючи Україну.

Дмитро Шиповський, оператор телекомпанії “Приват TV: Харків” та каналу “Аль Джазіра”. Загинув 21 вересня, потрапивши під мінометний обстріл у районі села Дружба Донецької області.

Юрій Лелявський, професійний журналіст. У цивільному житті багато років працював у різних виданнях та загальнонаціональних телеканалах. Загинув у бою, захищаючи Україну.

Сергій Силкін, працював звукорежисером на ОДТРК “Карпати” та Суспільному. Загинув 17 жовтня у бою з російськими окупантами неподалік Бахмута.

Василь Яворський, працював режисером на “Перший Західний” та “Еспресо”, був співавтором проєкту “Історія Героя”. Загинув у бою, захищаючи Україну.

Матеріал створено у межах проєкту Supporting Journalism in Distress, який реалізує ГО «Львівський медіафорум» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка