Бронік, совість і легкі гроші. Хто такі фіксери і як вони допомагають на війні

---

Одного весняного дня я стояла у місті на деокупованій Київщині і ціпеніла, дивлячись у згорьовані очі людей навпроти. У цих очах відбивався найбільш нестерпний біль серед усіх можливих – який їм завдала Росія. При цих людях із могил діставали їхніх найрідніших. На той час я ще ніколи не знала подібних втрат. Утім розуміла: у цей момент родичі мали переживати пекло.

“Як ви почуваєтесь щодо смерті свого батька?” – ця фраза англійською мовою вирвала мене із заціпеніння і кинула в жорстоку реальність. Іноземний журналіст цікавився у молодого чоловіка, як той переживає смерть рідної людини. Якщо геть відверто: це не здивувало. Жахлива війна не боліла тому кореспондентові так, як боліла нам, українським репортерам. Вона не здирала з них шкіру кожного проклятого дня, коли треба було зібратися і просто працювати.

Я не чула продовження. Та мені хочеться вірити, що поруч із цим іноземцем був фаховий український фіксер, який мав зупинити неетичне запитання колеги або делікатно перефразувати його.

Професія фіксера з настанням повномасштабної війни набула в Україні великого поширення. Значна частина професійних журналістів кинули свої сили на те, щоб допомагати іноземним колегам бачити українську війну у всій її правдивості та компетентно розповідати про неї світові. Хоча не обійшлося і без легковажних заробітчан, ласих на гроші, глухих до етики.

То хто такі фіксери, яка їхня війна, і з якими викликами вони зіштовхуються – нова стаття ҐРУНТа про сміливих свідчити.

---

“Без них ми сліпі”

“Для мене це історія про те, що ти робиш звичайну журналістську роботу – продумуєш теми, домовляєшся про зустрічі, знаходиш героїв, пробиваєш доступ. Але в результаті матеріал видаєш не ти”, – сміється Станіслав Козлюк, фаховий український журналіст. За плечима у Стаса кілька років роботи фіксером в Україні. Він починав “фіксити” для The New York Times, коли працював із журналістами на судових засіданнях у резонансних кримінальних справах. А з січня – допомагає готувати матеріали про війну.

Фіксер (від англійського слова fix – “виправити”, “залагодити”) – це людина, яка налагоджує та координує роботу іноземних журналістів в іншій країні. До його обов’язків входить чимало вимог: контакти, переклад, домовленості про зйомки, пошук героїв, логістика. У медійному середовищі вважається, що справедливим синонімом до фіксера є “продюсер”, зазначає виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк. Применшувати їхню роль до логістів або перекладачів – точно несправедливо. 

“Я співпрацювала із норвезьким медіа Verdens Gang. Вони зробили класний матеріал про фіксерів і їхню роль для іноземців. Він мав назву: “Без фіксерів іноземні журналісти сліпі та безпорадні”, – розповідає медіаекспертка Ольга Гужва. 

Фіксери є важливими посередниками між українськими реаліями та іноземною аудиторією. Саме вони можуть вказати журналістам на актуальні теми, допомогти відобразити якнайповнішу картину того, що відбувається на війні. Для закордонного споживача вони знаходять цікаві історії, а для українського суспільства – допомагають тримати фокус уваги на важливих проблемах.

“Фіксер має розуміти, що це велика відповідальність”

Хороший фіксер був затребуваним в Україні і до повномасштабного вторгнення Росії. Втім із початком великої агресії, коли наша держава стала центром новинотворення для світу, сюди приїхало безліч знімальних груп. Попит на людей, які могли би організувати на місці робочий процес, суттєво зріс.

Гонорари таких фахівців різноманітні. День роботи з іноземними журналістами може оцінюватися від 100 до 350 доларів. За виїзд у найгарячіші точки можуть платити і 400 доларів щодоби.

Видається, ніби це – легкі гроші. Відтак після початку повномасштабного вторгнення до лав фіксерів приєдналося чимало людей, які не були дотичними до професії взагалі. Втім досвід війни показав: інтенсивні, стресові, небезпечні відрядження, як правило, витримують лише журналісти з досвідом.

“Безперечно важливим є розуміти те, чого хочуть кореспонденти, і те, як транслювати нашу реальність. Тож журналістський бекграунд дуже важливий”, – каже Олена Максименко, журналістка з 15-річним досвідом роботи, воєнна кореспондентка, а від початку повномасштабного вторгнення – ще й фіксерка.

“Фіксер має розуміти, що він впливає на ту картинку, яку побачить закордонний глядач або читач. Це велика відповідальність і, водночас, можливість артикулювати те, що для нас є особливо важливим”, – пояснює Олена.

Проте професійність журналіста у період війни (як і професійність фіксера) передбачає наявність не лише базових навичок, сформованих іще у цивільному житті. На перший план виходять, по-перше, необхідність безпеки, а, по-друге, чутливість і професійна етика.

“Ця людина має бути обізнана і з професійними стандартами в ідеалі, і мати бекграунд, і пройти тренування роботи в умовах бойових дій, і розуміти, як накласти джгут”, – пояснює Оксана Романюк.

Екстремальні обставини, у яких опинилася Україна, оголили і вразливі місця в діяльності фіксерів.

“Вистрибнути зі штанів – але задовольнити замовника”

Сонячного вересневого дня я намагалася спіймати кадр на головній площі щойно звільненого Ізюма. Наполегливий дзвінкий голос врізався у мої вуха і змусив повернутися на галас.

„Тобто для вас головне – мир?”, – цей голос, здавалося, налягав на кількох жінок, які сиділи на лавці. Вони щось відповідали. Минуло лише кілька днів після того, як місто звільнили українські війська.

„А якби тут була Росія, і не стріляли, і було б мирно – ви би це прийняли?”, – продовжував голос російською.

„Ми ж українці…”, – відповідали жінки.

„Але ж якби вони принесли мир?”, – не вгавав дізнавач. Пізніше цей голос уже англійською пояснював італійському журналістові, що Харківщина – „історично проросійський регіон”. 

То був український фіксер, який мав би пояснювати іноземцям український контекст та реалії, а натомість – вкладав їм у вуха відбірні російські наративи.

“Найбільша біда – це фіксери-”одноденки”. Люди, які ще недавно не мали жодного стосунку до армії чи ЗМІ, але їм заплатили, і вони мають за це організувати іноземцям роботу тут і зараз. Вистрибнути зі штанів – але задовольнити замовника сьогодні”, – розповідає прес-офіцерка 93-ої ОМБр Ірина Рибакова.

Ірина майже щоденно організовує складні та ризиковані зйомки – загалом, проводить 12-15 груп журналістів щотижня. Серед медіа, з якими працює військовослужбовиця, є чимало іноземних. Вона безпосередньо спостерігає за роботою фіксерів.

“Вони (ідеться про фіксерів-“одноденок”, – Ред.) не налаштовані на побудову довготривалих стосунків із військовими, не зацікавлені викликати довіру. Тому порушують закон, пролізають нишком на позиції, вдаються до підкупу військових, зчиняють скандали, коли їхню несанкціоновану зйомку переривають, залякують міжнародним скандалом. Такі люди іноді взагалі не орієнтуються, як побудована робота цивільної преси із бригадами ЗСУ”, – обурюється Ірина.

Переважно такі скандали вчиняють люди, які до того не працювали у зоні бойових дій. Вони не знають правил роботи у прифронтових зонах, можуть наражати на небезпеку і себе, і українських військовослужбовців.

“У моєму розумінні “ні” – значить “ні”

У прифронтовій зоні я зустрічала й інші ситуації. В деокупованому місті іноземний фотограф намагався зафільмувати рух української техніки по понтонній переправі. На щастя, група українських журналістів, які перебували поруч, пояснили йому, чому так не варто робити – тобто виконали роботу, яку дійсно має виконувати фіксер.

Українські журналісти, які з початком великого вторгнення почали працювати фіксерами, діляться досвідом співпраці із іноземними колегами: іноді їм доводиться сприяти в роботі репортерам, але іноді доводиться виконати роль своєрідного запобіжника.

“Я б сказала, що в них (ідеться про іноземних журналістів, – Ред.) немає поняття журналістської етики у тому розумінні, яке притаманне нам”, – каже Олена Максименко.

“Для них це може бути якась надцята війна. Вони вчилися чи не вчилися, знають чи не знають про етику – але їм треба викотити матеріал про бідних страждаючих українців. І якщо українці не відповідають їхнім уявленням, то може бути отака історія про бабушку, яка не плаче”, – доповнює Стас Козлюк.

Що це за історія?

“Бельгійські журналісти записували в Авдіївці інтерв’ю з бабусею і розпитували, як їй живеться на лінії фронту. Як і всі бабусі на лінії фронту, вона надивилася трешу, і емоцій в неї вже немає. В якийсь момент вони питають у фіксера: “А чому ця жінка не плаче? Якщо вона не заплаче, матеріал не візьмуть в ефір”. І починають виводити її на сльозу питаннями: чи готова вона померти від рук армії Путіна… Це пиздець”, – обурюється Стас.

Олена Максименко пригадує свою роботу з німецькими кореспондентами під час зустрічі мешканців, яких евакуювали із промзони Маріуполя. 

“Ми знімали евакуацію цивільних людей із Азовсталі. Вийшла жінка з дитиною. Дитині стало зле, її повезли у медпункт оглядати. Журналістка дуже хотіла взяти коментар взяти, а жінка відповіла, що не хоче говорити. І журналістка вломилася в медпункт із мікрофоном, почала ставити питання. У моєму розумінні “ні” – значить “ні”. А журналістка вважала, що якби жінка не хотіла говорити справді, то сказала б ще раз”, – пригадує Олена.

Журналістка переконана: саме фіксер повинен зупиняти такі неетичні дії.

“Фіксер – це гарно підготовлена та екіпірована частина медіакоманди, яка повинна говорити, якщо стандарти не дотримуються. Безумовно, це людина, яка може сказати іноземним журналістам “ні” або вказати, що це чутливе питання,  наполягаючи на дотриманні етичних або безпекових стандартів”, – коментує Ольга Гужва.

Етичні моменти доцільно проговорювати заздалегідь, ділиться досвідом Олена Максименко.

“Це розуміння до мене теж прийшло з досвідом, уже в процесі, коли виникали такі неетичні моменти. Краще це проговорювати наперед. Я не працюю нелегально, не працюю в обхід офіційних прес-служб”, – зазначає Олена.

“Може бути повна безбашенність”

15 березня у селі Горенка під Києвом загинула українська фіксерка Олександра Кувшинова, яка співпрацювала із американським телеканалом Fox News. Автомобіль знімальної групи потрапив під обстріл. Тоді також загинув репортер П’єр Закжевський.

Фах фіксера – небезпечний. Українські медійники нерідко потрапляли в ситуації, коли їм пропонували погодитися на роботу під ризиком.

“Важливий момент із фіксерством: якщо тебе намагаються підв’язати на якусь “дічь”, на яку ти не підписувався, то жодні гроші того не вартують”, – ділиться досвідом Станіслав Козлюк. 

“У мене була історія, коли мене тягнули у Сєвєродонецьк, коли там залишався один міст. І я спочатку відмовився. Сказав іноземному колезі, якому тоді допомав, що це доволі ризикована історія. Він почав апелювати до того, що я ж журналіст, що там важливо бути. Я сказав, що так, але якщо ми туди попадемо, то можемо звідти не виїхати, – розповідає Стас. – У результаті, ми знайшли волонтера, який їздив у Сєвєродонецьк. Я зрозумів, що відбувається в місті, і погодився туди їхати, але не надовго – заїхали з волонтерами, забрали сім’ї, які треба евакуювати, виїхали назад, без “екскурсій” по місту”.

Історія війни в Україні знає багато випадків, коли фіксери ставали жертвами воєнних дій.

“Відомо про випадок, коли журналіст французької знімальної групи потрапив у полон. Це медіа не лише не допомагало жодним чином його витягнути – вони взагалі мало не замовчували цю історію”, – розповідає Оксана Романюк. А вже після повернення журналіста додому іноземці ще й поширювали серед колег чутки про психологічні проблеми та можливий ПТСР цього чоловіка.

Важливо, щоб знімальні групи з-за кордону розуміли контекст і усвідомлювали ризики, зазначає Романюк.

“Може бути повна безбашенність. Знімальна група може не розуміти контексту і хотіти кудись поїхати. Усе це падає на плечі фіксера, і фактично людина потім вигрібає за рішення, які прийняті знімальною групою”, – коментує експертка.

Найвразливіший момент фаху – домовленості між компаніями та фіксерами часто є неформальними, усними.

“Фіксери на папері – ніхто. Я знаю дуже не багато прикладів, коли із фіксерами укладали якісь угоди письмові редакції, що фіксер – це стаф, який працює, умовно кажучи, з такого по таке число, у нього є такі гарантії і так далі. Ні, зазвичай це джентельменська угода, ви домовились, вдарили по руках і далі працюєте”, – пояснює Стас Козлюк.

“Виникає багато випадків, коли ти не можеш просто захистити свої права, тому що жодних немає офіційно підписаних документів про оплату немає. Про страховку взагалі не йдеться. Все на плечах самого фіксера”, – доповнює Оксана Романюк.

У цьому випадку не йдеться про якийсь підступний план, який мусить закінчитися обманом. Такий формат співпраці часто можна пояснити елементарною зручністю – офіційний переказ коштів з-за кордону може тривати нестерпно довго. Особливо в умовах блекауту, нестабільної роботи банків.

Експерти радять фіксерам подбати про свою безпеку та захист завчасно, перш ніж наражати себе на ризик, і лише тоді погоджуватися на співпрацю.

“Вони допомагають вигравати війну”

За десять місяців війни фіксерська діяльність урегулювалася. Цією справою займаються переважно досвідчені й витривалі спеціалісти.

“Є ситуативно сформована пропозиція, яка була закрита так само ситуативно. Як правило, ті, хто продовжує і досі працювати, це не випадкові люди”, – зазначає Ольга Гужва.

“Ми спостерігаємо тенденцію, що відомі іноземні ЗМІ намагаються співпрацювати із професійними українськими воєнкорами у якості фіксерів. Навіть якщо вони не можуть здійснювати синхронний переклад, це не перешкода, якщо є журналістський досвід”, – коментує Ірина Рибакова, прес-офіцерка 93-ої бригади.

Експерти зазначають, що це хороша тенденція. Вона має допомогти Україні у війні проти Росії, адже кількість якісного та, головне, правдивого контенту про війну зростатиме.

“Чи допомагають фіксери вигравати війну? Безумовно”, – резюмує Ольга Гужва.