Михалич веде мене вузьким і довгим окопом, зсередини облаштованим свіжою деревиною. Здається, що йому немає кінця-краю.
Я йду невеликими обережними кроками. Мені в цьому окопі навіть не треба присідати чи лягати: якщо зухвалий білорус вирішить розгледіти в ньому мене, то побачить хіба що маківку у шапці. Михалич, командир роти, авжеж, вищий і без шапки.
– Ймовірність є. Шансів немає, – лаконічно відповідає цей приємний усміхнений чоловік, коли я запитую про наступ з боку Білорусі.
Майже дев’ять місяців тут стоять волинські захисники. Вони будували фортифікаційні споруди, окопувалися, відточували військові навички, щоденно тренувалися. Тепер – готові “вітати” ворога зі зброєю.
– Це наші позиції. Такі є вздовж всього кордону з Білоруссю, – запевняє ротний.
Чорнобривці, бокс і нутрія
Густий мішаний ліс на півночі Волинської області чекає ворога. У лісі пахне грибами, і насправді ними тут всіяні мохові галявини. Щоправда, нога грибників сюди цієї осені не ступала. Хвойні узбіччя лісової дороги загородженні червоно-білою стрічкою. Там лежать міни, завбачливо приготовлені українськими захисниками на випадок ворожого наступу. Далеко в лісову гущавину не зайдеш – стоїть шлагбаум, біля нього – кремезний бородатий вояка.
Глибше в лісі, у бліндажах та поміж оборонних споруд, розмістилась 100-та бригада територіальної оборони ЗСУ. Ці воїни – одні з тих, хто прийме на себе удар у випадку наступу ворога з боку Білорусі.
Сержант Гєра пропрацював у поліції 17 років. Після того, як звільнився з правоохоронних органів, виїхав на роботу до Польщі. Коли в країні почалася повномасштабна війна, чоловік вирішив повертатися. Добирався додому з Вроцлава автостопом. На другий день після приїзду вже був у військкоматі.
Гєра живе з побратимом Кримом у миловидному вагончику. Поряд – імпровізоване подвір’я. На обійсті цвітуть чорнобривці, поруч висить боксерська груша, у клітці жує картоплю нутрія. Мене пригощають гарячим чаєм та галетним печивом.
Крима викликають до штабу, а Гєра проводить мене позиціями підрозділу.
– Коли стає відомо про ракетну небезпеку, особовий склад ховається в укриття, – сержант заводить мене у невелику землянку. У сховку два виходи. Якщо один завалиться, то буде шанс врятуватися. Таку ж землянку облаштував собі кожен підрозділ. Споруда має захистити від авіаудару, від ракетного, мінометного чи артилерійського обстрілу. Усередині – тільки запаси води. Нічого зайвого.
– Якщо відбувається наступ, ми займаємо позиції в окопах, з яких можна вести вогонь, – ми крокуємо з Гєрою далі, в бік кордону. Окоп облаштовано для прицільного знищення ворога. Тут є позиції для ведення вогню з різного виду озброєння – автоматів, гранатометів, мінометів.
– Хлопці займають позицію. Вони замасковані, зовні їх не видно, але підходить техніка – і ми її знищуємо. У нас піхотно-стрілковий підрозділ, тому озброєні в основному гранатометами. Ефективність гранатометів зараз дуже висока. Головне, щоб наших позицій не було видно, – пояснює Гєра.
Час від часу надходять дані про те, що ризик наступу з боку Білорусі зріс. Тоді військові посилюють наряди, чекають. Гєра каже, що це не втомлює, а лише зміцнює бойовий дух та підвищує загальний рівень навичок.
– Важко в навчанні – легко в бою, – жартує воїн. – Наступає ворог чи не наступає – ми посилюємо, відпрацьовуємо різні ситуації, алгоритми дій: звідки може зайти ворог, звідки ні, як перерізати і відбити ворога, якими силами він буде наступати і які сили необхідні нам.
“А це хто?” – “Харитонівна”
Приблизна відстань до потенційного ворога, до кордону з Білоруссю – 10 кілометрів.
– Тут стоїмо ми. Трохи далі – прикордонники та ряд підрозділів, які підсилюють безпосередньо на самому кордоні, – показує на північ Гєра. – На всіх рубежах до самого Ковеля (місто за 56 кілометрів від українсько-білоруського кордону, – Ред.). Якщо одна лінія не втримає, то є друга, третя. Не буде такого, що росіяни прорвуть кордон і підуть собі далі, – запевняє захисник.
Кордон надійно укріплений не лише вглиб держави. Українське військо готове до оборони по всій лінії.
На іншій позиції ми спускаємося в окоп із командиром роти Михаличем. Ґрунт порізаний мережею укріплень. Вона нагадує довжелезну вулицю, що завертає то в укриття, то на позиції, то в чийсь робочий пункт, то в бліндаж.
– Можна працювати і жити, не піднімаючись, – захоплююся я, коли спускаємося вниз.
– Так, можна виконувати всі функції, не виходячи з окопу, – погоджується Михалич. – Ось тут знаходиться ротний опорний пункт. Тут, – показує рукою, – на всякий випадок на ніч стоять сигналізатори. Навкруги розтяжки стоять. Ми на них не найдемо, але й сюди ніхто не зайде, – усміхається.
– А це хто? – питаю, вказавши на білого собаку, що бігає слідом за нами.
– Харитонівна, – відповідає ротний.
Джуля Харитонівна. Її знайшли на смітнику напівживою, а захисник із позивним Харитон виходив чотирилапу.
Тварин на позиціях волинських захисників багато. Найбільше – котів і собак. Усі заопікувані, вгодовані. Кожен має свою територію. І, мабуть, також охороняє.
“Ми маємо задачу. І будемо її виконувати”
– Постріл! – командує юнак із позивним Механік.
– Я влучаю у противника з гранатомета, – коментує його товариш Зять, показуючи напрям пострілу. Військовий стає на коліно, імітує запуск, тоді обережно підводиться. Так він, гранатометник, демонструє свої щоденні тренування.
– Шайтан-труба, – захопливо коментує Механік.
– Моє місце займає інший військовий. Я спускаюся в окоп та займаю позицію, з якої знищуватиму ворожу піхоту, – інструктує далі Зять. А тоді й справді біжить по східцях униз і лаштується біля спеціального отвору.
Механіку – 20 років, Зятю – 25. Хлопці познайомилися в бригаді, хоча з боку здається, ніби вони давні друзі. До війська пішли добровольцями. Згадують, що без досвіду їх не хотіли мобілізувати. Але змушені були, жартують.
Таких, як вони, добровольців у бригаді близько 80%. Більшість із них прийшли до військкомату 24 або 25 лютого, поставивши на паузу своє цивільне життя.
Поряд із військовослужбовцями-новачками на позиціях перебувають ветерани. Двоє Олександрів відпочивають біля вогнища. Вони вже служили у війську під час АТО. Напередодні повномасштабного вторгнення працювали в Польщі. Але 25 лютого повернулися у військову частину, в якій служили раніше.
– Краще їм не йти на нашу землю. Ми вже тут підготувалися, окопались, закріпились. Тут нічого доброго їх не чекає, – каже один із Олександрів. – Тут кожен знає, чому він сюди прийшов. Те, що там (на Півдні та Сході, – Ред.) роблять хлопці з ними, те саме зробимо тут з ними ми. Їх тут чекає путьовка в один кінець.
– Пакети закінчуються, хай беруть свої, – додає його товариш Олександр.
– Усі хлопці підготовлені. Хтось має досвід, хтось не має. Є кілька контратників, а є такі, що навіть в армії не служили. Але налаштовані всі радикально! – запевняє здоровань зростом понад два метри і позивним Манюня. Це старшина роти. У Манюні дуже добра усмішка і приємний низький голос.
– Чекаємо їх тут, – продовжує старшина.
– Як ми їх чекаємо, їх не чекає ніхто, – докидає Зять.
– 24 числа я зібрався, залишив жінку, трьох дівчат та стареньку маму. Бо хто буде боронити цю землю, як не ми? – риторично питає Манюня.
У волинських захисників високий бойовий дух. Але щоденно вони зміцнюють його виснажливими тренуваннями.
– Постійно відбуваються заняття з тактичної підготовки. Люди виїжджають на навчання, освоюють озброєння, якого в нас поки немає, але буде. Багато стрільб проводимо. Наші нормативи вже тяжіють до НАТОвського стандарту, – коментує заступник командира роти із позивним Вікінг.
Хлопці, звісно, чули про регулярні чутки на тему наступу ворога з боку Білорусі.
– Ми не знаємо, чи буде той наступ – ніхто цього не знає. Ми тут перебуваємо зі своєю метою і готуємося для будь-яких сценаріїв. Ми маємо задачу. І будемо її виконувати, – заспокоює Вікінг.
“Не боїться тільки дурний. Але і перенакручувати теж не потрібно”
Боксерські груші, соснові турніки або прилаштовані гантелі – таке тут майже біля кожного бліндажа. Гєра спокійно підтягується десяток разів у повному обмундируванні.
Поруч є затишна їдальня, в якій разом обідають бійці бригади – учорашні поліцейські, депутати міської ради, бізнесмени, програмісти, студенти. Неподалік від вагончика Гєри стоїть новозбудована будівля, яка пахне курним деревом. Хлопці кажуть, що незабаром тут буде культурний центр, планують повісити табличку.
– Дев’ятий місяць іде війна. Наступу в цьому напрямку ми чекали постійно 24/7, – коментує Гєра.
Волині не дають розслабитися. Нещодавно росіяни вдарили по Ковелю. Немає такого, щоб люди не розуміли, що в країні триває війна.
– Не боїться тільки дурний. Але і себе перенакручувати теж не потрібно, – додає воїн.
У бліндажах та робочих кабінетах військових висять дитячі малюнки і побажання. Родини волинських захисників мешкають зовсім поруч. Це ще одна причина вгризатися тут у землю.
– Не знаю, чому вони йдуть на чужу землю і яка їхня мета, але зі зброєю прийшли – зі зброї і загинуть. Ми всі місцеві і діти наші тут близенько, тому мотивація дуже висока. Щоб вони не пройшли в ніякому випадку.
На боці військових і сама природа. Навкруги – ліси та болотиста місцевість. Великі дороги надійно контролюються, скрізь працює контррозвідка.
Хлопці запевняють, що українці можуть спати спокійно. Боятися наступу не треба, навіть якщо він неминучий: ворог тут не пройде.
– Ми в себе вдома, – кажуть вони.
