“Ворог був спантеличений”: розповідь розвідника Перуна про звільнення Куп’янська-Вузлового

Надія Суха

Мені представили Перуна героїчно – як людину, яка однією з перших заходила у Куп’янськ-Вузловий під час звільнення селища. Він статний поставою і сором’язливий. Перун – розвідник підрозділу “Вовки Да Вінчі” Збройних Сил України. А сьогодні – наш гід по деокупованій території.

“Сюди наша група розвідки заходила першою. Ми подолали річку, зайшли на цей берег. Взяли правий фланг, просунулись у перший день на два кілометри. Після цього зайняли кругову оборону і тримали її упродовж трьох діб”, – коротко переказує ті події Перун.

Під час екскурсії місцями бойових дій він розповідає про те, як росіян гнали із Харківщини і як Збройним Силам України допомагали безстрашні мешканці.

“Росіяни не очікували, що ми так по-нахабному будемо сунутися”

У деяких містах, коли росіяни дізнавалися про наступ українського війська, то встигали втекти. Тут було інакше – усміхається Перун. 

Загін “вовків” входив у Куп’янськ-Вузловий в один із вересневих днів на світанку. На той момент у цьому невеликому затишному слобожанському селищі вже велися запеклі бої. Вдалий прорив українських воїнів став для окупантів несподіванкою.

“Звичайно, під час наступу ми зазнали певних втрати – були і загиблі, і поранені. І просування спершу не було легким. Проте далі ворог був спантеличений. Вони сподівалися за рахунок водної перешкоди – річки, що протікає через Куп’янськ – побудувати тут лінію оборони. Але наші дії їх трохи збентежили”, – розповідає воїн.

blank

Ріку Оскол розвідники переходили по залишках зруйнованого мосту. Коли закріпилися, тоді вдалося побудувати переправи, якими вже заганяли танки та іншу техніку. “Танки-то не наші. Це 92-га бригада давала нам їх для збільшення нашої вогневої потужності. Це все була спільна робота”, – пишається “вовк”.

Місцем нашої зустрічі з Перуном є територія неподалік від зруйнованої споруди. До російського вторгнення вона, певно, мала дуже ошатний вигляд і служила людям. Сьогодні ця територія посічена війною. Як каже Перун – тут продовжують розкладатися рештки ворогів.

“Росіяни не очікували, що ми так по-нахабному перескочимо [річку] і будемо сунутися. У міру нашого просування вони намагалися закріпитися. Безпосередньо ця будівля була доволі потужним опорником”, – показує рукою Перун.

blank

“Тут, перш за все, підвал дуже гарний, і це давало змогу їм зайняти тут гарну оборону. Більше того, всі ділянки навколо відкриті, і підійти до неї близько неможливо. Ми заходили по флангу, тут по головній дорозі виходив танк. Він завдавав вогневе ураження, також працювали 120-міліметровими мінометами. Це й призвело до таких руйнувань, – пояснює воїн. – Іншого шляху здолати ворога не було”.

Перун застерігає: заходити на територію таких споруд небажано. Хто знає, які підступні пастки залишив у руїнах ворог.

“Просто людина підійшла і сказала: “Хлопці, там вороги сидять, чекають вас”

На лівому березі Оскола українські вояки змогли закріпитися за сім днів боїв. Перун каже: визволення селища – це історія про спільну боротьбу.

“Дуже велику роль відіграла 92-га бригада, піхота, тому що всю лінію оборони тримають вони. Це суто їхня заслуга. Наше завдання – просуватися, допомагати рухатись їм вперед. Ми свою роботу зробили, відійшли – а вже лінію фронту тримають вони”, – пояснює чоловік.

blank

Перун розповідає, що багато чим допомогли цивільні. Під час українського наступу росіяни намагалися влаштувати мережу із засідок. Звичайні люди допомагали викрити ворожі плани.

“Я вам покажу будинок, де вони намагались влаштувати одну із засідок”, – інтригує Перун і веде нас стежкою, котра з великої дороги пірнає у приватний сектор, до вузьких вулиць на схилі.

blank

“Ось тут є грунтова доріжка, якою ми заходили, – веде воїн. – На той час на цій ділянці перебувало десь тридцятеро окупантів. По той бік річки міномет, звідти він завдавав вогневе ураження. А ми заходили ось цим шляхом, який місцеві показали нам як безпечний”.

Вузька стежка вервечкою тягнеться задвірками приватних будинків і раз у раз зникає у траві. З одного боку – урвище. З іншого – оселі та городи. 

“Підходили місцеві і розповідали, де сидять вороги. Це набагато полегшило нам роботу. Нам місцеві навіть показували шлях, яким краще зайти. При тому всьому вони пересувалися спокійно. Заїжджали на велосипеді сюди, дивилися, де стоїть ворог, повертались до нас, розповідали. Ми їх не те що не мотивували, а навпаки – забороняли, казали: не треба, це ж ризик! Вони натомість проявляли відвагу: “Отам шість людей”, “отам тридцять людей”, “отам їм підвозять воду і боєприпаси”, – дивується Перун.

Наш гід іде тією ж стежкою, якою рухався того ранку. Наш шлях проходить повз світло-зелений приватний будинок із двором. На обійсті все нібито ще придатне до життя і віддає затишком. Але надто разючими є воєнні руйнування – наче тріщина на пейзажі спокійного життя.

blank

Із цього будинку вороги контролювали цілу ділянку можливого прориву. І про стежку, якою можна було пробратися до селища, вони теж знали. Але завдяки мешканцям селища українським силам вдалося спрацювати на випередження.

“У цьому зеленому будинку була засідка ворожа, тут було близько восьми осіб, – каже Перун. – Нас місцеві проінформували про те, що там сидять вороги. Спершу ми нанесли вогневе ураження з міномета. Потім зафіксували із дрону, як частина тих, хто вижив, відходила. І ми почали рух”, – пригадує Перун.

Хто був цим сміливцем-інформатором? “Просто людина підійшла і сказала: “Хлопці, там від шести до восьми осіб сидять, вони контролюють прохід цей і чекають вас”.

На воротах цього будинку, а також кількох інших, виведено білі хрести. Це позначка, яку залишили українські військові під час “зачистки” – двір перевірено.

blank

“Частина групи спочатку перевірила, чи всі знищені, після цього дали товаришам команду просуватися далі. І поставили мітку – для розуміння, що там перевірено”, – пояснює Перун.

“Для нас російська пропаганда – як анекдот”

Нині вулиці Куп’янська-Вузлового майже порожні. Прогулюючись стежками із Перуном, зустрічаємо лише одного дідуся на велосипеді – він поспішає в сусіднє село, має встигнути до роздачі “гуманітарки”.

Ще одна жінка плаче у своєму дворі. Її подвір’я посічене уламками й набоями. У господарських будівлях зруйновано дах. Будинок її дитини знищено повністю – але, на щастя, після “прильоту” всі залишилися живими. Її чоловік після рясних обстрілів не може оговтатися, потребує допомоги психіатрів.

Переважно, місцеві мешканці чекали приходу українського війська і раділи, побачивши українську символіку. “Звісно, всюди є колаборанти, є прихильники Радянського союзу та інших форм втрати свідомості. Але більшість населення чекали нас”, – коментує воїн.

Під час боїв і перестрілок мешканці змушені були ховатися у підвалах. Доки сиділи в укриттях, не знали, що робиться на білому світі. Перун пригадує: коли армія визволяла селище, частина мешканців виходила саме з укриттів.

“Була ситуація: боєць ішов, у нього на броніку жовто-блакитний прапор був. І люди вибігли з таким негативом спочатку, а коли побачили прапор – “О, це наші хлопці!” – почали обіймати та плакати”.

Після звільнення територій українським воїнам доводиться вислуховувати безліч історій про воєнні злочини росіян. Окупанти брутально тероризували і переслідували цивільне населення.

“Коли ми зайшли в селище, одна жінка надала нам свій будинок. Сказала: живіть у мене, у мене є підвал гарний. Розповідала, що щотижня до неї приходили з обшуками, бо росіяни дізнались, що її син – військовослужбовець ЗСУ. Вони хамили, ображали її, перегортали все, запитували, де син ховає зброю, здійснювали моральний тиск”, – переказує наш герой.

Росіяни намагалися примусити місцевих до колаборації: “Був один поліцейський, який почав із ними співпрацювати. Але місцеві розповідали, що він не хотів. Окупанти над ним знущалися, били, навіть зламали ногу. Тобто, фактично, змусили”. Після звільнення селища цей чоловік нібито виїхав на територію Росії. “Можливо, відчував моральну провину, хто знає”, – припускає Перун.

Військовий констатує, що немало людей виїхало із селища в Росію. Тут місяцями не було українського телебачення, а російська пропаганда послідовно засмічувала людям мізки. Місцевих навіть лякали українськими солдатами. В окупованому селищі росіяни випускали власну газету “Звєзда”. 

“Це для нас був як анекдот, ми ввечері читали і сміялися, – згадує Перун. – Була стаття, що якась італійська пара придумала, як врятувати Європу від нестачі чистої води, і вони нібито радили використовувати воду для приготування їжі після душу. Ну, такий брєд… Також було описано, що знищили вони, здається, двадцятий хаймарс. Ну, дурня! Було написано, що Європа потерпає, страждає, Європі нема що їсти, олія коштує майже пів зарплати європейця. Ну, безглузді речі писали”.

“Наші дії, думаю, їх шокували”

Раптом Перун каже: “Мене чекають. Треба коригувати “Мсту”. І потім із інтригою додає: “До речі, ворожу”.

Він поспішає до військового автомобіля, аби повернутися до роботи, і жартує про так званий “ленд-ліз від росіян”.

“Наш підрозділ зміг затрофеїти чотири танка, один БТР-82, два “Урали”, один тягач – це лише тут, що стосується Куп’янська. У цілому, з початку контрнаступу було ще багато інших трофеїв. САУ були, були пушки на буксирі, міномети, ПТУРи, ракети до них, БК. До речі, зараз снаряди, які використовують хлопці-артилеристи – це саме снаряди російські, ті, які вони позалишали на складах”, – перелічує Перун.

Такий стрімкий контрнаступ став для росіян несподіванкою, упевнено каже воїн: “Коли пройшов контрнаступ на Балаклійському, на Ізюмському напрямках, і ми вийшли на Куп’янськ, підійшли впритул до річки, вони, мабуть, думали, що на цьому все зупиниться. А подальші наші дії їх, я думаю, шокували. Те, що нам усе так добре вдалося – дуже велика заслуга нашого керівництва”.

Ми знову стоїмо посеред вулиці, де дуже тихо і майже нікого не видно. Війна залишила від будинків руїни. А в іншому – жовтень виглядає таким, як завжди. Осінню жовтизну тьмяно освітлює сонце. Мій колега нарікає на специфічний запах. Перун вкотре показує рукою на зруйнований опорник ворога.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка