“Страшно чи ні, а порядки наводить треба”: вільна Херсонщина оговтується після російської окупації

Іван Антипенко

У центрі Великої Олександрівки валяються нерозірвані снаряди, залишки “Градів”, понівечені машини. Колись симпатичне селище на березі Інгульця дивиться на нас чорними, голими вікнами на вулиці Свободи. У центрі безлюдно. Міст через річку зруйновано. На березі – розстріляні автівки.

Колишній районний центр, а нині громаду Бериславського району, Збройні Сили України звільнили ще на початку жовтня. Але буквально до теперішніх днів Велику Олександрівку обстрілюють. “Завдали удару з РСЗВ. В результаті обстрілу осколкове поранення отримали дві цивільні особи”, – йдеться у новинних зведеннях за 8 листопада. Цього тижня ворог почав тікати із Херсонщини під тиском ЗСУ. Тепер ці домівки стануть недосяжними принаймні для систем залпового вогню.

Мешканці Великої Олександрівки зустрічають гостей історіями про життя в окупації і показують наслідки свіжих прильотів на городах і подвір’ях.


“Нам сказали: якщо ви спробуєте втекти, вас просто розстріляють у спину” 

На порозі гарного будинку навпроти школи стоїть чоловік і жінка із немовлям на руках. Дитина народилася під час окупації.

Сергій Балан – місцевий поліцейський. Він пережив викрадення і допити російськими фсбшниками. Сергія били, примушували до співпраці. У цей час Ольга була на дев’ятому місяці вагітності. 

“Як прийшла ця «чудо-нація», ми пережили страхіття. Довелося донечку народжувати в підвалі, бо не дозволили їхати в Кривий Ріг, а їхати в Росію не дозволила гордість. Та і взагалі: я люблю свою країну, чому я повинна була кудись виїжджати? У нас із чоловіком попередні пологи були партнерські, вирішили, що якось справимось. І справились”, – розповідає Ольга Балан. 

Втекти із селища не було змоги. Саме тоді, коли сім’я планувала виїхати у Кривий Ріг, окупанти довідалися, що чоловік – поліцейський. 

“Нам сказали: якщо ви спробуєте втекти, то вас просто розстріляють у спину. Коли вони прийшли до нас і побачили зібрані речі, чоловіка забрали в полон”, – пригадує Ольга. 

“Я так за все життя не кричав. Я благав: хлопці, не треба”

Сергій Балан чітко пам’ятає ті дні. Його викрали 2 травня, а відпустили 7-го. Спочатку тримали у місцевому гаражі, потім відвезли до Нової Каховки. У місцевому райвідділку росіяни влаштували катівню.

“Мене перевірили, взяли відбитки пальців. Після цього сказали: “Нам такие нужны, ты крепкий парень, давай к нам”. Я відповів, що в мене пасіка, буду бджолами займатися, та й взагалі на пенсію зібрався, уже не планую на службу. Запропонували очолити їхню поліцію у Великій Олександрівці. Я відмовився”, – так Сергій описує початок свого перебування у полоні. 

Ольга додає: насправді їхньому подружжю пощастило. Не всі знали, що чоловік брав участь в АТО. До того ж, Сергій іще й приховав зброю своїх колег-поліцейських, які тікали із сусідніх населених пунктів у перші дні війни, бо їх почали шукати росіяни. Зброю Сергій закопав, але під час обшуку частину віддав – “щоб відчепилися”. 

“Коли привели до підвалу, мене зустрів їхній солдат із трубою в руках. Каже: “Почему ты на таком расслабоне ходишь?” Почав мене лупити по ногах цією трубою. Серед ночі вони вривалися до нас у балаклавах, об мою голову розбивали тарілки. Били молотком для відбивання м’яса. Я знепритомнів. Коли прокинувся, був весь мокрий, зрозумів, що мене відливали”, – тихо згадує Балан.

Сергія запитували, хто “смотрящий” у селі. “Я пояснив, що в нас є голова селища. Їм це було незрозуміло. Складалося враження, що вони живуть у 90-х, казали: “Ты мент, должен знать всех авторитетов”… Потім чую: мотають якісь проводи. Почали бити током. Я так за все життя не кричав, як тоді. Я благав: хлопці, не треба”, – Сергій відводить очі від камери.

Чоловік розповідає, що найбільше перепадало поневоленим, на тілі яких були німецькі символи та підозрілі для росіян татуювання.

“Там був хлопець, у якого на плечі німецький хрест був… Спина, ноги у нього були чорні від побоїв. Він не міг ні прилягти, ні присісти. Коли нас виводили на роботу, ми знайшли шматок канцелярського ножа. І той хлопець, щоб не підставляти всю камеру через своє тату, бо над іншими теж знущалися через це, попросив вирізати його. Ложку в зуби. Одні тримають, інший ріже”, – пригадує Сергій Балан.

Після повернення з неволі Сергій встиг на народження доньки. Єва з’явилася на світ 12 травня. Чоловік допомагав дружині приймати пологи. Каже, не хвилювався, заспокоював породіллю, підтримував. 

Сергій Балан планує повернутися до роботи у поліцію.

“Він був синій. Над ним знущалися”

Роман Головко показує Великоолександрівську школу. Тут він навчався. Під час окупації у шкільних стінах жили російські військові. В аудиторіях абсолютний гармидер: залишки сухпаїв, клапті форми, розвалені меблі. У підвалі окупанти облаштовували собі спальні місця. Використали майно, яке награбували у місцевих. 

Роман минулі пів року не виїжджав із селища. Наглядав за будинками, годував тварин, допомагав людям.

“Як поводились? Як хами! – просто відповідає Роман, коли я запитую про росіян. – Їм сподобалась якась техніка, машина – вони забирали, ні в кого дозволу не питали. Виносили побутову техніку, меблі, все”.

Головко згадує і про знущання над мешканцями Великої Олександрівки. 

“Чоловіка з паралельної вулиці забрали, дві доби тримали в підвалі, не давали ні їсти, ні пити, ні покурити. Катували електричним струмом. Потім як відпустили, він тихенько зібрав речі і виїхав. Люди розказували, що в лікарні він був синій. Над ним знущалися”, – переказує Роман Головко.

“Це не люди, це свинособаки”

Поруч зі школою – подвір’я Людмили і Олександра Гайворонських. Подружжя прожило в окупації два місяці, а коли “добре стріляти почали”, то виїхали до родини у Чернівецьку область. Жінка розповідає, що російські солдати поводилися нахабно, “як у себе вдома”. Коли вгледіли на подвір’ї курей, то казали, що приходитимуть по яйця.

Для того, щоб облаштуватися у школі, окупанти винесли з її будинку диван, комод, килим, ковдри, постільну білизну, посуд. Вкрали мультиварку, блендер. Із гаража забрали генератор та інструменти. 

“Ми як жили в окупації, з двору не виходили. На город вийдеш, а він: “Зайди!”. Це був просто жах. Людей не видно, село наче вимерло”, – каже Людмила.

Біля будинку Гайворонських розірвався снаряд. Результат – завалена стіна на веранді. На городі у сусідів – сліди від іншого прильоту; вирва щонайменше два метри завглибшки.

Подружжя повернулося додому відразу, коли почали пускати місцевих. Тоді пішли до школи і забрали свої речі, які вціліли. Гайворонські накрили дах будинку, намагаються залатати дірки у стінах, вставити вікна. 

“Страшно чи ні, а наводити порядки треба, – переконливо стверджує господиня. – Вони ж повигрібали все з гардеробів. Все було на полу перемазано, перегажено, в солідолі. Не люди, а свині. Свинособаки”, – гірко посміхається пані Людмила й бере на руки кота Ваську. Тварині теж дісталося – кіт десь поранив шию, треба лікувати. 

Олександр Гайворонський з похмурими очима підказує дружині, яких іще збитків окупанти завдали родині та односельцям. Але водночас підкреслює: усе матеріальне – наживне. “Це все можна або відновити, або вигребти, – Олександр кидає погляд на пошматований будинок. – Найгірше – що ми втрачаємо сім’ї, наші хлопці гинуть на фронті… Це найбільші втрати, яких зазнало наше суспільство”. 

Пан Гайворонський каже, що внаслідок обстрілів загинуло приблизно десять односельців. І є зниклі безвісти. 

“Не було ж фіксації. Скільки вони вивозили людей, скільки пропало… Кожного треба встановити: чи він у місто виїхав, чи його в посадку вивезли – зараз ніхто не знає”, – каже Олександр.  

“Розпік викрутку і підвів до лиця”

Архангельске розташоване на північ від Великої Олександрівки. Восени тут тривали активні бойові дії. Підрозділи ЗСУ під час контрнаступу 

спочатку звільнили частину селища, яку місцеві називають ”низ”. А потім вибили росіян із пагорба.

Селище сильно постраждало в результаті бойових дій. На вулицях заледве побачиш уцілілий будинок. Ремонтні бригади працюють над поверненням в Архангельське електро– та газопостачання. Енергетики кажуть, на це їм знадобляться тижні.

Біля місцевого палацу культури зустрічаємося із Володимиром Гриньком – він був селищним головою Архангельського 14 років. 

“Росіяни зайшли в річницю звільнення нашого селища від німців – 12 березня 1944 року. 13 березня вони були в селі, і в перший день же день вбили хлопця, просто тому, що він не зупинився”, – розповідає Гриньок.

Пан Володимир згадує: 14 березня у селищі вже не було світла, 25-26 березня пропав газ, зв’язок. Спіймати поділку можна було лише на великих пагорбах. 

“Почалося печерне життя у підвалах. Їли, спали і жили ми там усі. В кого був хороший підвал – збивалися і сусіди. У моєму підвалі під будинком переховувалися і ночували 13 осіб, з них 7 дітей”, – каже Володимир Іванович.

Окупанти приходили до нього додому, влаштували обшук. 

“На подвір’ї було близько восьми автоматчиків, на БТРі кулемет наведений на хату і десь три чи чотири через мій паркан стояли із автоматами. Наче брали якусь групу, а не пенсіонера. Один направив автомат: “Ви атовець? Будете їхати з нами”. Я подивився на нього і кажу: “Ви знаєте, мені 67 років, якби я хотів там бути – мене б просто не взяли”, – згадує Володимир Гриньок. 

Росіяни випитували у колишнього селищного голови про тероборону: скільки людей, де зброя.

“Я сказав їм, що вони питають те, чого нема. Він пішов розпік викрутку і приставив мені мало не до лиця, що аж чути, яка вона розпечена. Каже: “А якщо так? Будемо говорити?”. Я сказав, що говорити буду, а вигадувати – ні”, – ділиться Володимир Іванович. 

Чоловік зрозумів, що йому пощастило. Після цього він сказав родині вибиратися, а через два дні виїхали і вони вдвох із дружиною. 

Володимир переказує: серед односельців були розстріляні. Людей били прикладами автоматів, грабували. Були ротації, заходили і дагестанці, і росіяни, і буряти.

Нині Володимир Гриньок приїжджає до рідного селища, щоб допомагати рідним. Його будинок повністю зруйнований. Саме тут росіяни вирішили влаштувати склад і одне з місць дислокації. Тут їх і накрили влучним пострілом. Проте чоловік уже не так переймається через цю втрату. Каже, головне, що окупантів вигнали. 

…На території Архангельського розташовуються потужності заводу “АрселорМіттал Берислав”. Кар’єр, багато техніки. Тут була одна з укріплених позицій російських військових. Тут їх і накривали українською артилерією за “наводкою” місцевих мешканців. 

На території кар’єру і довкола – залишки снарядів, розбита військова техніка, “зетки” (позначки Z) на цивільних автівках. І забута окупантами пральна машина – символ мародерства і дикості російської орди.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка