Українські “вовки” проти зла: репортаж із Бахмута

Надія Суха

Друг Молот розпочинає збір “привітань” для окупантів. Він підводить угору чорний маркер і запитує в побратимів, що вони хотіли би пригадати оркам.

“За Сашуню від близьких”, – озивається Ларс.

“За Рижого”, – гукає голос далі. 

“За Ромео від Єнота”, – каже побратим.

Кремезний Молот виводить послання на снарядах, а сам жартує про можливу реакцію орків. Я ж розумію, що за кожною чорною літерою на снаряді – історія дружби і побратимства.

Через кілька хвилин “привітання” вилітають у бік росіян, які зайняли позиції між селами Покровське і Клинове на схід від Бахмута. А наші хлопці прислухаються до рації, щоб отримати підтвердженням про влучання.

Кореспондентка медіа ҐРУНТ побувала на бойовому виїзді з бійцями спецпідрозділу “Вовки Да Вінчі” – раніше 1-ої окремої штурмової роти Добровольчого українського корпусу – і подивилася, як Бахмут готується до відбиття наступу росіян.

“Якщо зараз ці підари підтягнуть трошки сил, засобів, то зможуть захопити”

Від ранку в Бахмуті холодно та шумно. Здається, не минає й 10 хвилин, аби поруч не пролунав характерний ляск. Я тут уперше, тому після кожного удару кидаю розгублений погляд на військових. 

“Наші?”, – питаю.

“Свої”, – усміхається друг Льотчик. 

За спеціалізацією Льотчик – стрілець із ПЗРК. Але наразі він кермує автомобілем швидкої. Парамедики виїжджають на чергування щоразу, коли працює хтось із підрозділу. Вони розташовуються неподалік на випадок, якщо доведеться надавати першу медичну допомогу. Щастить: за кілька холодних ранкових годин жодному воїну допомога не потрібна. Але так буває не завжди. Парамедик роти Аліна Михайлова розповідає, що попереднього разу забрали чотирьох поранених.

Бахмут сьогодні – напівпусте місто. На вулицях майже не видно людей. Кіоски та кав’ярні здебільшого зачинені. Куди не кинь оком, скрізь помітно наслідки російського вторгнення – зруйновані будівлі та інфраструктуру.

Місто фігурує майже в кожному зведенні Генштабу ЗСУ. Його називають однією з наступних цілей окупантів. 

Друг Капуста менш дипломатичний в оцінках. 

“Пизда Бахмуту. Це питання часу, – каже він. – Якщо зараз ці підари (сленгове: росіяни, – Ред.) підтягнуть трошки сил, засобів, то вони зможуть захопити його”.

Капуста додає: “Місто їм не треба. Вони його будуть обходити”.

Ця війна йде не за території – вона за ідею та виживання

Друг Капуста та його побратим Малий беруть мене з собою на бойове завдання. Я примощуюся на задньому сидінні позашляховика. Кермо в машині розташоване праворуч – легко здогадатися, що це один із волонтерських “корчів”.

“Працюватиме артилерія”, – пояснює Капуста, сідаючи за кермо. Він – заступник командира так званих “Вовків Да Вінчі” .

По дорозі питаю: чому місто не покидають люди? Мене турбують кадри, які буквально кілька тижнів тому бачила з Лисичанська.

“Люди чекають русскій мір, – відрізає Капуста. – Де не приїдеш зі службою, виходять ці баби старі і починають тобі казати, щоб ти їхав звідси. Для порівняння, будь-де в країні виходить бабуся і каже тобі: сину, лізь до мене на балкон, де найкраще видно ворога. Або: тримай компоту. Ставлення таке, бо ти захищаєш країну”, – розповідає водій.

“Я тут теж таке бачила”, – намагаюся заперечити. Згадую, як вранці місцеві мешканки впізнали парамедика Аліну, і як усміхалися їй та дякували за захист.

“У нас у Харкові так було, – втручається в розмову Малий. – Хоча Харків був дещо проросійським, але при повномасштабній війні показав себе з гарної сторони. Прийшов дідусь, 70 років, каже: не годен ні до чого, але хоча би патрони вам будуть заряджати”.

Малому на вигляд трохи більше двадцяти років. У лютому пішов добровольцем на війну – потрапив до Нацгвардії. Він має супроводжувати мене на полі бою.

Хай там що, а хлопці додають: вони тут все одно стоятимуть до кінця. Бо ця війна вже йде не за території – вона за ідею та виживання.

Намагаюся дізнатися подробиці бойового завдання. 

“Вони вели по нас міноментний вогонь. Ну і наші не відбили. Тому орки змогли зайти в село. Ми знайшли, де вони живуть і тусуються – це між Покровським і Клиновим. От ми й хочемо, щоб на море того року вже з них ніхто не їхав”, – сміється Капуста.

У дорозі до нас приєднується вантажівка зі зброєю. Хлопці будуть працювати гаубицею Д-20. 

“Її розробили одразу після Другої світової. Працювали ще в радянські часи, і от ми тепер”, – пояснює Малий.

“Тут дорога кожна секунда. Якщо перебито артерію, то життя – це питання хвилини”

Коли ми прибуваємо на точку, друг Капуста блискавично включається в роботу. Друг Малий стає мені гідом і пояснює всі правила.

Неподалік від нас розташований підвал, що слугуватиме укриттям. У сховок треба бігти беззастережно, щойно почуємо команду. Знімати каску з голови не можна. У момент пострілу найкраще затулити вуха та відкрити рота.

Запитую, чи чергують поруч медики на випадок незапланованої пригоди. Малий ствердно киває.

“Коли щось трапляється, спочатку ми надаємо допомогу, а тоді вони. На війні кожен повинен це вміти. Тут кожна секунда дорога. Якщо якась артерія перебита, чиєсь життя – це питання хвилини”, – пояснює хлопець.

Подумки згадую послідовність дій при пораненні: лягти на землю, різким рухом розпустити джгут турнікета, накласти якнайвище на кінцівку, міцно перев’язати, прокрутити щонайменше тричі. Перед виїздом на мене дбайливо повісили аптечку.

Мене відволікає гамір: військові фіксують гаубицю, закопуючи в землю її опори. Друг Чихоня ретельно виставляє бусоль – оптичний прилад для налаштування прицільності вогню.

“Це як компас, тільки точніше”, – пояснює.

blank
Друг Чихоня налаштовує бусоль

В очікуванні роботи роздивляюся військових, які мене оточують. Дивуюся з того, які вони різні. Зосереджений Капуста чекає зв’язку з командиром. Молот з жартами розписує снаряди маркером. Своєю комплекцією виділяється Дуб – високий кремезний чоловік із татуюваннями і великою щокою. У Дуба розболівся зуб; товариші жартують, що він натрапив на осине гніздо. Перро і Кум виглядають найбільш мовчазними і  зосередженими. Друг Арка наспівує пісню Джейсона Деруло Wiggle.

“Мене сфотографуй із кабанчиком”, – просить Козак. Цьому міцному чоловікові дуже личить його позивний: у нього – густі хвилясті вуса і батьківський погляд.

“Кабанчиками” бійці називають снаряди для гаубиці.

“Він просто схожий. Були б ніжки і хвостик – точно кабан”, – сміється Дуб.

“Увага, постріл” – і за секунду кабанчик летить до окупантів

Перед самими пострілами Малий відводить мене ближче до підвалу. Каже, що безпечніше стояти біля укриття. 

Гаубиця Д-20 може завдавати прицільного удару на відстань до 17 кілометрів, розповідає мій гід. Наша ціль – за кілька кілометрів.

У повітрі працюють безпілотники – стежитимуть за місцем прильоту, допомагатимуть коригувати вогонь. Якщо виникне загроза, бійці завчасно дізнаються про небезпеку та встигнуть сховатися.

“Можемо!”, – наказує Капуста.

Бійці швидко заряджають гармату. Один воїн кладе снаряд, інший проштовхує його всередину спеціальним пристроєм, третій – закладає порох.

“Увага: постріл!”, – командує Чихоня. 

За секунду один із кабанчиків уже летить до ворога.

Я бачу таке вперше: спочатку на пів секунди спалахує вогонь. Він перетворюється на густий сірий пил, який швидко розсіюється та осідає. Від звукової хвилі вібрує в грудях, а по ступнях прокочується легке поколювання, наче від слабкого струму.

“Кросівки були поганою ідеєю”, – сміється друг Малий. Не можу з ним не погодитися.

“Далі 30”, – каже друг Капуста. Пізніше додає: “Вліво 20”, “Назад 5”. 

“Робимо поправки, – перекладає Малий. – 20 і 30 метрів – це дуже мало. Це означає, що працюємо ми дуже добре”.

Через кілька пострілів хлопців збирають на перекур. Ми спускаємося у підвал. За нами йдуть бійці. Задоволені. Попрацювали чудово.

“Якась сука здохла. Чи хоча би передумала”, – резюмує друг Дуб. 

Після перекуру бійці роблять іще кілька пострілів. Потім Капуста наказує збиратися.

“Зверни увагу, – каже Малий. – Збираємося вдвічі швидше, ніж починаємо роботу. Кожна секунда має значення. Орки можуть оговтатися, визначити, де ми стоїмо, і завдати удару у відповідь”.

Бійці з неймовірною швидкістю викопують гаубицю і вантажать її на автівку. Я щосили вслухаюся, чи по нас не відкривають вогонь. Десь неподалік працює міномет. Щоразу дивлюся на Малого. “Наші?”, – питаю. “Наші”, – киває він. 

У чиємусь будинку справжнє зло

…Якби не звуки міномета та картини понівечених будівель, то можна було би сказати, що Бахмут проживає одне зі своїх щасливих літ. На околицях дуже красиво, пахне травою.

За кілька хвилин ми будемо їхати містом. Дідусь крутитиме педалі велосипеда, а вуличні собаки бігтимуть за опасистою жінкою, яка, схоже, приносить їм їжу. Я так і не побачила тут дітей, хоча й знаю, що вони є. Так, це могло б бути одне зі звичайних щасливих літ. Але за кілька кілометрів у чиємусь будинку розмістилося справжнє зло.

“Поїхали”, – обриває мої роздуми Капуста.

“Командир сказав, що охуєнно постріляли”, – каже він побратимові. Заводить позашляховик, береться за кермо з правого боку і ми вирушаємо на базу.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка