Соснові хрести. Репортаж із Ізюма

Надія Суха

121, 122, 123… Ледь помітні порядкові номери виведені маркером на абияк збитих соснових хрестах. Напис розпливаються у кольоровій гамі хвойного лісу, котрий оперізує Ізюм.

На окраїні нещодавно звільненого міста пахне сирою деревиною, дощем і злочином. Це місце звучить. Звучить – замість спокою та затишку – монотонними ударами лопат об землю та метушливими кроками. За біло-червоною стрічкою – прохід стороннім заборонено – чоловіки у блакитних захисних костюмах викопують із могил тіла. 

Більшість могил – безіменні. Чоловіки, жінки, літні люди, діти. Ці люди мали життя – тепер це тіла, які навіть не мають імен. Поки що. Допоки їх не ідентифіковано. Допоки трагедія не втілилася у персоналізованому горі.

У цьому лісі захоронено близько пів тисячі людей, убитих окупантами. Їх закопували на краю цвинтаря ще з березня. Поодинокими і цілими сім’ями. Під виписаним порядковим номером. Виписаним росіянами. Хтось лежить у теплій ковдрі, хтось – у легкій одежині.

Нині вересень. З-під соснових хрестів на могилах дістають тіла жертв російської окупації. Можливо, вони нарешті віднайдуть свій спокій. Принаймні ми, ті, хто живі, знайдемо спокій у тому, що їх гідно поховають.

Крик

Ґрунтова дорога сходить із траси і веде вглиб лісу. До цвинтаря, зрощеного росіянами. Рятувальники вже викопали кілька десятків могил. Поруч із пакетами побіля глибоких ям подекуди лежать ознаки мирного життя, засипані піском та глиною. Чийсь черевик. Тепла ковдра. Клапоть одягу. Частина чийогось звичайного життя, що тривало, допоки в Ізюм не прийшли окупанти.

“За відносно тривалий час роботи в прокуратурі я такого не бачив. Таке ми бачили лише, здається, по телевізору, коли здійснювалося документування воєнних злочинів у Бучі”, – зізнається Олександр Ільєнков, керівник Харківської окружної прокуратури.

За попередніми підрахунками правоохоронців, кількість захоронень перевищує пів тисячі.

На усіх без винятку хрестах – порядковий номер могили. Досить кинути оком, щоб побачити, що всі хрести однотипні. Збиті гвіздками з двох соснових дощок. Хтось поспішав сховати тут, у землі, сліди свого злочину. Поспішав позбутися цих осоружних життів і тіл, які про них нагадували.

124, 125, 126… “Як у концтаборі”, – резюмує прокурор.

На деяких хрестах – самотньо висять маленькі ритуальні вінки. Ось цей – бузкового кольору – вже змучений дощами. На окремих хрестах десь виведене прізвище та ініціали загиблих. На деяких є навіть ритуальні таблички з написом “Здесь покоится…”. Дата смерті – 9 березня 2022 року. Саме в той день від російських обстрілів в Ізюмі обвалилась багатоповерхівка, обірвавши життя десятків мешканців.

Тіло до тіла “спочивають” мама, тато і їхній малюк. Кожному росіяни присвоїли сосновий хрест і порядковий номер.

Раптом рятувальники витягують із могили домовину. Так, ніби серед усіх цих понівечених, покручених тіл вона опинилася випадково – єдина ознака, що хтось тут справді спочиває, принаймні так, як передбачає ритуал.

Її відчиняють. Я бачу лише руки, зведені догори. Худі та темні. Дивишся на тонкі нерухомі пальці – а чуєш крик. Потім рятувальники закривають домовину. Та нещасна людина, чиє життя забрали росіяни, заслужила спокою.

Сергій

На окраїні ґрунтової дороги плаче дідусь. “Моя дружина і мухи ніколи не скривдила”, – побивається чоловік. Його кохання було вбите вибуховою хвилею російського снаряду. “Я її одразу оглянув. Помацав головку. Вона була ціла”, – описує він.

blank
Автор фото – Надія Суха

Після загибелі дружини чоловік поховав її у власному дворі, а згодом – перепоховав на кладовищі.

“Тут лежать мої сусіди з третього поверху. Загинула вся сім’я. Прізвище Яценюки. Семеро людей”, – розповідає інший чоловік, Сергій. Його голос важкий і тихий. Втомлений. Слова обриваються. Очі – живі.

Сергій мешкав у багатоповерхівці в Ізюмі, яка не встояла після влучання ворожого снаряду. У будинку загинули десятки людей – під завалами та у вогні. Сергій із матір’ю врятувалися. Його квартиру знищено.

“До однієї жінки ми спускалися у підвал. Її годували, поїли, накривали п’ять днів. Їй притиснуло руку плитою. її звали Раїса, років 50-55. Мені кажуть: ріж руку. Я кажу – ви що?! Пальці відрізáв, а руку – я ж не лікар. Одного ранку прийшов – а очі вже закриті”.

Де вони тепер? У лісі? Не всі. Зі слів Сергія, деякі люди згоріли вщент. 

Чоловік із сусідом допомагали опізнавати тіла, які вдавалося дістати з-під попелу.

“Знаходили сім-карти. Вставляли, перевіряли контакти. Припускали, хто це може бути. Так і впізнавали. Декого впізнавали по одежі”.

Загиблих люди спершу ховали самотужки. Хтось у дворі, хтось – десь неподалік. Мешканці пригадують, що деякі загиблі продовжували лежати на вулиці. А потім окупанти централізовано вивозили тіла автівкою з написом “Груз 200”. 

Сергій розповідає: місцеві чули перекази, що ці тіла ховають у лісі.

Слідчі кажуть, що це робила ритуальна служба за вказівкою окупаційної адміністрації. 

“Людина, яка захоронювала, пояснила, що людей хоронили під номерами. Потім родичі загиблого могли встановити, що саме його родич похований тут і поставити табличку”, – каже Сергій Болвінов, начальник слідчого управління поліції Харківщини.

Слідчі вилучили журнал, в якому окупанти вели облік захоронень. У деяких рядках справді є дані осіб, що загинули від російської агресії. Проте чимало записів мають вигляд: “номер Х – неизвестний мужчина”.

Причина смерті: українець

На білому пакеті лежить тіло. Силует людини, на якій вже не видно обличчя. На витягнутій убік кисті видно жовто-синій браслет. Браслет кольору українського стяга пів року пролежав із власником у могилі, виритій окупантами. Ось же вони – душа і тіло, покладені за нашу свободу.

blank
Автор фото – Надія Суха

Поруч із тілом лежить десяток білих пакетів. У кожному – одне загублене людське життя.

Навпроти масового поховання Служба з надзвичайних ситуацій виявила ще одну могилу. Без хрестів та вінків. У величезну яму росіяни скинули тіла вбитих українських військовослужбовців. Під час огляду тіл я побачу схожі шкарпетки на ногах загиблого. А на ранок у ЗМІ з’явиться інформація про знайдені на одязі загиблих шеврони “холодноярців”.

На цьому цвинтарі окремо лежать військові та цивільні. Але окупанти не були до одних добрішими, ніж до інших.

“На деяких тілах є ознаки катувань. У першій могилі ми знайшли тіло, на шиї якого прив’язано мотузку. Я впевнений, що на багатьох тілах, де наслідки тортур під час попереднього огляду не встановлені, вони будуть встановленні під час детального проведення судово-медичної експертизи”, – каже журналістам прокурор.

Він додає, що у деяких могилах у цивільних були зв’язані руки.

Експерти, що працюють біля тіл із братської могили, закривають білий пакет. На ньому напис – “Невідомий військовослужбовець ЗСУ”. Звертаю увагу, що над тілом стоїть дівчина. Можливо, це моя колега. Вона заплющує очі. Я думаю: раптом вона молиться, я би теж хотіла помолитися разом із нею. 

Але я не знаю таких молитов, які би попросили в Бога меншої ціни за нашу свободу.

***

Українська армія вибила окупантів з Ізюма. Але сказати, що вони пішли безслідно, – неможливо.

У лісі на окраїні міста за час окупації виросло 445 могил. У кожній – щонайменше одна жертва російських звірств. Як мінімум – один доказ, що росіяни – уособлення самого зла.

У лісі біля кладовища окупанти залишили по собі викопані траншеї. Не одразу кидається в очі яма, накрита соснами та прикопана землею. Стороннім туди ще не можна ходити – хто знає, що ще вони залишили у нашій землі.

Тут жили, тут вбивали, тут ховали свої злочини.

Від легкого пориву вітру знову піднімається запах мертвої плоті. Пахне тортурами. Страхом. Пахне росією.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка