Воїн із позивним Британець спускається у глибоку вирву на подвір’ї, де колись стояв чийсь будинок. Шестиметрова рана в землі по краях вкрита інеєм. Сьогодні, в сонячний день, його кристали грайливо мерехтять на сонці – так, ніби життя глузливо буяє там, де воно вже ніколи не буде можливим для когось.
“Будівля випарувалася”, – констатує Британець, дивлячись із вирви нагору. Навколо лежать уламки чийогось колись затишного життя – цегла, шматки дерева, фрагменти меблів, яких не впізнати.
Невелике прифронтове селище на Донбасі спорожніло. За кілька кілометрів на схід стоїть ворог. Місцевих мешканців майже не залишилося.
Пейзаж сюрреалістичний. У розтрощених самотніх будинках свище вітер, а поруч на дереві сидять кури. У садах, ніби так і має бути, висять перезрілі яблука, у дворах квітнуть пізні троянди.
Життя триває за законами природи. І тільки свист, що несподівано розриває ясне небо, нагадує, де ми є.
Уламки, скло та Ісус
Разом із Режисером, прес-офіцером Окремої бригади територіальної оборони міста Дніпро, заїжджаємо у невелике село на Донеччині. Селище – понівечене, мовчазне. На вулицях майже нікого не видно, крім людей у пікселі. Двори місцевих мешканців стоять самотньо із навстіж відкритами воротами – господарі давно покинули домівки.
Раптом у небо ніби здіймається свист. За кілька секунд звук розливається навкруги і наповнює собою весь простір. З’являється бажання впасти долілиць.
Перше правило – дивитися на військових. Я озираюся на Режисера, який стоїть метрів за двадцять від мене. Він спокійно собі дивиться на кінець вулиці. Значить, лягати не треба. Це працюють наші. Холод у жилах поступово відступає і змінюється на оманливе відчуття безпеки.
Безпека у цьому місці – річ тимчасова. Достатньо озирнутися навколо. Більшість будинків – якщо не зруйновані вщент, то розбиті, понівечені.
“Із цього будинку люди виїхали десь за 3-4 години до обстрілу. Їм пощастило”, – Британець показує на одну зі зруйнованих хат. Будинок стоїть уже майже без вікон – можна дивитися в отвори наскрізь. Цегляні стіни вціліли фрагментами і здаються крихкими.
Безсоромно заглядаю у вікно, по краях якого стирчить гостре скло. На стіні кімнати висить розп’яття з Ісусом. Будинок ледве встояв, усе навколо – як кривава стигма. А Христос непорушно висить, навіть не покосившись.
“Психологічної стійкості вже настільки бракує, що люди повертаються”
Історій везіння тут не мало. На іншому краю села мешканці зібрали речі та виїхали на вмовляння військових за 20 хвилин до того, як боєприпас прилетів у їхнє житло. Проте й трагедій – не менше.
“До своєї хати приїздив мешканець цього села – поремонтувати покрівлю, з господарством справитися. Я його особисто знав, – перериває роздуми Британець. – Просив, щоб не їхав. Бо ми там трохи йому скло вставляли, плівкою закривали дах. Але він вирішив самостійно. Тепер його немає з нами: потрапив під обстріл”.
Ще влітку село було наповнене життям. Працював ринок. Нині, як кажуть військові, тут мешкає 27 людей.
“Третина житлового фонду зруйнована, 45% – не придатні до життя”, – констатує Британець.
Більшість будівель постраждали влітку, 3 серпня, від потужного російського авіаційного обстрілу.
“Авіабомби, вогневий шквал, дальнобійна арта, ракети, навіть танки наводилися. Важливо було заховатися від авіабомб. Один хлопець у нас був контужений цим вибухом. А подібні руйнування залишилися по всьому населеному пункту”, – розповідає доброволець.
Британець додає: якась частина селян повертається додому, незважаючи на загострення боїв. “Психологічної стійкості вже настільки бракує, що люди повертаються. Я особисто дві сім’ї бачив, десь 2-3 тижні тому повернулися. Кажуть: ми там зиму не перезимуємо – немає коштів”.
Британець отримав свій позивний у перші дні повномасштабної війни. Коли потрапив у сили оборони, не мав ні амуніції, ні військового одягу. Волонтери підігнали йому британську форму.
“Наш батальйон дуже багато допомагає місцевим їжею, гуманітарною допомогою. Капеланська служба, а в ній пан Сашко, привозить щотижня для місцевих нагальну потребу – питну воду. Бо взагалі тут немає водопостачання, питної води. Зовсім. Військово-цивільна співпраця – на високому рівні. Про якість роботи свідчить ставлення місцевих. Вони наше командування знають в обличчя”, – розповідає Британець.
Оселі, які ще можна врятувати, також перебувають під опікою воїнів. Один із будинків, який має тріснуту стіну, військові ніби закрили від світу, в якому розриваються снаряди та свистять ракети.
“Тут прямо на даху розірвався боєприпас. Пошкодив дах, стінку, вікна, двері. Попрошивав далі кімнати, – показує Режисер. – Якби не військові, ця хата замерзла б, перетворилася б на руїну”.
Край дороги стоїть оселя з величезним отвором у стіні. Усередині – засипані пилом меблі. А поруч на клумбі цвіте кущ червоних троянд. Ніби так і має бути.
“Вони стріляють, йдуть сюди, а я – без каски”
Разом із Режисером і Британцем заходимо в оселю, де мешкають військові. У будинку шкварчить. З порога пахне смаженою рибою. Над стравою порається 25-річний Захар. Молодий хлопець зі своїм напарником Паличем мають триденний відпочинок.
“Це обов’язок кожного. Хто хоче їсти, той і готує”, – сміється Захар.
Усередині охайно та тепло. На ліжку в напівтемній спальні спить кіт. До відпочинку хлопці дві доби працювали безпосередньо на позиціях. У вільний час кожному треба вирішити свої побутові завдання.
“Той одяг, який одягом назвати після приїзду важко, нам треба попрати, помитися, – розповідає Захар. – Гріємо воду тут у відрах, а там є літній душ. Попралися, покупалися, приготували їжу, поїли. Кожен займається різним. Хто навчається, хто в інтернеті щось дивиться. У мене є книжки”.
Захар знімає зі сковорідки добре підсмажений шматок риби. Запитую його про роботу на позиціях.
“Ми приїжджаємо на вогневі точки взводного опорного пункту. На кожній вогневій точці стоїть караульний. Інші хлопці, якщо не зайняті облаштуванням позицій, відпочивають. Та зазвичай ми тільки вночі між караулами відпочиваємо”, – відповідає він.
“Караулите ворога?” – уточнюю.
“Щоб ворог не перерізав нам усім горлянки вночі”, – Захар чомусь легко всміхається.
Хлопця вдома чекає родина – дружина та маленький син. Він пішов на війну власне для того, щоб захистити тих, кого любить найбільше. Раніше, каже, боявся краплі крові. Тепер це видається йому смішним.
“Влітку було таке, що куля просвистіла у двох сантиметрах біля скроні. А я без каски, без бронежилета. У мене грижа хребта, і я відмовився від бронежилета, а каску я загубив десь, коли ми витягували трьохсотого, – згадує Захар. – Я сиджу за деревом з автоматом – вони стріляють, йдуть сюди. Ми з хлопцями сидимо, і я – без каски. Кожен там думав, що це наш останній бій”.
Погріб, гуси і пес Патрон
Село на Донбасі не пристосоване для війни. Для того, щоб захиститися від ворожих бомб, доводиться будувати прихисток у місці, що раніше було частиною звичайного цивільного побуту.
На позиціях обладнують приміщення, схоже на погріб. Цей підвал точно не нагадує старий бабусин погріб – хіба що зі входу. Його обшито бетонними укріпленнями, а стелі надійно підпираються міцними дерев’яними стійками. Ця маленька фортеця може зберегти життя.
“Треба розуміти всі ці фортифікаційні задумки, – хитро каже він. – Тут був місцевий підвал із закрутками і консервацією. Зараз він перетворений на споруду, в якій можна переживати удар.У серпні ми тут жили десь півтора місяці, не вилазили на вулицю. Тут чотири спальних місця, але може поміститися і п’ята людина. Головне, щоб стеля витримала”.
По вулицях бігають добре вгодовані собаки та коти – хвостаті друзі воїнів. Усі в доброму гуморі. За невеликою огорожею гуляють качки. Загалом, візит до будинку військових нагадує приїзд до дідуся й бабусі – тебе годують, показують господарство. Тільки довкола – сліди від обстрілів. І в небі постійно гуркотить.
Поруч із Захаром та Паличем ходить пес Патрон. Господарів у пікселі собака обрав собі сам.
“Прийшов до нас на бойові позиції близько восьмої вечора, під дощем. Був поранений. У нього під лапою ось поранення, – показує Захар. Тварина сіпається і опускає лапку: ще болить. – Ми дали йому останні три сосиски, які мали на позиціях. Тепер живе з нами. Заскочив до нас сам у машину”.
У кожного з цих чоловіків-добровольців до війни було зовсім інше життя – спокійне та щасливе. Тепер вони – воїни. Захар показує малюнок сина, який завжди зберігає з собою. “Ми тебе дуже сильно любимо”, – написала на ньому дружина воїна.
Очі Захара світяться. Він обережно згортає малюнок і трепетно відносить до своїх речей. Поводиться із ним так бережливо, ніби цей папір – найкрихкіше, що має. Завтра йому знову йти на роботу.
“Мені воля болить сильніше”
У бліндажі з неотесаних соснових стовбурів висить великий сучасний монітор. У лісовій смузі, яку фіксує камера дрона, сидить ворог. Військові уважно спостерігають за картинкою. По рації звучать координати. Минає кількадесят секунд – екран показує вибух. Ворога вражено.
“Є і складності, – зізнається командир підрозділу. – Складно знайти, складно знищити. І тут ми починаємо мудрувати. З начальником штабу, артилерії, розвідки – командою працюємо, шукаємо, вичікуємо, робимо засідки. Але все це робиться руками солдата. Нібито простого солдата. Але тут всі вони стали воїнами”.
“Простих солдат”, добровольців на цій позиції – більшість. Вони взяли до рук зброю наприкінці лютого минулого року. Але тут – змужніли і несуть службу самовіддано та вправно.
“Це скарб, який потрібно берегти, – каже про підлеглих командир. – Я часто роблю порівняння з дітьми. От як дитина вузлик зав’язує на взутті – вона не вміє. Бачить, що батько справно – раз-раз-раз – і всьо зробив”.
Командир показує на статут: “Ось настільна книга! Так її називають добровольці”.
Командир роти вогневої підтримки Курбет сміється: “ТРО – як ЗСУ. Тільки трошки йобнуті”.
“Ми сьогодні працювали з мінометами, з танка. Корегували роботу артилерії. Сьогодні вдалий день, – звітує він. – Багато уражених цілей – укриття ворога, укриття з БК, з кулеметом і місце розташування ворожого корегувальника, який працює з дронами”.
Курбет – також доброволець. Приєднався до війська в лютому. Удома на тата чекають троє дітей. Наймолодший народився за півтора тижні до початку війни.
“Мої діти повинні жити у вільній країні з вільними людьми, які не окуповані й не захоплені ворогом. Це для мене особиста персональна мотивація! – каже він. – Кожен із цих чоловіків-воїнів, що роблять перемогу тут, на передовій, переживає труднощі воєнного побуту та туги за домом. У кожного є щось, що тримає їх тут до останнього”.
Поки ми розмовляємо, на вулиці весь час гуркотить. Звуки почали змінюватися. Військові вслухаються. “Приход”, – констатують вони.
Мабуть, страх глибоко в душі допікає кожному. Як і втрати. Проте запитувати про це у воїнів не бажано.
“Мені воля болить сильніше. Труднощі втрачають вагу. Усе, що справжнє, тут стає міцнішим”, – резюмує Курбет.
