– Ви звідки? – питаємо у світловолосої жінки з розгубленими очима.
Її голос тремтить, вона говорить тихо, наче відкриває найважчу таємницю у своєму житті:
– С Мариуполя. Но мне не о чем говорить. Моего дома больше нет. Нашего дома нет, – відповідає вона. Каже, що поспішає по справах і мусить відійти. Втім насправді сідає з протилежного боку шатра. Дивиться кудись далеко. Намагається стримати сльози. Вона одягнена у яскравий одяг рожевого та блакитного кольорів – лише заплакані очі видають у ній людину, яка вирвалася з пекла.
Ця жінка – одна з переселенців, які приїхали до Запоріжжя після евакуації з тимчасово окупованих територій. Запорізький центр допомоги внутрішньо переміщеним особам розташований на околиці міста. Це велике шатро, де прибулих годують, надають їм першу підтримку.
У кожного тут своя непроста історія. Та всі кажуть, що мріють повернутися додому у звільнене від окупантів місто.
Перший обід смакує тривогою
– Це перша організована точка збору людей із непідконтрольної території, – пояснює Олексій Савицький, начальник управління по роботі з молоддю та сім’єю міської ради.
Від початку березня і до середини червня з непідконтрольних територій сюди приїхало понад 145 тисяч українців. Через місяць після падіння “Азовсталі” сюди продовжують приїздити із окупованого Маріуполя.
– Спочатку їхало від 4,5 тис. до 6,5 тис. щодня – тепер їде до тисячі, – пояснює Олексій. – Найчастіше люди прибувають після 19:30 і залишаються до глибокої ночі. Заночувати в центрі можна до трьох діб.
Ми прибули до центру під обід. Людей небагато. Постояльці обідають їжею, котру приготували волонтери. П’ють чай із печивом. Більшість переселенців сидять просто на валізах – нині туди поміщається їхнє життя. Кожен збирається їхати до свого нового прихистку. Як правило, на захід. У Запоріжжі залишається приблизно 20%, каже Олексій.
Найспокійнішими виглядають діти. Вони бавляться, знайомляться між собою. Дорослі – стривожені й мовчазні. Дехто відмовляється спілкуватися, нарікаючи на втому. Дехто завчасно уникає об’єктива.
– А що нам казати, нас тут вважають зрадниками, – скаржиться літня жінка з Маріуполя не під запис. Ми переконуємо її, що це не так.
У Запоріжжі переселенців намагаються переконати, що на вільній землі раді всім землякам.
– Тут працюють переважно міські служби. Є міжнародна організація Save The Children, яка надає грошову допомогу батькам із дітьми. Також працюють психологи, медики, видається допомога від волонтерів: їжа, напої, – розповідає Олексій.
У центрі працюють лікарі для надання медичної допомоги потребуючим. Станом на червень травмованих людей прибуває менше, ніж раніше. Втім є багато схвильованих.
Дитячий хірург із Першої міської лікарні Запоріжжя Вадим Горпиненко розповідає, що під час роботи в центрі йому доводилося чути й бачити жахливі речі.
– Раніше траплялися люди з осколковими пораненнями, з різними травмами. Наприклад, швидко бігли у підвал і травмувалися. Була одна сім’я з Маріуполя, яка потрапила під обстріл танка. Будівля завалилася, на них полетіли уламки, розбило голови, – згадує лікар.
“Один вірус пережили – радіаційний, а зараз інший – путінський”
Микола Кураков, 74 роки, Маріуполь
Пан Микола приїхав до запорізького центру разом із дружиною. Майже все його життя минуло у Маріуполі. Коли у рідному місті розпочалися бойові дії, чоловік перебував у Києві. Згодом мусив повернутися додому, бо хотів забрати важливі речі. Застав свій будинок зруйнованим окупантами.
– Ми жили у приватному секторі на Кіровському масиві. Я в 1979 році закінчив Донецький інститут радянської торгівлі, потім за розподіленням потрапив у Маріуполь. Там одружився. Працював в організації робочого постачання заступником у їдальні. Згодом поїхав на північ, після повернення влаштувався на завод Ілліча у центральну лабораторію автоматики і механізації, ЦЛАМ. Працював там слюсарем із 1985 по 2010 рік. 25 років в одному цеху.
Коли все почалося, треба було їхати з Києва. Дружина наполягала. Вона там була з внучками. Поїхали в Дніпро до родичів, звідти – у Запоріжжя, потім – у Бердянськ і звідти – в Маріуполь. І так потрапили додому відкопувати руїни.
Дещо позабирали, що не згоріло. У сусідів згорів будинок – а в нас залишилися руїни повністю. Все зруйнували касетними бомбами. Повертатися туди немає сенсу.
Я чорнобилець, інвалід війни третьої групи, перша категорія, ліквідатор. Один вірус пережили – радіаційний, а зараз інший переживаємо – путінський.
“У відділку били, питали, навіщо я таке роблю”
Євген Лагода, 16 років, селище Якимівка, Мелітопольський район
За столом неподалік за чаєм жваво розмовляють хлопець і чоловік. Познайомилися недавно, у Василівці, де зазвичай формується колона з автівок із переселенцями. Туди з’їжджаються з різних окупованих міст, а далі разом прямують до Запоріжжя.
16-річний Євген у розмові з нами сміється. Розповідає історію сміливо. Виявилося, що наш співрозмовник – партизан інформаційного фронту. Він мусив покинути рідне селище після переслідування колаборантами.
– Мене вивезли у відділення поліції. Побили, забрали телефон, бо я створив український паблік у Телеграмі. Викладав там інформацію – наприклад, про втрати росії. Вели канал удвох. Вони “спалили”, хто адмін. Або мене хтось “спалив”. Через це мене з дому забрали. Адреси у них є.
У відділку били, питали, навіщо я таке роблю. Сказав, що я патріот своєї країни і буду це робити. Ми ж не винні, що ви напали на нас і захопили нашу територію.
Там працювали наші поліцейські. Куплені, які вже за російську владу. Наліпили букву “Z” на плече – і все. Мене на кілька днів посадили в “обізяннік”. Коли я вийшов, сказали: якщо ще раз таке побачать, то посадять надовго.
Що зараз з моїм колегою – не знаю. Телефон забрали, я не можу йому написати.
Євген тримає в руках старенький кнопковий телефон. Хотів би зателефонувати до матері, яка залишилась вдома. Проте з нею немає зв’язку.
У селищі ходять мародери. Є проблема з електрикою, готівковими грошима.
– Там проблема із гривнями. У терміналах готівки не було. У нас був “обнал” суми гривень на початку війни – по 15% (комісія на чорному ринку, – Ред.), потім до 5% впало, і тепер, коли я виїжджав, було 8%.
З приходом росіян у нас кілька днів не було світла. Коли я виїжджав, пропав зв’язок, тому я досі не можу додзвонитися родичам. Може, вдасться сконтактуватися з ними через Телеграм. Там вайфай від москви провели.
Мені рідня допомогла виїхати, скинули гроші. Перевізнику заплатив 100 доларів.
Дорога до Василівки тривала сім-вісім годин. Проїхали п’ять російських блокпостів, там перевіряли, чи немає татуювань. Вони повністю роздягають (окрім білизни). Запитували людей, навіщо і з якою метою їдуть в Україну.
У Василівці стояли приблизно сім годин, чекали, коли сформується колона. Тоді вирушили разом.
Коли прибули у Запоріжжя, відчули свіже повітря свободи.
“У місті було дуже брудно. Багато сміття, повно мух”
Денис Носач, Маріуполь
Новий товариш Євгена – Денис – тривалий час ховався у Маріуполі у приватному секторі. Коли дізнався про можливість виїхати, забрав із собою літнього батька і вирушив у дорогу.
– Вчора я нарешті потрапив на контрольовану державою територію. Для цього (для виїзду з окупованих територій, – Ред.) необхідно пройти фільтрацію. Позавчора нас привезли до Бердянська, поселили у шикарний готель. На наступний день була запланована поїздка – о 6-й ранку до Запоріжжя. Всім займалася благодійна організація. Вони оплатили дорогу, житло, харчування.
По дорозі до Запоріжжя ми проїхали повз багато блокпостів. Їх, якщо рахувати разом із українськими, було близько 25. Перевіряли телефони, паспорт, військові квитки. Запитували, куди їду – працювати чи воювати.
Біля Василівки підірвано міст, довелося їхати об’їзними шляхами. Було багато перешкод, я мав враження, що це локації для гонок позашляховиків. Загалом, дорога у нас зайняла 18 годин. Відчув велике полегшення, коли побачив українських військових. Всі, мабуть, це відчули. Рідні пейзажі, рідні люди…
У Маріуполі було не так. Дуже гнітюче, коли біля тебе ходять російські військові… Немає ні роботи, ні житла, ні комунікації, ні інфраструктури. Ще місяць тому у місті було дуже брудно. Багато сміття, повно мух. мнс росії почало потрохи очищати, сміттєвози розгрібають купи.
Багато будинків вигоріло. Де є комунікації, туди проводять електропостачання – але на низькому рівні. Потрібно освітити під’їзди, під’єднати дворове освітлення. Я вночі дивився, у скількох вікнах світяться лампи. Можу сказати, що будинки заселені на 3-5%. Людей немає, все пошкоджено.
Ми перебували у сховищі у приватному секторі. У нас було нуль інформації про евакуацію. Сім-карт немає, зв’язку немає… У мене була паніка, бо я не знав, як виїхати. Авто немає, [їхати] немає з ким. Сестра мені надіслала сім-карту, і таким чином я зміг знайти волонтерів. Поїхав із батьком, йому 71 рік.
Вирушимо у Київ, на місяць зніму квартиру і шукатиму роботу.
Маріуполь – це моє рідне місто. І я туди точно повернусь тільки тоді, коли там буде Україна. Я вірю, що його відновлять і відбудують. Надія завжди є.
“За три кілометри – Чорнобаївка. Мене всю теліпало”
Тетяна, 72 роки, Комишани, передмістя Херсона
Багато інших людей відмовляються фотографуватися – а Тетяна навпаки просить зробити змінки. Каже: “Раптом мене побачать мої діти”. “Дітьми” називає знайомих, які підтримали її у скрутний час.
– За три кілометри від мого дому – Чорнобаївка. Як були вибухи – відчинялися двері. Отак стою надворі і бачу, що робиться на аеродромі. Це не передати, який страх. Мене всю теліпало.
Мої знайомі “діти” мене приютили. А син мене рідний вигнав. Я сама з Сум. Син сказав: “Твої Суми бомблять – збирайся і їдь”. Я зібралася. Але потім син почав просити назад. А я ж мати… Почав мене бити. Спочатку терпіла. Потім мені зателефонувала Олена і сказала, що вони виїхали зі свого дому – запропонувала приїжджати і жити у їх домі.
У нас там орки ходять, забирають що хочуть. Малюють “Z” на воротах. Людей не чіпають, але підозрілих забирають. Усі під страхом.
Продукти всі російські. Вони не добрі, не такі, як наші. У них навіть цукерки не смачні.
Овочі наші зараз коштують дешево. Картопля по 5 гривень, огірки – по 6-7 гривень. Полуниця була по 20-25 гривень. росіяни те все забирають і відправляють фурами на Крим.
Грабували золото у бабусь, гроші відбирали.
Зв’язок був відключений. По телебаченню російські канали, я їх зовсім не дивилася. Я дивлюся “Україну” по “тарілці”.
“Діти” не могли зі мною зв’язатися. Вони самі жили у Кривому Розі. Забрали котейку і собачку – поїхали. Переживали. Тому зідзвонилися з церквою. Прийшла з церкви людина, почала мені продукти приносити, допомагати.
Виїхали ми благополучно. Їхали по бруду, по об’їзній дорозі. Дуже добрим був перевізник. Безкоштовно завіз.
Далі я в Кривий Ріг. Якщо сьогодні буде автобус о 8-ій годині, то вночі я буду там. Там “діти” мої, і вони заберуть мене. А далі – хтозна як буде.
“Мені потрібно було до вільної України”
Олександр Нораєв, Нова Каховка
Олександр залишився у запорізькому центрі довше, ніж три доби. Буквально з першого дня він приєднався до волонтерів, аби допомагати людям. Раніше хлопець воював у Збройних Силах. Виїжджати з Нової Каховки через російські блокпости було для нього величезним ризиком.
– Я раніше служив у ЗСУ, маю статус учасника АТО.
Нову Каховку окупували в перший день, я не встиг вивезти ні сім’ю, ні сам виїхати. Пізніше це стало проблемно, багато перевізників не хочуть ризикувати.
Я співпрацював з місцевими волонтерам, і одна дівчина дала мені телефон людини, яка могла б допомогти. Зрештою, я зміг виїхати 13 червня. Інші родичі і моя родина змогли виїхати через Крим до Європи. Я такий варіант не розглядав, адже я служив. Мені потрібно було до вільної України, щоб тут допомагати. Читав новини, шукав можливості, в цей час мешкав у іншому місці, не вдома. У Каховці шукали і викрадали громадських діячів, депутатів, активістів.
При виїзді пройшли через багато блокпостів. Але у мене серйозних перевірок не було, крім як у Василівці. Ретельно дивилися телефони, роздягали. Росіян чомусь зацікавило моє прізвище – але зрештою пропустили.
Після приїзду у Запоріжжя я переночував у дитячому садку. Зідзвонився зі своїми колишніми побратимами по службі, з волонтерами – запропонував свою допомогу тут. Тепер зустрічаю таких же переселенців, як я, розповідаю що і де, як зареєструватися, допомагаю розібратися старшим людям із інтернет-сервісами, пояснити, як їм тут допоможуть.
Зараз чимало людей їде з Херсонської області. Їдуть і з Маріуполя та окупованих районів Запорізької області.
Іван Антипенко, Надія Суха
Фото – Іван Антипенко
