«Хочемо додому. В нас тут село мальовниче, лиман»: Олександрівка після шести місяців на лінії фронту 

Іван Антипенко

Я знаю кожен вигин цієї дороги. І багато разів повторював один і той же ритуал: складаю у Херсоні мінімальний пікніковий набір, телефоную друзям – і через пів години дороги прислухаюся до прибою, тримаючи в руках келих місцевого шардоне. Юшка на березі Дніпро-Бузького лиману, похід на байдарках, захід сонця на станіславських кручах, жарти і мрії… Усе це було в минулому житті. В сотнях і тисячах життів, які забрала Росія.

Сірим листопадовим днем 2022-го я знову їду до улюбленої Олександрівки. Аби привітатися з лиманом, поговорити з місцевими мешканцями і дізнатися, що сталося з бабусею мого близького друга. Вони втратили зв’язок із початком війни.

Олександрівка лежала прямо на лінії фронту. Село закривало росіянам шлях на Миколаїв, тут тривали активні бойові дії. Звична дорога через Станіслав – центр громади – колись була легкою мандрівкою поруч зі смугами лиману, які виблискували внизу за придорожніми селами: Софіївка, Широка Балка… Сьогодні ж погляд подорожнього крадуть суцільні руїни – школи, АЗС, магазини, розбитий снарядами і танками асфальт. 

«Я жила цим, розмовляла з природою… Куди нам їхати?»

На в’їзді в Олександрівку картинка стає жахливою. На центральній вулиці понівечено кожен будинок. На землі лежать електроопори й дроти. У дворах – закинута спалена військова й цивільна техніка. Місцева школа зруйнована вщент. Дитячий садок і будинок культури – вигоріли. Світить дірками похилена водонапірна вежа.

Ми обережно спускаємося до лиману. Олександр Бабуцький – голова Станіславської військової адміністрації – розповідає, що із 900 дворів у селі вціліло приблизно двадцять. Раніше тут мешкало дві тисячі жителів – а тепер у поселенні перебуває з півсотні людей. Більшість із них повернулися уже після деокупації. Згідно з даними місцевої влади, 19 селян загинули у результаті обстрілів, ще двоє зникли безвісти. На цій землі поклали голови і десятки українських воїнів.

«Все життя пройшло тут, народилися і виросли тут. Ми так звикли, що я не можу без цього лимана. Я жила цим – роками бігала, з природою розмовляла», – розводить руками Марина Кирик, зажурено оглядаючи руїни довкола.

Пані Марина разом із чоловіком Геннадієм займалися підприємництвом. Господар фермерував, засівав поля, вкладав кошти у власну справу. Марина допомагала у сімейному бізнесі, торгувала в Херсоні на ринку. Подружжя повернулося на певний час додому. Вони хочуть оцінити, чи вдасться відновити втрачене і скільки часу це забере. 

«Росіяни машину нову забрали. Отак їхали просто і забрали. Я їздила в Білозерку, в їхню адміністрацію, ругалася, просила віддати машину, але її ніхто не вернув… Ми переїхали ближче до села, бо в чоловіка поля засіяні, техніка, гроші вложені», – розповідає пані Марина.

Жінка дуже тужить за тим, як усе було раніше. Засмучено розповідає про село і свої нинішні проблеми. Але не втрачає оптимізму. 

«Осталися на вулиці. Боїмося ще додому піти, щоб зимові речі взять. Ото в секонд-хенді поодівалися, та й ходимо так. Хочемо відновити все. А як інакше? Ми би поїхали десь далі, але ж тут наше життя пройшло – куда їхать?», – каже нам мешканка Олександрівки. 

Найбільше дивує те, що пані Марина, незважаючи на пережите нещастя, підбадьорює нас. На прощання запрошує влітку до себе в гості.  

«Все побили, угробили, повигрібали» 

Біля розібраного КамАЗа на сусідній вулиці ходить чоловік. Його будинок зруйновано, залишилися лише стіни. За ними ­­­– суцільне згарище. На його подвір’я російські солдати стягнули купу техніки та майна. Машини марковані літерами «Z», матюками і незрозумілими символами. У саду – згорілий автобус. 

«Ми сиділи в підвалі із 19 березня, як вони почали заходить зі Станіслава. Я це все бачив, – розповідає Анатолій Ковальчук, проводячи своїм подвір’ям. – Наші накривали їх зі сторони Очакова, дали їм такого, шо вони розвернулися і потікали. А потом почали звідти обстрелювати нас. Все побили, угробили, повигрібали». 

До приходу окупантів Анатолій працював на заводі, займався перевезеннями. Чоловік приїхав до Олександрівки, щоб розібрати завали і подивитися, в якому стані його техніка, оцінити, чи вдасться щось поставити «на ноги». Обстежує ділянку, переймається, чи немає пасток. «Хочу до прицепа дойти. Тут уже все травой позаростало. А на кабіну дивлюся, хочу її опустить. Але, Бог його знає… Вроді, проволок ніде ніяких немає – тих розтяжок». 

Наразі Анатолій ночує у старенькому «Москвичі», а далі спробує «зліпити палатку», бо їздити до Первомайська, де зараз перебуває його родина, – далеко і затратно. 

«Попробуємо оце якось відновить, – каже Анатолій. – Якшо не получиться, то буду його чимось накривать, бо зараз по Олександрівці наші ходять, мародьорять, і їм ніхто нічо не каже».

Сліди росіян: залізний шолом і гумовий пеніс

Будинок по сусідству належить родині Сокол. Під час окупації в домі розквартирувалися 15 російських солдатів. Якщо судити із документів і написів, залишених у помешканні, цю оселю окупували бійці взводу військової поліції 255-го мотострілецького полку 20-ої дивізії військової частини №13766. На дверях будинку висіли таблички з підписами єфрейтора Осьмухіна та молодшого сержанта Надворного.

Людмила Сокол розповідає, що окупанти позносили до їхнього будинку дуже багато різних речей – крадених. Натомість родинні меблі й техніку понівечили або вивезли. 

Тепер у її дворі стоять чужі розчавлені «Жигулі», сусідський мотоцикл, побутова техніка, матраци, посуд. Між ними валяються російський залізний шолом і гумовий фалоімітатор. 

«Гляньте. Тут жили одні мужики. Що вони тут робили?» – дивується із російської секс-іграшки господиня.

«Мій шеф жив у сусідньому селі, в нього магазини тут є. Йому орки продавали його ж товар – сіль. А вона тоді була дуже дорога, – пригадує Людмила. – Казав, шо [під час окупації] заїжджав до мене. Тут жило 15 чоловік, і головний у них був з Білорусі. Так він казав: “Це моя хата, заходь, дивися. Це я тут так живу”». 

Жінка показує одяг, який окупанти викинули з її дому на смітник, постіль, сімейні фотографії. Натомість «освободітєлі» завалили будинок своєю військовою формою, горами сміття. У вітальні залишилася листівка з підписом «Папе любимому». На ній зображено танк і російський триколор. 

«Нашого немає. Ні тачок, ні велосипедів, ні машинки… Стільці попалили, телевізор поламали. Холодильник винесли на вулицю, викинули. Стараємся зберегти, що є. В нас тут гарно, село мальовниче, лиман. Хочеться додому, дуже хочеться додому», – зі смутком каже пані Людмила. 

Поки ми були в Олександрівці, побачили прямо на вулиці кілька пральних машин, які не змогли вивезти росіяни. На звільнених територіях Півдня залишилося багато руйнувань; місцеві мешканці постійно розповідають про властиве росіянам мародерство. До історій із пральними машинами звикнути неможливо: ця дикість росіян завжди дивує.

Найбільше бракувало свободи

У сусідньому Станіславі працюють ремонтні бригади. На момент приїзду в селі вже відновили газопостачання. Представники місцевої влади кажуть, що головне завдання – забезпечити доступ до послуг і товарів, які були доступні людям до війни. Посадовці додають, що найбільш болюча точка – якраз Олександрівка. Там зруйновано всі комунікації.

Проте мешканці громади запевняють, що ці труднощі вони готові перетерпіти. 

«Чого найбільше бракувало під час окупації?» – запитую в юної мешканки Станіслава. Вікторія Михальчук дає чітку відповідь: «Свободи». Дівчина каже, що всю повноту відчуттів їй навіть важко описати словами. Додає: «Тепер уже можна синьо-жовті стрічки носити і флажок у машину купили. Відчуваємо, шо ми українці».

blank
В центрі зруйнованої Олександрівки вцілів пам’ятник Тарасові Шевченку

Світловий день короткий. Від води віє холодом. Природні умови підганяють нас повертатися до Херсона.

Я провідав лиман – але не зміг підійти близько. Узбережжя може бути замінованим. 

Будинок бабусі мого друга зруйновано. Її доля невідома. 

Від автора. Після цієї мандрівки я опублікував кілька фото із Олександрівки у соціальних мережах. Серед фотографій була світлина будівлі колишнього гуртожитку, котру викупив підприємець Денис Гудков, аби зробити там спортивний яхт-клуб. Денис упізнав споруду і написав, що він сповнений сподівань втілити свої плани після війни. Через кілька днів, якраз під час написання цього тексту, Денис відправив мені донат на підтримку виїзних репортажів із Херсонщини. Я надзвичайно розчулений цією пожертвою і дякую усім читачам, які в дуже важкі часи допомагають українським медіа та журналістам. 

Матеріал підготовлений за підтримки херсонського обласного благодійного фонду “Об’єднання” та чеської організації NESEHNUTÍ.

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка