– У 2004 році я голосував за Януковича. Думав: бандит, але свій, – зізнається в автомобілі Кирил. Він везе нас прифронтовими дорогами Донбасу. Знає тут кожне перехрестя: це його батьківщина.
Кирил зрозумів, що помилився з вибором, коли пожив у Києві. Йому вистачило пів року, щоб позбутися старих упереджень.
– Я помічаю, що люди, які мають якусь ціль у житті, якийсь розум і бізнес – всі проукраїнські. Це молодь мого віку. А молодше покоління взагалі не має жодних сентиментів до СРСР чи Росії. Вони виросли з нашим прапором, цінують усе, що було при ньому, – розповідає водій у дорозі з Краматорська.
Кирил – волонтер. Разом із групою однодумців із Фонду Сергія Притули він їде до прифронтових міст Донбасу, щоб привезти допомогу нашим військовим. Автору цього репортажу також випала волонтерська місія – хлопці довірили перегнати чергову автівку для наших воїнів: “Щоб не катався просто пасажиром, а й діло зробив”.
“Будемо гнати їх до кордонів 1991 року”
Розпорядок поїздки насичений – треба передати посилки для різних бригад і підрозділів на кількох локаціях. Сонячні панелі, павербанки, дрони, засоби зв’язку, оптика для розвідки, різна дрібнота на кшталт енергетиків і кави, котра нагрівається в польових умовах. А також три авто – два Volkswagen T5 і Toyota Land Cruiser. У нашій групі, крім Кирила, їдуть Олексій і Олександр (його тут називають – “Батя”).
Дорога з Дніпра до Краматорська займає кілька годин. Водії на трасі часто поступаються дорогою волонтерським і військовим авто. Блокпости проходимо без черги, називаючи паролі.
Краматорськ виглядає чистим і спокійним. Цивільних у місті мало. Зате багато військовиків на “корчах” – так кажуть на вживані автівки, котрими послуговуються люди у формі.
Дороги довкола Краматорська (як і в сусідніх містах, де ми побували) – рівні. Чисті центральні вулиці. На площі перед місцевою адміністрацією – троянди. Більшість магазинів і сервісів зачинено.
Кирил розповідає: у Краматорську залишилося не більше 30% населення. Вечорами лише в поодиноких вікнах горить світло. До повномасштабного вторгнення Росії у місті мешкало приблизно 150 тисяч осіб.
Ми передаємо кілька посилок розвідникам. Бійці 79-ої бригади отримують покращені антени до рацій – кількома днями раніше їм відвезли великий набір засобів зв’язку. “Ленд Крузер” залишається для підрозділу Дмитра Коцюбайла, Героя України, більш відомого як Да Вінчі.
Військові розповідають про ситуацію на фронті. Поки розмовляємо, чутно роботу артилерії. Гупає часто – але поодаль. Бійці кажуть, що ворог концентрує великі сили в напрямку Слов’янська, Краматорська, в районі Богородичного. Росіяни використовують перевагу в кількості артилерії, броньованої техніки та піхоти. Нарощують сили на лівому березі Сіверського Дінця і готують нові спроби прориву. Наші тримають оборону.
– Чим ближче вони підходять, тим більше мають змогу обстрілювати населені пункти з арти. Просто рівняють їх із землею, не даючи нашим закріпитися. Це головна тактика, – розповідає мені знайомий розвідник. Для нього ми теж везли посилку – але зустрілися в місті випадково.
– Що вони виграють, заходячи на випалену землю?.. Я не знаю. Але ось так вони дуже повільно просуваються. Свою піхоту не шкодують, ведуть на убій, навіть під вогнем власних мінометів. А потім уже запускають танки, працюють по наших вогневих позиціях.
Розвідник каже: щоб зупинити просування росіян, потрібно більше важкої зброї і сучасної техніки для виявлення і ураження ворога на дальніх відстанях.
– Тоді будемо гнати їх до кордонів 1991 року, – запевняє він.
“Здається, найбільш безпечно – на кладовищі”
Будівля залізничного вокзалу Краматорська посічена уламками від ракети, вікна вибиті. Довкола пусто. Росіяни завдали удару по станції 8 квітня. Внаслідок атаки загинула 61 людина, ще 120 отримали поранення.
5 травня Краматорськ зазнав іще одного руйнівного обстрілу – росіяни вдарили по житлових районах і центральній частині міста. Влучили у школу, багатоповерхові будинки. На вулиці Остапа Вишні досі лежать розкидані вибухом особисті речі краматорців. Поряд – глибока яма від ракети.
Місцеві мешканці Олександр і Євген приїхали зібрати речі. Прожили в Краматорську багато років, але 8 квітня виїхали з міста, через кілька годин після вибуху на залізничному вокзалі. Коли росіяни обстріляли їхній дім 5 травня, вони вже були у Львові.
– Виїжджали, бо відчували, що в місті небезпечно. Наші квартири – на п’ятому поверсі. Поряд квартира тещі – на четвертому. Вцілів тільки якийсь одяг. Ми по нього й приїхали. Все інше розтрощило, – розповідає Олександр.
Вікна його помешкання забиті фанерою. Він показує вгору:
– Але речі ніхто з чужих не чіпав.
У кількох квартирах будинку і досі живуть люди. Олександр і Євген мають намір повернутися на захід України. Хоча й визнають, що після обстрілів Львівщини і там не почуваються у повній безпеці.
– Здається, найбезпечніше місце зараз на кладовищі. Заритися і хрест поставити. Але й туди може прилетіти, – додає Олександр. На прощання бажає мені мирного неба.
“Кожен клаптик української землі – це клаптик моєї землі”
Лише в Краматорську я довідався, що Кирил місцевий. Він народився в Дружківці. У Краматорську навчався в школі, коледжі – каже, що прожив тут “пів життя”. Його батьки зараз мешкають у селі неподалік. Для них він теж привіз посилку.
У перший день широкомасштабного вторгнення він вивіз у Хмельницький друзів, згодом займався транспортуванням допомоги з Польщі. А потім приєднався до Фонду Притули.
– Я почав волонтерити ще в 2014 році, після Майдану. Тоді їздили на Піски, возили гуманітарку… Тут (у фонді, – Ред.) класна команда, це затягує”, – розповідає Кирил.
У Краматорську у моїх товаришів-волонтерів трапилася невелика халепа: двері нашого “корча” зачинилися на замок, а ключі залишилися всередині. Справу врятувало те, що в авто є люк і місцевий чоловік на “Жигулях”- копійці. Він зупинився, запропонував допомогти. Знайшли гайкові ключі, “відкоркували” машину зверху і так вирішили проблему. Пощастило, що люк був трішки відкритий і можна було дістатися до його кріплення.
Фольксваген залишаємо місцевим поліцейським. До нас із Кирилом пересідає Олексій. Він сам з Івано-Франківська, але вже давно живе в Києві. Спочатку комунікував із фондом як боєць тероборони Києва. Коли росіян вигнали зі столиці, вирішив допомагати тут.
– Я займаюся зв’язком. Розглядаємо запити, консультуємо, збираємо обладнання, доставляємо та встановлюємо, – розповідає Олексій. А потім із посмішкою додає: – А ще я наглядаю за Кирилом, щоб він не натворив якоїсь херні.
Хлопці здружилися за цей час. Це видно по взаємних жартах, спільних музичних уподобаннях і готовності підтримати в будь який момент. Вся поїздка проходить із гумором завдяки їхнім діалогам і приколам.
– Кожен клаптик української землі – це клаптик моєї землі. Незалежно: це Донецьк, Краматорськ, Київ чи Івано-Франківськ. Все, що тут робиться, вирішувати нам. Вороги, які прийшли робити це за нас, тут і поляжуть, – каже Олексій. Додає, що волонтери, як можуть, цьому сприяють.
“З русньой я жить не хочу. Я їх ненавиджу”
Бахмут – найсхідніша точка нашої поїздки Донеччиною. До Горлівки, окупованої ще у 2014 році, звідси 40 кілометрів, до Попасної, котру росіяни зруйнували вщент уже на цьому етапі війни, – 30.
У Бахмут і його околиці ледь не щодня прилітає ворожа артилерія. Обстрілюють і ракетами. Потерпають житлові квартали, цивільна інфраструктура.
Зупиняємось біля школи №15. Снаряд розніс придорожній магазин і кафе. У самій школі вилетіли шибки, двері. Зруйновано дах, стінки пошкоджено уламками. Але український прапор – на належному місці.
Біля школи чоловік із хлопчиком приблизно восьми років збирають макулатуру. Підходить жінка з велосипедом, до когось телефонує. Її звати Олена. Каже, що люди зібрали з-під школи книжки – хоче видзвонити адміністрацію, щоб повернути їх назад.
– Донька з онуками виїхали. Поки тут наші воїни, я залишаюся. Якщо вони (росіяни, – Ред.) дійдуть сюди, ми сядемо в свою машину і виїдемо. З русньой я жить не хочу і не зможу. Я їх ненавиджу. Я хочу жить в Україні, щоб наші діти ходили в цю школу. Сподіваюся тільки на ЗСУ, – каже Олена. Вона йде за чоловіком із книжками на візочку, щоби повернути їх до школи.
У Бахмуті передаємо планшети та іншу допомогу для бійців 24-ої бригади. Вони тримають позиції поблизу Золотого на Луганщині. Розповідають про бої, про так званих “еленерівців”, яких часто вдається брати у полон.
– Виглядають, як бомжі. Кажуть стандартні фрази – що їх туди погнали, змусили. Але я в це не вірю. Та й загалом байдуже. Нам своє робити, – говорить військовослужбовиця 24-ої бригади. Вона “своє робить” уже п’ять років – служить у ЗСУ із 2017 року.
“У нас є ідея, а у них – наказ”
Ще один Фольксваген передаємо у Костянтинівці для бійців 72-ої бригади. Там служить син “Баті”- Олександра, Богдан.
– Моя основна задача – слідкувати за прийомом і справністю техніки. Якщо треба, домовитися про ремонт. Як водій катаюся в різні області з передачами для хлопців, – каже Олександр.
– Спочатку сильніше переживав за сина. Але коли сам поїздив, побачив, як воно, то стало спокійніше. Він працює, старається – а я поряд допомагаю. Тепер дружина переживає за нас обох, – додає “Батя”.
Богдан був командиром роти. Віднедавна він опікується співпрацею з волонтерами, займається забезпеченням бригади.
– Кажуть, що командир роти – погана посада. Бо багато відповідальності матеріальної, за людей, тебе всі закльовують… Але мені сподобалося. Вдалося створити такий колектив, що все працювало навіть тоді, коли я був відсутній. Більше подобалося у бойових виїздах, поруч зі своїми хлопцями. Це ризикованіше – але це й загартовує, – розповідає Богдан.
– У батькові я впевнений, бачу, що він на своєму місці. Було два варіанти: або він піде на війну, або волонтерити. Вирішили, що одного військового в родині досить, – додає син.
Богдан пишається 72-ої бригадою, каже, що підрозділи працюють у різних точках на Донбасі. Деякі бойові одиниці без відпочинку виконують завдання ще з перших днів війни, починаючи від самої оборони Києва.
– Ми сильніші за москалів, бо у нас є ідея, а у них – наказ. Пам’ятаю, взяли в полон офіцера, він казав: “Ми нє віновати, нам далі пріказ”, і якщо вони його не виконують, свої ж погрожують розстріляти. У нас все інакше працює, – пояснює Богдан.
Ми робимо кілька фото для звітності, обіймаємось, бажаємо удачі один одному. Богдан відходить поговорити з батьком убік: треба узгодити, які квіти і подарунок купити мамі. У мами – день народження.
Фото автора
