День із розвідкою: як українські військові протистоять окупантам на півдні Миколаївщини 

Іван Антипенко
Розвідниця 59-ї бригади

Із групою розвідників 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка ми зустрічаємося вранці у центрі Миколаєва. На каву. 

Робочий день цих хлопців і дівчат може початися в будь-який час доби. Насправді він не закінчується навіть тоді, коли є нагода відпочити. Підйом буває раптовий. 

Ми вирушаємо на південний схід від міста, де вже за десяток кілометрів ведуться бойові дії. На моє питання, наскільки там сьогодні безпечно, відповідають: буває різне. Дорогою питаю, як для них почалася велика війна і як опинилися на Півдні.

“Перші прильоти я проспав”

На початку 2000-х Коля (з міркувань безпеки імена деяких співрозмовників змінені) 7 років відслужив за контрактом. У 2014 році не пішов до війська. Але цього разу, каже хлопець, знав, що війна його не омине. 

“Перші прильоти я взагалі проспав. Прокинувся, а мені кажуть: бомбили, почалося. Я зібрав речі і поїхав до знайомого, який керує Асоціацією учасників бойових дій. Не хотів йти до військкомату, бо відчував, що в цій системі я не зможу проявити свої знання і навички. Треба було шукати інші варіанти, як бути ефективним”, – каже Микола, маневруючи між блокпостами на виїзді з міста. 

Кілька тижнів він із товаришами допомагав укріплювати оборону Білої Церкви. Потім знайомий сказав йому, що хлопцям із аеророзвідки Сил Спеціальних Операцій потрібна група прикриття. Так вони почали виїжджати з ними в напрямку Бучі, Гостомеля. 

“Там я спробував керувати дроном самотужки, навчився, освоївся. У нас теж з’явилися дрони завдяки волонтерам. Ми почали виїжджати, робити розвідку, корегувати. Так усе й зав’язалося. Коли на Київщині стало спокійніше, ми через знайомих вирішили приєднатися до 59-ї бригади, щоб допомогти їм із аеророзвідкою. 

Тут у нас зібралася класна компанія. Хороший командир, всі мотивовані, з перших днів включилися в роботу: шукаємо, виявляємо, відпрацьовуємо, посилюємо наші технічні можливості”, – каже боєць.

Задача цієї групи сьогодні – прикривати команду аеророзвідки, яка піднімає потужний дрон, щоб оглянути позиції ворога. 

Ми їдемо населеними пунктами, в які заходили російські окупанти. Підрозділи ЗСУ відкинули їх ближче до межі Херсонської області, однак у цих селах все ще можуть працювати ворожі групи розвідки. Вони так само активно літають і спостерігають.

Поки літуни працюють, я залишаюся з кількома бійцями з групи прикриття, знайомлюся далі. На фоні чутно роботу нашої артилерії.

“Не хочу перекладати відповідальність на наших дітей”

Боєць із позивним “Мадрид” показує американську гвинтівку М4 та інше спорядження, яке придбав за власні кошти. Він – співзасновник компанії, яка організовує і постачає харчування для приватних шкіл Києва.

“Я вивіз родину на Захід України, повернувся до Києва. В перші тижні ми приготували близько 90 тисяч обідів для підрозділів ЗСУ, Нацгвардії, тероборони, евакуйованих мешканців. Потім долучився до ТрО, охороняли об’єкти ППО. Коли москалі відійшли, я вирішив перевестися – не хотів залишатися в тилу”, – розповідає “Мадрид” свою історію вступу до 59-ї бригади.

Він родом із Луганської області, дружина – з Севастополя. У 2015 році ходив у військкомат, але в армію не потрапив. “Мене мучило, що хтось б’ється за мою землю, а я – ні. Тож для себе вирішив, що цієї помилки більше не повторю. Ми готувалися до цього, навчалися поводитися зі зброєю. 

Я не хочу замороження конфлікту, як на Донбасі. Це буде відкладена війна, перенесення відповідальності на наших дітей. Вони не повинні воювати”, – вважає військовий. 

Жарти на фоні мін

Ще один досвідчений офіцер-розвідник із нашої групи – Олег – постійно жартує про війну, героїзм, розпитує мене про камеру, просить зробити йому класний портрет, щоб запостити в Інстаграм. 

“Хочу, щоб я весь такий мужній ішов, довкола все вибухало, а я когось рятую з пожежі в будинку”, – посміхається Олег, а всі вгадують, кого б він врятував: бабусю чи котика. 

В цей час ми чуємо гул гелікоптера. Звук дуже чіткий і все ближче. 

“Це наш?”, – питаю нервово. “Та має бути наш”, – відповідають бійці. 

Вертоліт іде так низько, що його не видно за деревами на сусідній вулиці. Я приготував камеру, але він так і не з’явився в полі зору. Чуємо два потужні залпи по позиціях ворога, після яких пілоти викидають теплові пастки і “вертушка” відлітає. 

Через деякий час повертається частина нашої групи. Доповідають, що літуни відпрацювали, треба швидко вирушати на іншу локацію. Та тільки ми перемістилися і вийшли з машини, метрів за 300 чуємо вибух міни – прилітає в нашу сторону. Знову переїжджаємо. 

“Друже, тепер ти розумієш, чому важливо підтримувати позитивний настрій? Так, ситуацію треба контролювати, не клеїти дурня. Але якщо накрутити себе і так ходити цілими днями, то можна збожеволіти і тільки нашкодити собі та товаришам”, – говорить мені Олег уже з серйозним обличчям. 

Він пояснює, як важливо сьогодні вибудовувати адекватні стосунки між бійцями і командирами без зайвого пафосу воєнщини. 

Ця війна, на його думку, сильно змінить українське військо також у цьому аспекті. Бо з’явиться ще більше молодих офіцерів із бойовим досвідом, з іншими цінностями та ставленням до особового складу. 

Постійне спостереження 

Оператор дрону Андрій говорить, що ми маємо переважати окупантів технологічно: як у зброї, так і у засобах спостереження. Поки в цьому плані сили ворога потужніші і їх більше. 

“Ми піднялися і засвідчили ураження наших вчорашніх цілей: танків і БМП. Побачили переміщення техніки. Це ми побували на першій лінії, а іноді доводиться залазити ще глибше. 

Постійно маємо вести спостереження, адже дії відбуваються активно, потрібно розуміти динаміку. Вони ж обстрілюють населені пункти без розбору, рівняють усе”, – пояснює Андрій. 

Боєць каже, що коли ми приїхали в село, над нами літав російський БПЛА “Орлан-10” – також спостерігав за нашими позиціями. 

“Аеророзвідка – надзвичайно важливий напрямок. Це очі нашої артилерії і не тільки. Від майстерності операторів і потужності наших засобів прямо залежить ефективність ураження ворога. Зараз ми працюємо над вдосконаленням одного дрона, щоб він міг нести і скидати міну”, – говорить Андрій. 

“В мене немає цілі вбивати простих солдатів”

Розходимося із літунами. Вони – у своїх справах, а ми вирушаємо в інший населений пункт, щоб провідати один із батальйонів 59-ї бригади. Дорогою спілкуюся з дівчиною, яка теж сьогодні працює в групі прикриття.

Анастасія – професійна спортсменка, чемпіонка світу і Європи серед юніорів, призерка низки міжнародних змагань. До війни – персональний тренер, спортивний реабілітолог.

“Я мешкаю біля військової частини, в яку прилетіло 24 лютого. Загалом звикла, що там проводять навчання, тож не звернула уваги. Вранці побачила купу пропущених дзвінків — всі писали, що треба виїжджати. Але в мене жодного разу не з’явилася така думка. 

Знайомий запросив мене долучатися до військових. Спочатку я думала, що це швидко мине, не панікувала. Але згодом зрозуміла, що це надовго і вирішила долучитися до цієї групи з Київщини – буду разом із хлопцями допомагати”, – каже Настя.

Зараз вона проходить додаткове навчання, зброя її завжди приваблювала.

“В мене непогано виходить, тож чому я маю це відштовхувати від себе? Часто питають: чому я – дівчина – пішла у військо? Відповідаю: а чому ні? Є дуже багато відомих жінок-військових. 

В мене немає цілі вбивати простих солдатів. Це дуже дрібно. Треба знищувати щось масштабніше – щоб їх там не було. А для цього треба добре готуватися, вчитися, набувати досвіду. Робити все можливе, щоб ми жили в мирній країні, гуляли в горах, приїздили в Одесу на море. Тому я тут”, – пояснює Анастасія. 

Артилерійські дуелі  

Ми рухаємося в село, де працюють друзі Миколи. Їдемо дуже швидко, бо дороги прострілюються. Вирви від снарядів обабіч та зруйновані будівлі місцевих це підтверджують. 

Коля каже, що одного разу потрапили тут під обстріл ворожих “Градів”. Тому в цих краях користуються популярністю повнопривідні позашляховики — для розбитих сільських доріг. 

Командир батальйону Дмитро небагатослівний. Але я прошу його розповісти, яка зараз ситуація на цьому напрямку і які їхні потреби.

“Відбуваються здебільшого артилерійські дуелі різних систем і калібрів: від 82 мм мінометів до 152 мм гаубиць. Інтенсивність застосування висока. Противник перейшов до глибокої оборони, закопався, визначився з напрямкам і резервами. Щоб ефективніше просуватися вперед, потребуємо високоточного озброєння. І побільше”, – пояснює комбат. 

Я вимикаю запис і за хвилину чуємо свист. Швидко ховаємося в укриття. Міна десь приземлилася, але не розірвалася. Ще одна вибухнула в радіусі півкілометра. Далі – тихо. 

Хлопці-мінометники розповідають, що мають бойові виїзди чи не щодня. Працюють у будь-який час. Бійці нещодавно мусили придбати машину за власні гроші, щоб возити мінометний комплекс на завдання. 

Кажуть, що за день можуть насипати до сотні мін, плюс допомагають наші танки, артилерія. На Миколаївщині вже задіяні американські гаубиці М777. 

“Три топора – хороша штука. Те, що вони працюють, мене радує”, – каже Олександр із 59-ї бригади.

На фоні війни життя у селах завмирає в усіх сенсах. Пастух вигнав череду – прилетіла міна, вбило двох корів. Чимало зруйнованих будинків. Але деякі люди все одно залишаються. 

“З новою зброєю українці зможуть вигнати росіян”

Недалеко від 59-ї бригади розташувалися іноземні добровольці, які приїхали теж  воювати за Україну. У бригаді є британці, канадці, громадяни інших країн.

Зброю і спорядження вони придбали за власні гроші. 

“Коли все почалося, я зрозумів, що інші країни не відправлятимуть свої війська до України. Вирішив, що буду допомагати сам, адже до Молдови – рукою подати. Якщо їх тут не зупинити, вони дійдуть і туди”, – каже Володимир із Молдови, який раніше працював і проходив військову службу у Франції. 

Цієї ж думки і Джон із Великої Британії. На запитання, чому він це робить, адже його країна так далеко, Джон відповідає: “А чому я не маю цього робити?”.

Колись Джон відслужив 7 років у британській армії, пізніше працював у приватних охоронних компаніях у різних країнах, допомагав, консультував. Останніми роками працював у сфері фінансів. 

Він переконаний: “В Україні живе дуже багато хороших і сміливих людей. У вас сильна армія, і можна було б сказати, щоб ви не потребуєте моєї допомоги. Але я вирішив, що хочу бути тут, як і багато інших.

Україна зруйнувала російські плани – вони не просуваються так, як хотіли. Тепер ви вже маєте значну підтримку інших країн, зокрема, і Великої Британії. Ця допомога продовжує надходити, солдати навчаються, вдало її використовують.

Думаю, з новою зброєю українці зможуть вигнати росіян за кордон. Можливо, не в найближчий місяць чи два. Але ви зробите це, щоб повернути під контроль територію в тих межах, яких вона була до 2014 року”, – підсумовує британський доброволець і додає, що майже всі його друзі теж допомагають Україні: і морально, і матеріально. 

Фото – автора 

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка