“Льоша, не закривай очі, зараз буде легше!”: день із медиками швидкої допомоги у прифронтовому Херсоні

Іван Антипенко

“Є приліт, поїхали!”, – в кімнату забігає фельдшер Вікторія і просить мене швидко збиратися. Похапцем одягаю шолом із налобним ліхтариком, хапаю камеру, вибігаю на вулицю і застрибую до карети швидкої допомоги.

Приватний сектор одного з мікрорайонів міста вкотре потрапив під обстріл російських військ. Медики отримали інформацію, що внаслідок вибухів є постраждалі. 

Дорога до місця прильоту займає десять хвилин. На темних холодних вулицях січневого Херсона вони здаються годинами. На місці з’ясовується, що постраждав юнак – Олексій. Уламками снаряду йому пошкодило ногу. На кінцівці помітно сильну кровотечу і велику рану. Пересуватися самостійно хлопець не може – бригада “швидкої” вкладає його на каталку і переміщує до свого Citroen, отриманого вже після звільнення Херсона. 


“Дівчатка, я не хочу відчувати цей біль, будь ласка, зробіть щось!”

“Гепнуло так, що ми аж підскочили”, – кажуть розгублені жінки, які зустрічають медиків. Вони так-сяк перев’язали хлопцеві ногу бинтами вище коліна. 

“Дівчатка, я не хочу відчувати цей біль, будь ласка, зробіть щось”, – крізь стогін і крик Олексій просить лікарів про допомогу. Тремтячою рукою він бере мобільний. На екрані світиться “Мама”. Хлопець телефонує, щоб сказати: “Їдь у лікарню”.

У кареті “швидкої” Олексію накладають турнікет, стискаючу пов’язку, вводять ін’єкцію для обезболення. Медики намагаються полегшити страждання пораненому. Вікторія каже бадьорим голосом: “Льоша, очі не закривай, зараз буде легше!”. 

Під дверима лікарні каталку з пораненим акуратно передають колегам. Мене просять не знімати – такий наказ головного лікаря.

Після виїзду ми перекурюємо на одній зі станцій “швидкої”, поки нашу автівку миють від крові пораненого Олексія. Олена, лікарка бригади медицини катастроф трохи знервовано допалює уже не першу за вечір цигарку. Однак виглядає впевнено. Після протокольної доповіді колегам по телефону вона коротко описує сьогоднішній виїзд.

“На лінію надійшов виклик про те, що відбувся ворожий обстріл; двоє потерпілих. Один чоловік – важко поранений, там мінно-вибухова травма з проникненням осколку в ліве стегно. Йому пощастило, що крупні судини не пошкоджено, кістка не пошкоджена. А от м’язові тканини мають дефект”, – розповідає лікарка.

Олена запевняє, що хлопця, у буквальному сенсі, поставлять на ноги.

“Хірург і травматолог у нашій лікарні зроблять свою справу. Жити і ходити – буде”, – додає вона.

У цей час лунає серія вибухів неподалік. Інтуїтивно шукаючи укриття, ми пригинаємось біля машини. На станцію приїжджає ще одна бригада і повідомляє, що росіяни знову обстріляли “Градами” дитячу лікарню, виникла невелика пожежа.

Дорогою назад ми про всяк випадок зупиняємось біля місця свіжого прильоту – раптом буде виклик. На землі іскриться і палає високовольтний кабель. На дорозі видно груди каміння, розкидані після влучання у паркан та сусідній будинок. Місцеві вийшли з домівок із ліхтариками досліджувати ситуацію, невдовзі приїздить і поліція. Водія “швидкої” попереджають, щоб він був обережним на перехресті – там звисають обірвані лінії електропередач.

На щастя, цього разу обійшлося без постраждалих. 

“Часто сниться війна”

Після того, як у листопаді Збройні Сили України витіснили росіян на лівий берег Дніпра, Херсон став потерпати від щоденних обстрілів окупантів. Росіяни використовують всеможливу зброю – міномети, танки, ствольну і реактивну артилерію. Удари сягають кожного району міста, вбиваючи мирних людей, руйнуючи будинки, лікарні, пожежні частини, університети.

Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф працює у вкрай напруженому режимі. Через війну багато медиків виїхало з міста. Лікарі, які залишилися, працюють із інтенсивними навантаженнями і мають багато чергувань.

Вікторія працює фельдшером у бригаді “швидкої” майже п’ять років. Вона мріяла про лікарську професію ще з дитинства, відтоді, коли побачила бригаду лікарів, які приїхали на виклик до її бабусі. Тому пішла вчитися до місцевого медичного коледжу.

Влітку 2022-го, під час російської окупації, дівчина виїхала з окупованого Херсона на Київщину. Але за кілька тижнів повернулася – відчула, що вона потрібна саме в рідному місті. Колеги підколюють її жартами про те, що вона скоро стане старшим фельдшером.

“24 лютого я заступила на зміну. Перший виклик був десь о 10:00 – до загону прикордонників. Туди привезли наших хлопців, які прийняли бій на межі з Кримом під час вторгнення. Привозили тяжко поранених, з ампутованими кінцівками… Такий початок війни у нас був”, – пригадує Вікторія, пригощаючи мене чаєм на кухні станції екстреної допомоги. 

“У день звільнення Херсона, 11 листопада, я теж була на зміні. Всі дуже раділи, бо чекали наших”, – розповідає фельдшер.

Бригада очікує на виклик у своїх кімнатах. Мені теж виділяють місце, де можна поспілкуватися з медиками. На стіні висять стетоскопи. Поруч – обов’язкова рація. Бронежилет і шолом – нові атрибути медиків у воєнний час – теж напоготові. 

Рідня Вікторії досі живе під окупацією – на лівобережжі Херсонщини. Родичі підтримують зв’язок, із нетерпінням чекають, коли цей жах закінчиться, і вони знову зможуть зустрітися й обійнятися.

“Після деокупації викликів стало набагато більше. Є багато людей, які отримують мінно-вибухові травми, є загиблі. Коли ми були в окупації, росіяни обстрілювали прифронтову зону – Миколаїв та область. А тепер цією прифронтовою зоною став Херсон”, – каже Вікторія.

Вона зізнається, що останнім часом їй все частіше сниться війна – тяжкі виклики і постійні прильоти. Сни і жорстока реальність переплелися в Херсоні. 

“Як я можу спокійно жити, якщо мої колеги та родина в небезпеці!”

Олена витримала життя в окупації до Великодня. Потім виїхала. Повернулася після звільнення Херсона – й одразу поновилася на роботі. 

“Я покидала Херсон з дуже важким серцем, тому що тут чоловік, родина, робота, усе… Потрібно було виїжджати, тому що стало небезпечно. Окупанти могли в будь-який момент зупинити і перевірити – невідомо що від них очікувати”, – згадує лікарка. 

На подвір’ї станції “швидкої” до нас підбігає собака. Жужа прибилася до медиків відносно недавно, і вже привела цуценят. Песики туляться один до одного в загашнику під стіною. Мати гавкає на чужих, доводиться підкормити її шматочком хліба. Проте лікарка застерігає – це ще нічого не означає, “може вхопити”.

Олена мешкає у селищі Кіндійка, яке адміністративно входить до громади Херсона. Це одразу за Дніпром, неподалік від славнозвісного Антонівського мосту. Кіндійку й Антонівку росіяни постійно “криють” із протилежного берега. 

“Сьогодні можна просто вдома бути – і прилетить. Але я лікар, я тут працювала. Як я можу спокійно жити, знаючи, що мої колеги та родина в небезпеці?.. Тим більше – медицина невідкладних станів. Профіль, який зараз потрібен”, – переконливо говорить Олена, дістаючи з упаковки тонку цигарку.

blank

Лікарка додає: тепер і звичайні люди змінили своє ставлення до медиків. 

“Навіть коли була окупація, у квітні – ми виїжджали на виклик, то всі плакали і дякували, що ми приїхали. Раніше казали: “Швидка довго їде, чому так?” – так, наче не було помітно нашої роботи. А тепер – дуже вдячні всі. Прямо на вулицю вибігають, зустрічають і дякують, що приїхали і допомогли”. 

“Бах – і нема хати”

У кабіні “швидкої” Євген заповнює документи після нашого виїзду на виклик до Олексія. Він – водій. Спочатку чоловік не дуже охочий давати коментарі, але за день спілкування ми трішки познайомилися. 

Кілька років Євген працював далекобійником за кордоном, потім повернувся до Херсона. Чоловік потребував заробітку – і якось побачив у газеті оголошення, що на “швидку” шукають водіїв. 

“Я сів і подумав: люди в нас не припинять хворіти і помирати. Прийшов, спитав. Мені сказали, що водії треба. Так і залишився. Мені потрібна дорога, драйв. Жодної секунди не шкодував про це рішення. Особливо працювати з таким колективом – це дуже багато значить”, – Євген розповідає про те, з чого почалася його історія на “швидкій”.

Чоловік дуже добре відгукується про колег, із якими працює. Шкодує, що багато співробітників поїхали. “Усе на плечах цих дівчат”, – спокійно і з сумом каже водій. 

Євгенові добре запам’ятався перший день великої війни. Вони якраз вивозили поранених з-під Антонівського мосту, де точилися жорстокі бої з окупантами. Було багато постраждалих – і жертв серед цивільних, і серед військових. 

“Цілий день і вночі везли. Ноги ампутували, руки…” – згадує з гіркотою.

Євген розповідає: тоді по-доброму був шокований нашими людьми. 

“Коли чоловік на красивій “Ауді” з білим шкіряним салоном їде на об’їзну дорогу і везе пораненого сюди. І на “копійках”, і на джипах, і на “Тавріях” везли поранених. На “Таврії” хлопця підібрали й привезли, – але було пізно. От тоді було страшно”, – розповідає водій.

Євген живе у районі, який у Херсоні називають “Островом”. На сьогоднішній карті міста це ще одне болюче місце – прилітає постійно. Чоловік періодично їздить туди, щоб подивитися, чи ще є в нього дім.

“Днями уламками пробило дві дірки у шифері. Я якраз приїхав – ну, думаю, полізу залатаю. Тільки видерся на дах – щось свистить над головою і прилітає на сусідню вулицю. Бах – і нема хати”, – каже Євген. Пропонує приїхати на екскурсію до його мікрорайону. 

“Страшно. Але, дякувати Богу, Херсон – це Україна”

Диспетчерська Центру екстреної допомоги – це світла довга кімната з українським прапором на стіні і закладеними мішками вікнами. І з працівниками, які зустрічають мене посмішкою. 

У диспетчерську надходять виклики від мешканців усієї Херсонської області. Сюди додзвонюються і з окупованого лівого берега. Але туди карети “швидкої” поїхати, ясна річ, не можуть.

“Людей із лівого берега ми консультуємо та передаємо інформацію на бригади, які там працюють та надають медичну допомогу”, – розповідає фельдшер Альона.

blank
Пані Альона

“У всіх нас великий стаж на машинах “швидкої” – 20-30 років. Всю виїзну школу ми пройшли. Коли приймаємо виклик, у нас вже вимальовується картина, як допомогти. Працюємо у постійній напрузі”, – каже жінка, показуючи перелік сьогоднішніх викликів на екрані комп’ютера.

Альона визнає: і жити, і працювати в Херсоні не легко. Проте це свідомий вибір – залишатися у рідному місті, бути поруч із колегами і людьми, яким потрібна медична допомога. 

“Ми нікуди не виїжджали. Ідемо на роботу, все це чуємо. Нам також страшно. Але ми тут, дякувати Богу, Херсон – це Україна”, – підсумовує фельдшер. 

“Це помста за те, що люди під час окупації їх не підтримували”

Херсонські медики вірні не лише професійним обов’язкам, а й громадянським. Фельдшер Віталій Токарєв виходив на акції спротиву росіянам у перші тижні окупації.

“Нас розганяли силоміць, почали стріляти, кидати гранати. Найактивніших вони почали висмикувати з натовпу, забирати на підвали. Там знущалися, допитували”, – пригадує Віталій.

Під час окупації росіяни чинили тиск на лікарів.

“Було важко. Ми були під пресингом військових, адміністрації, “феесбешників”. Постійні обшуки, перевірки. Вимагали дозвіл від військової адміністрації на роботу. Бувало, що перешкоджали виїжджати. А наприкінці жовтня погрожували примусовою евакуацією”, – розповідає чоловік. 

Віталій Токарєв не приховує, що радів, коли Збройні Сили України завдавали точкових ударів по позиціях російських військових у Херсоні. 

“Нам було сумно, коли вони не обстрілювали. Обстріли були переважно точкові, туди, де перебували військові. Тому ми раділи! Війна – радостей небагато. Але коли було затишшя, воно напружувало”, – зізнається Токарєв, фельдшер вищої категорії.

Коли росіяни тікали, забрали з собою і карети “швидкої”. “Всього [забрали] 25 автівок, залишивши на все місто близько 5 машин”, – підраховує Віталій.

Коли я питаю його: чому російські військові так безпощадно обстрілюють Херсон, він відповідає – із помсти.

“Вони тут стояли, знають місця, шукають наші війська. Але я ще думаю, що це помста за те, що люди під час окупації їх не дуже підтримували і виходили на протести”, – переконаний Віталій.

Після чергування я заходжу у двір Центру екстреної медичної допомоги, щоб забрати сумку від фотоапарату, яку забув під час нічного виїзду. І знову зустрічаю Віталія – його бригада їде на черговий виклик під гуркіт вибухів.

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка