“Бачити український стяг – головне”: як Ізюм чекав на українську армію

Надія Суха

Через Сіверський Донець перекидається білий міст. Колись він був дуже гарним – вважався одним із улюблених прогулянкових місць в Ізюмі. Тепер він побитий, закіптявілий, посічений війною. На іншому березі видно зруйнований снарядами будинок.

На мосту зустрічаю Оксану з двома синами. Красиву жінку з волоссям кольору вогню. У вишиванці. “У мене є дещо з собою”, – каже вона. І дістає з кишені маленький синьо-жовтий прапорець.

Ізюм чекав цього прапора майже пів року. Кореспондентка ҐРУНТа Надія Суха побувала в Ізюмі у перший тиждень після його звільнення Збройними Силами і поспілкувалася з мешканцями про життя в окупації, про очікування на українську армію та пів року життя у підвалах.


“Тут живуть люди”

На вулицях порожньо. Обабіч – чорні, схожі на згарища, будинки, побиті уламками стіни, порожні приміщення з вибитими вікнами. Ліворуч – порізана війною огорожа церкви, праворуч – напис: “Тут живуть люди”.

blank
Фото – Надія Суха

Людей дуже мало. Поодаль проїжджає велосипедист, який простує собі по справах. Інший перехожий намагається швидко промчати повз, аби раптом не привернути уваги журналістів, яких у місті в перші дні просто надмір. Абонент на центральній площі міста ловить зв’язок, а тоді крізь схлипування каже з тремтінням: “Алло!”.

Олег Володимирович зупиняється перевести подих. Ставить свій велосипед поруч із деревом. 

На питання про прихід українських військ коротко відповідає: “Був щасливий”. Помітно, що він починає швидше кліпати очима, щоб не дати проступити підступній сльозі.

blank
Олег Володимирович (Фото – Надія Суха)

Розповідає, що пів року люди здебільшого жили в підвалах та погребах. Боялися навіть вийти на вулицю, бо скрізь ходили росіяни, і гриміли постійні обстріли.

“Було, все трохи заспокоїлось, почав працювати ринок. Ми на ринку працювали – я помідорчики, огірочки продавав. Почали виживати. А потім – знову обстріли”, – згадує чоловік.

“У мене найщасливіший день”

Микола позує на фоні напису “Я люблю Ізюм”. Широко посміхається. 

“Я мамку жду, має приїхати з Харкова! – каже крізь сміх. – Я пів року не бачив ні мамку, ні брата. Не зідзвонювались. У мене сьогодні найщасливіший день!”

Усі шість місяців чоловік залишався в Ізюмі з родиною – дружиною та двома дітьми. Мусили перебиватися у підвалі. Щоб пережити голод, гуртувалися з іншими людьми.

blank
Микола (Фото – Надія Суха)

“Виживали. Виживали, як могли. Сиділи місяць в підвалі, не вилазили. Потім почали виходити, палити костри, готувати їжу. З часом їжа закінчилась. Доводилося шукати, просити по людях”, – згадує Микола.

Розповідає, що мешканцям росіяни обіцяли гуманітарну допомогу, але так і не дали. Микола, щоб прогодувати родину, пішов працювати на комунальні потреби міста.

“Робота була – благоустрій. Прибирання Ізюма, сміття вивозили. Нам нічого не давали, три місяці працювали безоплатно. А потім почали – тушонку, макарони”, – пригадує чоловік.

Окупанти поводилися зухвало. Мешканцям не допомагали, зате самі наживалися, як могли, сповна. Ходили по домівках, витягали пральні машинки, телевізори, холодильники. 

➡️ Зверніть увагу: Соснові хрести. Репортаж із Ізюма

“Нам казали, що нас ніхто не врятує”

На центральній площі Ізюма зустрічаю пані Наташу. Довкола площі стоять будинки, посічені ворожею зброєю.

“Це було жахливо, дуже страшно. Особливо тоді, коли перша бомба влучила в будинок, а друга – в приміщення поліції”, – зітхає жінка. 

В будинку Наташі від ударної хвилі вилетіли вікна. Довелося забивати отвір картоном, аби хоч якось захиститися від дошкульного лютневого холоду.

“Забивали вікна, раптом чуємо – летить літак! Ми вискочили в коридор. Бахнула друга бомба. Тоді вирішили спускатися в бомбосховище. І так просиділи весь час… Розводили вогнище. Воду приносили з [Сіверського] Донця”, – пригадує.

У бомбосховищі старого будинку ховалося 28 людей. А неподалік мешкали російські окупанти.

“Слава Богу, нас не чіпали. Єдине – в сусіда забрали телефон. Він МНСник, ішов з роботи. Ми в них нічого не просили. І весь час молили Бога, щоб нас не чіпали, адже в нас повний двір дітей та підлітків”, – розповідає вона.

Зате Наташа чула, що в інших куточках Ізюма і катували, і вбивали. Люди хоронили мертвих по всьому місту – на вулицях, у парках, навіть на самій площі. А потім росіяни назвали поховання незаконними, приїхали копачі та почали вивозити тіла на перезахоронення.

“Ми, звісно, чекали звільнення. Але всі казали, що нас уже ніхто не відіб’є, не врятує, навіть не сподівайтеся… Казали, що в України сил не вистачить. А я відповідала: я все одно дочекаюся Україну”, – згадує жінка. Вона посміхається, в очах стоять сльози.

Син Наташі волонтерив у Харкові. Іноді вдавалося вийти з ним на зв’язок. Каже, за тиждень до звільнення міста подзвонив і закликав сидіти в бомбосховищі – мовляв, буде наступ. 

“Вони закрили нас на цілодобовий карантин. Ми тиждень нікуди не могли вийти з двору. Вночі гуділи машини. Ми перемовлялися: “Напевно, звалюють”. Вранці прокинулися – блокпоста немає. А потім хтось прийшов і каже: рускіх немає”. 

Того дня жінка пішла на гору Кременець – єдине місце в Ізюмі, де можна було спіймати зв’язок. 

“Я подзвонила сину, а він сказав: “Слава Україні!”. Ми дочекалися!”.

“Вони дуже швидко йшли, за ними не встигали”

Випадково підслуховую розмову чоловіка та жінки. Подружжя Юлії та Віктора пережило окупацію разом. Юлія порівнює цей час із шістьма місяцями домашнього арешту. 

“Виходили тільки за якоїсь потреби. Удвох йдемо або на велосипеді. Завжди ходили групками. Наприклад, три дівчини – щоб не поодинці. Бо був випадок – чоловік із сусіднього дому поїхав на велосипеді ніби в село і так не повернувся. Досі не знаємо, де він”.

До сім’ї навідувалися з обшуками. Віктор побачив, що солдати нишпорять у чужому будинку, запитав, що вони там роблять. Ті відповіли: “Зараз покажемо!”. І тоді прийшли до їхнього будинку восьмеро озброєних чоловіків. Хотіли вбили вівчарку. Та, на щастя, нікого не забрали.

“Наш сусід був у теробороні. Коли закінчились сильні бойові дії, він переправився вплав на той берег, бо мости вже були під їхнім контролем. Прийшов додому, ми його перевдягли, він все позаховував і жив там. А в нього сім’я – донька, син, жінка. І жив, поки його хтось не здав. Забрали на чотири дні, били, в підвал кидали без їжі. Потім забрали його доньку старшу, вона дуже красива дівчина. Шантажували, щоб говорив”, – згадує Юлія.

Аби підтримувати режим окупації, росіяни почали випускати в Ізюмі власну газету, запустили радіо. Розповідали про власні перемоги. Частина людей вірили, зізнається пара.

Тож коли до Ізюма прийшли українські військовики, жінки вітали їх обіймами. 

“Віктор їх побачив і запитав: “Хлопці, ви голодні?”. А вони: “Так, ми тиждень не їли”. Я борщу їм наварила, пирогів насмажила. Сусідка допомагала, ми їх нагодували. Тому що вони дуже швидко йшли, а логістика за ними не встигала”.

Українських солдатів тут чекали. Коли на передовій затихали обстріли, то хвилювалися – невже наші відійшли? Кажуть, тішилися гуркоту артилерії і раділи влучанням у ворожі позиції. “Згорів склад – ура!”, – сміються чоловік з дружиною.

“Бавовна”, – жартую я. Цей жарт виявляється невдалим. В деокуповане місто популярний мем із українських соцмереж поки не дійшов.

“Ми зрозуміли – ми наступні”

Оксана – жінка з вогненним волоссям на ізюмському мосту – зізнається, що їй вдавалося долати інформаційну блокаду окупації. Часом вона налаштовувалася на хвилі Українського радіо. Тож про злочини росіян їй було добре відомо.

blank
Оксана з дітьми (Фото – Надія Суха)

І саме з радіо Оксана дізналася про звільнення рідного Ізюма: “Почули, що звільнили Балаклію. Ми зрозуміли – ми наступні. Та не думали, що так швидко, на наступний день”.

У будинку, від якого залишилися руїни, жила однокласниця молодшого сина Оксани. Про її долю довгий час нічого не було відомо. Оксана згадує історію:

“Нібито дідусь зайшов у підвал, а онучка просить пити. Він пішов по воду. Вийшов і втратив свідомість. Прийшов до тями – а там уже прилетів снаряд. Під завалами лишилась уся сім’я… Я переживала – ідеться ж про маленьку дівчинку. Та поітм зідзвонилась із вчителькою і дізналась, що вони виїхали”.

Жити було важко. Світла немає, їжу готували на вулиці. Воду приносили здалеку”, – пригадує Оксана, тримаючи в руках синьо-жовтий прапорець. Через якусь мить додає: “Зараз нічого не змінилося – теж ні світла, ні води. Зате бачиш рідний стяг – це головне!”.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка