Звідки походить російська жорстокість: як імперія зла знищила людське у сім’ях росіян

Інна Зелена
Лада за сина

— Ви там казали, до батьківського комітету збиралися, чи куди там? 

— Ну що… Ми лише додзвонилися.

— Ну а що кажуть? 

— Нічого… 

— Ну, ти говорила, тато в дивізію дзвонив, дізнавався. 

— Нічого ми не дзвонили, не дізнавалися. 

— Всмислє? Мені ж зателефонували і сказали. 

— Хто? 

— Ну ти. Коли я дзвонив, пам’ятаєш, ти мені казала? 

— Та нікуди ми не дзвонили. То я так сказала. 

Це розмова російського солдата зі своєю мамою. Ви її точно чули і вас, напевне, вразила байдужість, з якою мати розмовляє з рідним сином, який потрапив у полон. 

Така розмова не єдина. Бесіди російських окупантів зі своїми батьками часто дивують — манерою спілкування, кількістю нецензурної лайки у зверненні до родичів, жорстокістю — при тому не лише самих російських військовиків, а й їхніх рідних. І це не поодинокі випадки. Їх настільки багато, що таку культуру спілкування і відносин можна сприймати як певну тенденцію. 

Таке ставлення російських батьків до дітей, чоловіків до дружин і навпаки українців часто шокує. Ми не звикли говорити з мамою самими матюками чи вихвалятись перед батьком вбивствами та крадіжками.

Навіть якщо не зважати на те, що для українців русня втратила людську подобу, все ж тамтешні родинні стосунки можуть цікавити нас як як феномен.

“Заборона на почуття — ось головна проблема росіян”, — вважає психолог, політтехнолог, консультант із кризових комунікацій, гештальт-терапевт Людмила Фролова. 

Заборона на відчуття, на обмін переживаннями, на бажання бути корисним та хорошим настільки, щоб тобою пишалася держава, — знищила людське у російських сім’ях. Бо бути хорошим для країни-терориста — означає бути вбивцею. 

Із Людмилою Фроловою ми розібрали кілька конкретних прикладів спілкування в родинах російських військових.

Страх як сімейне середовище

Нещодавно команда журналіста Володимира Золкіна опублікувала приголомшливе відео розмови з матір’ю військовополоненого росіянина. Жінці сказали, що її син перебуває в полоні і бажає з нею поговорити. Мати відповіла, що сина не має і кинула слухавку.

“Це може бути якийсь страх, заляканість, — коментує Людмила. — Росіяни живуть у середовищі, де постійно присутній страх”. 

У розмовах матерів із полоненими або в розповідях мам про своїх дітей можна помітити стриманість і холод. 

“Навіть коли хлопець-військовий хоче ділитись почуттями, часто батьки припиняють такі пориви. Одна з мам постійно повторювала: “Не надо это сейчас говорить”, “Не ной”. Це через таку сімейну “традицію” — не зустрічатися з почуттями. Це та сама заборона на почуття. Наприклад, оце “мальчики не плачут”, “соберись, тряпка”, — підкреслює психолог. 

“Колекція перемог” як умова любові

Російська ідеологія накладає свій відбиток на стосунки в російських сім’ях. Бажання видаватися переможцем, або ж бажання, щоб твої діти були переможцями, означає, що не можна зазнавати поразок, і потрібно неодмінно зібрати “колекцію перемог”. 

— Мамо, я в полоні. 

— А як ти туди потрапив? 

— Ну, поїхав… 

— З ким поїхав? 

— Ну, всі поїхали. 

— Всі поїхали, а один ти потрапив, так? 

“Це теж сторона заборони на почуття, — підкреслює Людмила Фролова. — “Я можу відчувати тільки те, що є хорошим”, “Ти, синку, переможець. А якщо ти не переможець, я цього не помічатиму, а буду помічати це тільки тоді, коли ти переможеш…” Це той самий наратив, який зараз транслюється і росією — що росія нібито не може програти і “давайте збережемо обличчя путіна”. Це поширене в пострадянських сім’ях — визнання лише успіху: якщо ти успішний, ти мій син, якщо ні — не мій”.

Росіяни-добитчіки

Досить часто у перехопленнях розмов російських окупантів із рідними можна почути розповіді про те, як росіяни катують, грабують, вбивають в Україні. Але їхні батьки та рідні реагують на це з шокуючою байдужістю. 

На думку пані Людмили, це також наслідок роботи російської ідеології та пропаганди: українці для росіян — не люди. 

“Це розвінчання в нас людей. росіяни не бачать у нас людей. Там нас називають нацистами, недолюдьми, ворогами, тарганами. В їхній викривленій реальності вони є людьми, які вбивають нелюдей. Цей наратив підтримується у їхньому суспільстві, і, відповідно, їхні родичі слухають їх із позиції героя, “добитчіка в сім’ї”. Він не грабує — він забирає те, що йому належить, карає ворогів”, — зазначає вона. 

blank
Вкрадений український холодильник на росії

Холодильник чи біла “Лада” — достойна заміна сина

Батьки росіян, виявляється, не жалкують про смерть дітей. Вони радіють холодильнику, який син встиг передати із України, купують нову “Ладу” на “гробові”. А матері загиблих росіян у своїх промовах зазначають, що вони “виконали свій борг перед державою — віддали своїх дітей на смерть за родіну”.

Віддати борг, загинути за вождя — це національна ідея росіян, вони виховують на цьому своїх дітей. Героїчна смерть — ось до чого має прагнути з народження кожна російська дитина. Це — наслідки ідеологічної бази, яка залишилась від радянського союзу. 

“Це сценарні процеси виховання. “Так, що ти тут мені розповідаєш? Не треба, зберись…”, — такі речі також часто можна почути у розмовах російських сімей. “Мене немає, мене не існує, я не можу відчувати. Але я ж хочу існувати? Тоді мені треба прикріпитися до чогось більшого, чогось вагомішого”, — Людмила Фролова пояснює механізми формування особистості-громадянина в рф. — А що є вагомішим? Є держава. Що таке держава, навряд хтось із них здатен відповісти. Але якщо людини як особистості не існує, то з державним наративом людина відчуває себе потрібнішою. Я застала радянський союз, можу сказати, що знищення особистості і підміна особистісного простору колективним — зводилися до національної ідеї”.

Чому ми — не вони 

Росіяни відрізняються від українців відсутністю критичного мислення, його несформованістю з дитинства, зазначає психолог. 

“Ми все ж таки виховуємо дітей по-іншому. Може, тому ми й збереглись як нація, і виживаємо як держава у складних умовах, тому що в нас цінність родини і цінність людини в родині — важливі. Так було завжди. Роль жінки важлива, чоловік важливий, дитина важлива і унікальна. Ми не є колективним організмом — кожен індивідуальний, — а поєднуємось в родину, в країну. Росіяни не відчувають, не обирають. Історія домострою (російська побутова культура, заснована на однойменній книзі XVI століття, — Ред.) — це історія про те, що вибору немає, і людина нічого не вирішує”. 

Несформованість індивідуальності, пустий особистий простір дуже добре замінюється колективними, державницькими гаслами і стереотипними фразами “за родіну”, “за побєду”. 

росія (якщо збережеться надалі в якомусь вигляді) завжди буде нашим сусідом. І українцям доведеться жити поруч із людьми, які змалку бажають померти за родіну, незважаючи навіть на те, чи їй щось загрожує. І для яких смерть та помста за те, що сусід живе краще, — завжди будуть національною ідеєю. Чи можливо це якось змінити? Якщо й можливо — для цього точно потрібно буде не одне покоління. Але найперше і найболючіше, що очікує росіян, — зустріч із реальністю. 

Чи можливі хороші русскі?

“Росіянам потрібно буде зустрітися зі своїми почуттями. Якими саме почуттями? Почуття страху, почуття огиди, почуття гніву, злості. Це неприємні почуття, із ними людина з доброї волі зустрічатися не хоче. Українці переживають такі почуття зараз, але це — зовсім інша сторона, бо ми відчуваємо їх через те, що нас як націю вбивають. Ми боремося, завдяки цим почуттям ми відроджуємося, ми знаємо про свої перспективи майбутнього. Балансувати та відроджуватися нам дозволяє почуття справедливості, внутрішньої правоти, гідності. Якщо з цими самими почуттями стикнуться росіяни — вони не зможуть спертись на відчуття справедливості. Їхні сенси, особистість зруйнується”, — пояснює Людмила. 

Чи зможемо ми колись зрозуміти один одного? І чи варто нам співчувати росіянам зараз? Людмила Фролова зазначає: ворог — це категорія, яка відключає співчуття. 

“Сьогодні українці захищаються. І почуття, відповідно, мають домінувати лише ті, які дозволяють захиститися — злість, агресія і лють. Лють, до речі, — це контрольований усвідомлений прояв гніву. У росіян такого стану, як лють, немає. У них є тільки агресія — неконтрольований, неусвідомлений прояв злості, майже афект”, — порівнює психолог.

“Можливо, пізніше, коли росіяни перейдуть у категорію сусідів, можна буде їм співчувати. Але наразі це неможливо. Бо стоїть питання життя для нас як українців, як родини, як країни, як нації. Можливо, колись ви зможете порозумітись зі своїми родичами чи друзями з росії. Але для того, аби примирити суспільства, потрібні покоління. А те, коли відбудеться порозуміння держав і суспільств, буде визначено нашими ЗСУ”, — підкреслює Людмила Фролова. 

Чому ми про це говоримо

Цей матеріал не претендує на новаторство, не є фаховим психологічним дослідженням і не є вичерпним поясненням російських суспільних девіацій. Він спрямований на те, щоб на кількох простих прикладах спілкування в російських сім’ях показати, звідки росте жорстокість військових рф. Там, де колективне підміняє індивідуальне, де держава замінює родину, а монументальне почуття обов’язку витісняє любов — немає місця для людяності. 

Чи подобається росіянам жити в такому світі з викривленою реальністю? Так. Бо відповідальність за твоє життя і навіть за твою смерть несе держава. Ти нічого не вирішуєш, ба більше — не дуже й хочеш. Чи доведеться їм вилізти з цієї теплої ванни? Безперечно. Через декілька поколінь реальність добряче вдарить їх і змусить поглянути на світ іншим поглядом. І лише тоді їхня нація, можливо, здобуде шанс на подальше існування. 

Як автор статті я не надто переймаюся тим, наскільки зруйнується життя росіян після зіткнення з болючою правдою. І не закликаю вас пробачати та жаліти катів. 

Нам слід будувати родини, спираючись на любов, взаємоповагу, та виховуючи індивідуальність і незалежність. Бо лише незалежні люди можуть поєднатись у незалежну країну.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка