Три товариші. Історія про палаючий Нікополь, дружбу і любов до дому

Ярослава Шлапацька

Нікополь розташований лише за п’ять кілометрів від російських позицій. Росіяни ніколи не зайдуть у саме місто, бо воно відгороджене від ворога широким плесом Дніпра. Проте житлові квартали лежать фактично впритул для російської зброї. 

Місто щодня живе під шквальним вогнем росіян. По Нікополю, з якого видно Запорізьку АЕС у Енергодарі, гатять із важкої артилерії та РСЗВ, запускають ракети і дрони. Тисячі понівечених будинків, десятки поранених і загиблих цивільних – ото й уся “переможна” статистика ворога. 

Попри варварські обстріли, нікопольці по-справжньому тримають стрій. ҐРУНТ розповідає історію трьох друзів, які залишилися в місті, і навіть фіксують війну для історії.

blank

“Тоді за добу виїхали майже всі”

У перші місяці війни у Нікополі було відносно спокійно. До середини літа удари по місту були поодинокими. Проте у липні інформація про ворожі обстріли почала з’являтися у стрічках щоранку.

Микита пригадує день, коли почалися масовані удари.

“Мій друг працює у пивному магазині, влітку ми там часто збиралися. І якось він виходить надвір покурити, а потім забігає: «Чуваки, на вулиці вибухи!». Ми виходимо і бачимо за будинком дуже велике неприроднє світло. Було чутно вибухи. І от живеш у Нікополі, де п’ять місяців тихо – а тепер масовані обстріли… Ми всі перелякалися, тоді за добу виїхали майже всі мої друзі. А ще за кілька днів виїхали взагалі всі, кого знаю”, – розповідає Микита Саєнко.

Один із найбільш моторошних спогадів хлопця пов’язаний із березнем. Росіяни поволі розвивали свій наступ – на протилежному боці Дніпра армія РФ захопила Енергодар, а на півдні прагнула прорватися у Дніпропетровську область із Херсонщини. У місті хоронили молодого хлопця, який загинув у боях із руснею.

“Мені пише однокласниця, з якою ми ніколи толком і не спілкувалися. У неї загинув двоюрідний брат. Вона попросила мене піти на поховання, покласти квіти на могилу. А з рідних нікого – всі виїхали з міста. Я, звісно, погодився, прийшов. А той хлопець був молодший за нас. Мене рознесло. Я не був готовим, що будуть гинути такі молоді люди”, – зізнається Микита.

Мешканці Нікополя відчули на собі “блекаут” раніше, ніж жителі більшості міст України. 

“У нас постійно в якомусь районі зникає електропостачання, іноді – вода. Комунальники за пів дня все встигають зробити. Єдине, дуже тисне відсутність вуличного освітлення. Тобто 70% свого існування місто перебуває у повній темряві. Я коли виходжу в магазин після пар, то йду просто навпомацки”, – ділиться Микита.

Щоденний терор Нікополя вимагає від комунальних служб практично безупинної роботи. Зі своєю місією комунальники справляються на всі 100%. І не просто виконують свою роботу, а ще й підбадьорюють містян. Якось Микита спілкувався з ремонтувальниками дороги, керівник служби йому сказав: “Часто, коли ми латаємо дорогу, під’їжджають люди і дякують за працю. Вони бачать, в яких умовах ми працюємо. Це надихає до праці і їх самих”.

“Звук РСЗВ мене заспокоює”

Данійоль Ратобильський приїхав додому вже під час обстрілів, щоб зняти фільм про Нікополь. Хлопець зізнається: зі зйомками є труднощі, бо багато містян бояться розповідати свою історію на камеру. Проте Данійоль рук не опускає і каже, що знайде чим зайнятись: “Дві руки є, голова є, так що гріх жалітися на щось. А так – з усім впораємося”.

“Я живу з усвідомленням того, що звук РСЗВ заспокоює. Я його чую і розумію, що не сплю вічним сном. Значить, все, як зазвичай. Мабуть, так кажеш до моменту, поки не прилітає в тебе, твій будинок або дім близьких… Намагаєшся звикати, щоб можна було емоційно вивозити. От нікопольці й адаптувалися. Але треба зазначити, що люди призвичаїлися – зовсім не в песимістичному ключі. Навпаки, в такому жвавому, войовничому: «Все відбудуємо, відмиємо, прочухана дамо». Коротше, звикають. Руйнування домівок – це проблема не першого порядку. Головне – щоб усі були живі”.

Коли спілкуєшся із нікопольцями, то помічаєш, що вони шукають позитив у найменших деталях. У приємній розмові з незнайомцями, у зворушливій оповіді про дітлахів, у постаті відважних містян, які продовжують жити своє життя. Це і є та щемка реальність, в якій живе Нікополь.

“От приходжу я до друга в пивний магазин, а там люди такі веселі, завзяті. Не тому що п’яні, а спокійні нормальні люди. Стоять за столиком, п’ють пиво, обмінюються новинами. Так по-доброму, з посмішками… Мене це дуже вразило. Немає сумних облич, немає безнадії. А недавно побачив нашого отця Меркурія (отець Меркурій Скороход першим на Нікопольщині разом із парафією вийшов із Московського патріархату і приєднався до Православної Церкви України невдовзі після отримання Томосу, – Ред.). Він іще на фронт їздить – класний такий мужик. Поспілкувалися з ним всього дві хвилини, а він вселяє таке добро, надію. Воно, знаєш, не віє божественно-релігійним, а от просто перехоплюєш від нього людську віру в майбутнє”, – ділиться Данійоль.

“Люди просто вирушають за місто і ночують у палатках”

Дмитро Парамонов – друг Микити і Данійоля. Він працює у тому самому пивному магазині. Ця крамниця – це такий справжнісінький осередок людського спілкування. І чула вже, певно, сотні буденних історії нікопольців.

blank

Діма розповідає нам, що половина друзів виїхала. До обстрілів у місті мешкало близько 100 тисяч людей, після початку масових ударів – уже десь 30 тисяч. Залишаються переважно ті, хто працює на підприємствах – трубопрокатному та феросплавному. На заводах і тримається місто.

Зі слів Дмитра, через постійні нічні обстріли нікопольці привчилися до практики – намагаються не ночувати в місті. Доки було тепло, мешкали навіть у наметах. “Часто люди просто вирушають за місто і ночують у палатках. Поблизу Нікополя є річка – влітку їздили туди. Зараз тенденція виїзду залишається, але вже в домівки прилеглих сіл. Южне, Дмитрівка, Чкалове. Переночували – а на ранок знову повертаються в місто, до праці”, – розповідає Дмитро.

У Нікополі майже не залишилося молоді. Друзі припускають, що нарахується, може, 5%. Дітей на вулицях в останні місяці майже не видно. Лише коли прилетить кудись – там вийдуть, крутяться.

“Один район останнім часом обстрілюють дуже активно. Коли ми знімаємо прильот, то там завжди багато людей. Їм видають гуманітарку і дерев’яні плити. Діти теж бігають, – розповідає про спілкування з мешканцями міста Микита. – І якось підходить до нас дівчинка, у такій великій куртці (куртка батьків, напевно), дістає з кишені просто купу уламків – там штук 30 було. І малеча так спокійно про це говорить, посміхається – для них це ніби гра. Йдемо до машини, а та дівчинка підбігає, дякує нам і дає один уламок, каже: “Тримайте, нехай і у вас буде сувенір”.

blank

“Давно вже дорослий. Давно все розуміє”

Микита Саєнко працює кореспондентом у громадській організації “Прихисток” – фіксує російські воєнні злочини. Разом із командою виїжджає на прильоти, на власні очі бачить руйнування та страждання, котрі приносять окупанти.

Психологічно важкою була розмова з 11-річним Віктором. Батько хлопчика – учасник Революції гідності, жертва злочинів “беркутівців”. Силовики режиму Януковича два тижні били чоловіка у в’язниці. Пізніше татко помер. Мама сказала про це сину лише на початку війни.

“Аби впоратися з горем, сім’я почала займатися волонтерством, – розповідає Микита. – Почали брати до себе тварин, які опинилися надворі після масовго виїзду нікопольців. Віктор доглядає за ними, вигулює. Хлопець намагається заробляти. У нього є своє місце на дорозі – пропонує водіям допомогу, миє машини. Робочий одяг Віті – кофтина загиблого батька. Каже, це щаслива одежинка, оберігає. Коли Вітя працює, то принципово не бере грошей із військових. Давно вже дорослий. Давно все розуміє. Так щиро і по-дитячому мріє лиш про одне – покататися на самокаті”. 

Кілька місяців журналістської роботи в Нікополі – це непростий досвід. Кожен виїзд унікальний. Дехто все сприймає зважено і спокійно розповідає про руйнування та свій стан. Хтось боїться.

“Ми проводили опитування, одна жінка нам сказала, що кожну ніч відкриває вікна. От настільки в неї віра в ЗСУ. Каже, всіх негідників все одно виженемо. Не страшно”, – розповідає Микита.

Часом доводиться розділити страхітливий досвід.

“Я коли тільки почав працювати, ми приїхали до жінки, якій уламками пошкодило дві кінцівки. Ми щось намагалися запитати – а вона ніяка, майже не реагує. Дивимося, а в неї наполовину зруйнований будинок. Ударною хвилею пошматувало будку, собака вилетів, загинув, його нутрощі були по всьому городу… Тоді я аж злякався. Не знав, що буде далі”, – зізнається Микита.

Загалом, нікопольці оптимістичні, вірять у хороше, не бояться. Трапляються люди, які втратили віру й надію. Проте загальний настрій – триматися.

“Ми їздили якось на прильот до жінки, в неї будинок зруйнований повністю. Стояли дві стіни і фундамент на кухні. А вона така бадьора, в неї все зашибісь. Каже: «Нам не потрібна риба – дайте нам вудочку, щоб ми цю рибу змогли самі зловити. Аби тільки живі були”, – захоплюється Микита.

Серед мешканців Нікополя можна зустріти велику взаємопідтримку.

“Бувають і просто дивовижні історії. У дім літньої пані влучила ракета. І тут, бачу, хтось до нас повільно наближається. Це була сестра постраждалої. З гіпсом, практично не ходяча, але йшла сама метрів шістсот. Мені здалося, що десь її раніше я вже бачив. І згадав, що два дні тому в дім цієї жінки також прилетіло. Та вона, попри те, що це інший район, попри руйнування власного дому, все одно прийшла до сестри. Це про людське. Про здатність жити всупереч”, – вражається хлопець.

blank

“До спокою теж треба буде звикати”

Данійоль розповідає, що новини про звільнення Херсона і всього Правобережжя були особливо обнадійливими для нікопольців. “Там скоро вже, може, й до Енергодара дійдуть, і почнеться спокій. А як потім звикати до нормального життя? – міркує хлопець. – Тобто в тебе приберуть паттерн, що ти лягаєш спати, а там стріляють. До спокою теж треба буде звикати”.

Зі слів Данійоля, в Нікополі, загалом, усього вистачає. Дефіциту немає. Щоправда, ціни підскочили вгору, власники крамниць не можуть розрахуватися із постачальниками за певні об’єми продуктів.

“Я коли ходжу в АТБ, то все є, що мені потрібно. Буває, щоправда, хочу випити йогурт “Галичина” з абрикосом, от його не завжди знайду. Є якісь лісові ягоди, полуниця – але це не то. З абрикосом немає – це обідно”, – сміється Данійоль.

blank

А як же Запорізька атомна електростанція в Енергодарі, котра зазнає регулярних обстрілів в останні тижні? Коли запитуєш у нікопольців про страх жити поруч із АЕС, то перша реакція у всіх однакова – сміються. “У нас є красива набережна. І от прогулюєшся по ній, а там локація, де чітко по центру видно ці три реактори. Навіть фото є, де закохані купаються на цьому тлі”, – коментує Дмитро Парамонов.

blank

І все ж, Запорізька АЕС перетворилася на об’єкт тривоги. Росіяни обстрілюють Нікополь саме звідти.

“У мене все дитинство був страх щодо цього – я думав, що якщо щось станеться, то вже ж не врятуєшся, не встигнемо. Пам’ятаю, як тільки росіяни заїхали на ЗАЕС у квітні, то не спав до 4-ої ранку. Хвилювався, моніторив ситуацію. Спершу була паніка, з часом стало спокійніше”, – пригадує Діма.

Місто про всяк випадок готується до сценаріїв імовірного божевілля ворога. У Нікополі містянам роздавали йодид калію, спеціалісти готували тренінги про евакуацію та надання першої медичної допомоги. 

“Хочемо, щоб до нас ставилися як до борців, а не як до жертв”

“Місто руйнують. Щоденно. Але ми тримаємося, – кажуть нам троє друзів наприкінці. – Про Нікополь не можна забувати. Якщо є знайомі – питайте, як вони. Психологічно дуже боляче, коли про тебе забувають. Тому, якщо ви виїхали з міста, а там залишилися ваші рідні – підтримуйте з ними контакт і поширюйте інформацію. Ми хочемо, щоб до нас ставилися, як до борців, а не як до жертв. І при цьому не забували допомагати. Ми, молодь, можемо кудись бігати, їздити, а літнім, людям з інвалідністю потрібна допомога”, – апелюють хлопці.

Нікополь – місто-титан зі своєю історією та своїм настроєм. Це чути з голосів людей, це видно з їхньої боротьби та впертості. Ті 30 тисяч нікопольців, які продовжують тримати місто живим, уже навчилися оцінювати, за скільки кілометрів лунають обстріли, і можуть визначити район, куди прилетіло. Просто за звуком. Це люди з різними страхами та тривогами. Несхожими. Але кожен із вірою у те, що їхнє місто позбудеться лап ворога. Однаковою.

Світлини – Микита Саєнко

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка