«У день перемоги малювати не буду», – ілюстратор Нікіта Тітов про малюнки, в яких відображено наш рік

Надія Суха

Український ілюстратор Нікіта Тітов довгий вас вважав своєю батьківщиною Естонію. Там народився, зростав, пішов до школи. Проте згодом переїхав до України – рідної землі свого батька. Тут став свідком Помаранчевої революції, Революції Гідності, а ще пізніше – війни.

«Я кожного дня щасливий і вдячний, що я тут», – розповідає Нікіта. Каже, що його оточують і захоплюють дивовижні люди, які формують Україну.

Після початку повномасштабного вторгнення Нікіта ходив до військкомату, проте на службу не потрапив через недугу. Тому повернувся до своєї основної діяльності – інформаційної війни.

Ви точно бачили його ілюстрації, що створюються як відбиток кожного дня, прожитого в Україні. Сам художник називає їх щоденником. На цих малюнках – українські міста, люди, почуття.

Про що малювалося цього року і яким він був для художника – у нашому матеріалі.

blank

Я би не називав свою роботу фронтом. Мою роботу і роботу військових взагалі неможливо порівняти, як і роботу будь-якого цивільного, з героями на передовій. 

Для кого я малюю – для військових, чи для цивільних? До лютого у моїх робіт було набагато більше глядачів серед військовослужбовців. Тепер, думаю, не у всіх є час. Хоча один із моїх друзів розповідав, що в той час, коли він був на передовій, його дуже підтримували мої роботи. Все-таки моя творчість – це враження від війни цивільної людини. Більшість моїх глядачів – цивільні. Вони мають ті самі думки, відчуття. 

У своїх роботах я висловлюю те, що відчуваю сам, це мій щоденник. Але я відчуваю те саме, що більшість людей в Україні. Просто знаходжу цим думках відповідний образ, малюнок. Саме через це я часто називаю людей, які дивляться мої роботи, радше однодумцями, ніж прихильниками. Нас таких багато. Можливо, через це роботи поширюються дуже сильно. Ми просто відчуваємо одні й ті самі речі.

Цього року я відчуваю більше болю, гордості, захоплення людьми, які зараз творять історію і роблять нову країну. Триває війна, але при цьому будується суспільство. Попри розруху, попри всі ці болючі речі, яких вона завдає, у той самий час формується нова Україна. Мені хотілося б транслювати головне, що я відчуваю – це така непохитна віра в те, що ми переможемо, що Україна стане провідною країною в світі. Вона вже, в принципі, такою є. Не тільки світ відкрив Україну, але й ми самі для себе відкрили Україну за цей час.

Я дуже рідко додаю текст до малюнку, намагаюся їх зробити максимально простими. Щоб і крізь роки було зрозуміло всім, що я хотів сказати.

blank

Я створюю речі, які пропустив крізь себе, пережив сам. Це не завжди мій досвід. Але це часто усвідомлення того, що почув, прочитав, десь дізнався. Ця ялинка – по суті, розповідь про цей рік. Ці гойдалки, які нас хитали весь час з лютого. Де і шок, і розпач, і нерозуміння, що буде далі, і в той же час – віра в те, що ми впораємося.

Навіть на початку ота фраза “Русскій воєнний корабль, іді нахуй” – вона дуже багатьом дала впевненості. Але, на жаль, ці качелі емоційні були весь рік. Зараз люди стали більш терплячими, непохитними, як скеля. Загартувалися. Але на початку емоційний стан людей був різним, хитало в різні боки. 

2022 рік закінчується, і можна сказати, що ми вже перемогли самі себе, перемогли ті негативні речі. Так, є лють, але не та, яка зжирає, а та, що надає сил. Я просто бачу кінець цього року в тому, що ми стали ще кращими.

blank

У мене немає улюблених робіт. Але є робота з написом: «Боже, дякую, що я тут». Ця робота відображає мій власний стан. Кожного дня я щасливий. Попри всі ці страшні події, попри втрати – але я щасливий, що я в Україні. Дякую Богові, тому що в моєму житті все дійсно могло б скластися інакше. Те, що я зараз тут, серед цих людей, подій, і те, що я на власні очі бачу, якою стає країна – за це я вдячний.

blank

Серед журналістів у мене дуже багато друзів, які зараз на передовій. Вони дуже близько до лінії зіткнення, працюють під обстрілами. 

Якщо говорити загалом, Росія воює з нами не лише зброєю, а й інформаційно. І таке правдиве, чесне висвітлення подій війни з нашого боку є дуже важливим. Воно таким зараз є і хотілося б, щоб було далі. 

Це теж війна, важливий спротив. Російсько-радянська пропаганда працювала дуже давно і дуже багато років поспіль ми їй програвали. Тільки зараз журналісти, митці, письменники, люди творчих професій почали створювати противагу цьому. Усе одно цього ще поки недостатньо. Ця праця потребує ще більше зусиль.

Чи варто нам свої сенси поширювати на Росію і росіян? Для мене Росія – це зараз закрита тема взагалі. Мені хотілося б, щоб вони себе, як павуки в банці, з’їли. Безумовно, якась комунікація на той бік потрібна: що більше ми розхитаємо ситуацію там, тим краще буде нам. Це абсолютно корисне зусилля, щоб дестабілізувати там ситуацію. Немає росіян, якими я захоплююся. Але якщо хтось там буде чинити спротив, партизанити, і до цього спонукатиме саме робота журналістів, це дуже добре. 

З іншого боку, ми маємо значну частину зусиль спрямовувати на Захід. Російська пропагандистська машина досі працює. Вони досі закидають туди свої меседжі. Тому треба більше уваги приділяти інформаційному фронту не тільки тут, а й за кордоном. Для нас дуже важлива їхня підтримка.

Я дуже радий, що мої малюнки потрапляли на українські заходи та акції, які проводилися за кордоном. У мене час від часу просять роботи для цього. Я пишаюся, що зараз у Японії, в Токіо, на стінах українського посольства, розміщені мої роботи. Вони присвячені людям цивільних професій, які стали військовими. Це спільний проєкт з Українським ветеранським фондом. І, кажуть, деякі японці дуже глибоко їх сприйняли. Для мене честь, що саме ті думки, які я хотів закласти, вони змогли прочитати.

Це, певно, перший проєкт, який я створював для того, щоб не тільки тут, в Україні, його транслювати. Створював свідомо, щоб його побачили за кордоном. Мені хотілося, щоб люди розуміли, хто захищає Україну. Не якісь там “фашисти”, про яких розповідає Росія. А звичайні люди – лікарі, кухарі, вихователі, вчителі. 

blank

Це перш за все була емоція. Я її теж зробив англійською, щоб побачили і у світі. Із цієї ілюстрації зробили мурал у музеї Другої світової в Києві. Це місце, куди привозять всі закордонні делегації, і тепер вони спершу бачать цю роботу. Це теж спосіб комунікації з нашими партнерами. Так, ми потребуємо допомоги, так, вона стала більшою, але треба ще більше. Бо дійсно, Україна зараз стоїть на захисті не стільки територіальному, скільки на захисті ціннісному. 

Якось я зустрічався з послом Швеції в Україні і спитав у нього, як можна комунікувати з їхньою авдиторією. Він сказав, що українці постійно нагадують європейцям про те, що вони почали трошки забувати – цінності, воля, прагнення свободи, повага. Те, чим все життя жила Європа, навколо чого будувалася, почало насправді забуватися за її спокійним життям.

Але що мене дивує, то це те, що ми набули цих цінностей з лютого. Те, що в Україні відбувається нині, деякі країни проходили сотнями років. Зміни неймовірні. Зміни в усвідомленні, ставленні. Деякі наші громадяни, що тяжіли до проросійських поглядів, змінили точку зору. Я особисто знаю таку людину. Після лютого цей чоловік створив волонтерський центр, а згодом взяв зброю в руки і пішов захищати Україну.

Це тектонічні зміни, але ціна їм настільки страшна.. Ми стаємо передовою країною Європи. Поки що не економічно, не політично, але на рівні цінностей – так.

blank

Війна прийшла в кожен будинок, торкнулася всіх. У всіх різне усвідомлення цього, бо ми всі різні. У багатьох моїх подруг чоловіки пішли захищати країну. Вони їх чекають. Я знаю жінок, у яких майже вся родина воює. Є люди, яких це торкнулося не настільки близько. Але війну неможливо не помічати.

Те, як можна сприйняти цю роботу, пов’язано з тим, який людина має досвід і що вона переживає. Навіть та людина, яка загинула, існує для тої, яка любить її все життя.

Цей зв’язок – це про справжню любов. А далі вже вирішує сам глядач, як її розуміти і відчувати.

На рівні любові Україна вже відбулася в такому мрійливому стані, тобто такою вона вже відчувається внутрішньо. Навіть зараз під час бойових дій у наших думках вона такою сформована. Можливо, пройдуть роки, перш ніж Україна дійсно стане такою. Але як ідея, мрія, думка, вона вже сформувалася.

Мій друг, який зараз із сином захищає Україну, каже, що вірить, що побачить такий золотий вік. Так що я думаю, це станеться за нашого життя.

Єдине – ціна страшна.

Коли мене питають: «Звідки ти – Харків, Київ чи Франківськ?», я відповідаю, що з України. Можу поїхати в будь-яке українське місто і відчуватиму себе вдома. Вся Україна – це наш дім.

Для мене будь-яке місто – це люди. Воно може бути не таким красивим, як інше. Але прекрасні люди, які формують дух міста, створюють там життя, є всюди. То як можна не закохатися в місто таких людей?

Думаю, шо в день перемоги я взагалі малювати не буду. Не думаю, що ці емоції можна буде передати якимось малюнком, знайти відповідне зображення.

Я буду радіти, а після того, можливо, довго не малюватиму взагалі. Вийду на вулицю, і, думаю, там будуть мільйони, тисячі людей. А я буду просто одним із них. Не думаю, що це буде день для малюнків.

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка