Росія святкує перемогу в Сталінградській битві. Досі.
Сталінград – це верхівка побєдобєсія, інфернального культу війни, яким в Росії намагаються підмінити і відсутність ідеології, і вихолощеність релігії. У Сталінградській битві поєдналося все те, що так любить сучасна російська верхівка – і Сталін, і перемога, і невимовно великі, незбагненні жертви з обох сторін. Розкіш, а не дата.
Цього року святкували особливо надсадно. Місто вимили, те, що не змогли привести до ладу, завісили «потьомкінськими полотнищами», інтернет заглушили, а мешканцям центрального району заборонили виходити на вулиці. Тому що в місто приїхав Путін. І це прикметно, тому що в кінці року президент РФ відмовився від своєї традиційної “прямої лінії” – самолюбного багатогодинного спілкування з народом, і від послання до парламенту. Взагалі, здалося, що йому немає про що більше говорити.
Багато хто з кремлезнавців заявляв, що Путін не виступає, бо вже майже вмер. Російські ліберали навперебій сперечалися про те, хто ж тепер посяде місце Путіна, яке вже майже вакантне. Але ні – він усе ще тут, і він усе ще вміє дивувати. Хоче дивувати.
У Сталінграді/Волгограді найбільшу увагу привертає передовсім виступ Путіна на зустрічі з молоддю. Дзеркальна зустріч відбулася два тижні тому – Путін зустрічався з ветеранами на честь прориву блокади Ленінграда. Різниця між цими зустрічами, направду, помітна.
Всього лиш два тижні тому Путін говорив із уявними людьми на фоні сірої стіни. Півторагодинна зустріч була знята однією камерою, одним кадром, на якому були лише Путін на сірому тлі і креманка з полуницею. Режисери не показали жодної людини, всі питання – ніби від ветеранів і дотичних до теми ленінградців – звучали у лункій тиші порожнього приміщення, і було цілком очевидно, що Путін говорить із записом. Там не було ніяких людей, можливо, там не було навіть оператора, а камера просто була встановлена на штативі. І голоси, що говорили про смерть і голод, холод і тортури, звучали б інфернально, якби не були такими штучними.
Ця зустріч з уявними людьми, які говорять про смерть сірому Путіну на сірому фоні, була настільки провальною, що, мабуть, це помітив навіть сам Путін. А можливо, хтось нарешті, наважився сказати йому про те, що так далі не можна, і що це виглядає більш ніж жалюгідно. Так нам Байдена не залякати, Владімвладімич.
Зустріч з молоддю у Сталінграді – це спроба все радикально змінити. Якщо придивитися уважно, то вона була повною протилежністю до Ленінграда. Путінські технологи проводять арку між минулим і майбутнім, вони намагаються оживити цього голема з могильної землі, зібравши довкола нього хоровод із дітей. Але це не прості діти, а діти-некроманти. Діти, які займаються реконструкторством, пошуком загиблих військових часів Другої світової війни, юнармійці. Маленькі служителі культу побєдобєсія, які прийшли вітати свого пророка.
Сталінградська зустріч відбувалася у приміщенні, де все було витримано у червоних кольорах. На противагу ленінградській сірості, Путін сидів перед дітьми у відкритій позі. В кадрі було видно і його самого, і дітей, з якими він спілкувався, так, щоб було вже напевно зрозуміло, що це не запис. Путін перебивав, уточнював, хвалив і захоплювався. Він виглядав більш живим і емоційним, ніж ті діти, які дерев’яними голосами говорили очевидно завчений текст. Діти грали погано, але головне не те, а те, який текст їм усім написали. І ще важливіше – що саме Путін їм відповідав.
Промови і відповіді Путіна дуже технологічні. Він багато разів повторив слово «майбутнє». Очевидно, хтось із техногогів доніс до нього думку, що постійно говорити про минуле, смерть і дідів не дуже добре для рейтингів. Але він все ж наполягає, що, йдучи у майбутнє, треба «дивитися предкам в очі».
Діти розповідали про те, як важливо для них відкопувати дідів, вшановувати їхню пам’ять, і як вони сподіваються на те, що скоро знімуть багато чудових фільмів про війну. Більшість класичних пропагандистських тез вклали до рота саме дітям, а не Путіну.
Два виступи були особливо цікавими. Перший – це виступ молодої лікарки-онкологині з Донецька, яка за щось дякувала Путіну. Тут не важливо, за що саме – важливо, що вона мала символізувати той факт, що Донецьк – це частина Росії, і нічим не відрізняється від Тули чи Твєрі. Особливо смішно, що ця життєствердна зустріч не відбулася без розмови про рак, і про рак говорила дівчина з Донецька.
Іще один путінський наратив, конспірологічний, був озвучений хлопцем, який нібито шукав родину червоноармійця, який загинув колись в Україні, а медаль його знайшлася у землі в Німеччині. Хлопець провів «розслідування» і з’ясував, що українці продавали чорнозем німцям, і продали його разом з рештками червоноармійця. Він згнив, а медалька лишилась – і знайшов її не хтось, а німець! Українці тут знов представлені не як повноцінний ворог, а як непорозуміння, яке продає останнє – матір-землю з гнилими мощами червоноармійця.
Путін сам старанно підхопив конспірологічний накал: «Як нудно жити на світі, коли ніхто не бореться з Росією», – наводив він фейкову цитату з західних лідерів.
Пасаж про згнилого і проданого медаліста мав іще один цікавий поворот. Саме завдяки цій історії Путіну випала нагода згадати про Алєксєія Дюміна, губернатора Тульської області. Дюмін, якого вважають найімовірнішим наступником Путіна, був єдиним чиновником, якого президент РФ згадав під час цього життєрадісного танцю на кістках.
Вкінці Путін сфотографувався з молоддю, і в цьому теж була яскрава демонстрація: дивіться, жодних семиметрових столів, я нікого не боюсь! Я наблизився до них впритул, і навіть без маски! Відчайдушно.
У цій зустрічі Путіна з дітьми – метафорою майбутнього, водночас зануреного у могильний морок – яскраво проявився парадокс сучасної Росії. Вона хоче бути в минулому, але змушена говорити про майбутнє, і при цьому абсолютно, ані на йоту, не усвідомлює теперішнього. Найбільша загадка Росії – це сьогодення, бо те, що відбувається просто зараз, те, що твориться їхніми ж кривавими руками, абсолютно не відрефлексовується. Сьогодні – не існує. А значить, росіяни вільні від відповідальності. І саме на цьому невідчутті сьогодення, на цій неприсутності у реальності й ґрунтується та прозора безсоромність росіян, яка всіх нас так вражає і дратує: “А до чого тут ми? Ми маленькі люди!”
Удавана простота, діти які на пам’ять тарабанять завчений текст, і червоні кольори – все це дуже органічно накладалося на те, що відбувалося під час урочистостей. По вулицях марширували міліціонери у формі енкаведистів, а в перейменованому з такої нагоди Сталінграді Путін відкривав бюст Сталіна.
2022 рік мав стати тріумфом кривавої зірки, поверненням СССР у рік сторіччя союзу. Але не став. Це, втім, не заважає правителю з Кремля монтувати диктатуру і вперто викликати з могили країну, якої вже не існує, і ніколи існувати не буде. За допомогою заклинань, жертвоприношень і дітей росіяни намагаються воскресити те єдине, що вони насправді люблять – величезний кривавий ГУЛАГ. Для цього вони старанно шукають все нові і нові форми та засоби. Але, як писав Аврелій Августин: історія не повторюється, бо Ісус воскрес лише один раз. І, як кажуть на Галичині: Ісус воскрес, а ти – ні.
