Ще рік тому повернення ОРДЛО назад до України на умовах, відмінних від “мінських домовленостей”, здавалося нереалістичним. На умовах “Мінська-2” ці території не згодні були приймати ми.
Як не дивно, велика війна знищила багато перешкод для нашого возз’єднання.
Війна, на яку ми не з’явилися
Якби рф у лютому не розпочала широкомасштабного вторгнення, то ситуація нагадувала би корейську, із тим винятком, що в Україні немає американської військової бази. У нас би говорили про те, що ми дуже хочемо повернути ті території, бо цього вимагає необхідність. Тоді як в ОРДЛО постійно би грозилися дійти до Києва, створити брудну ядерну бомбу чи пустити “новічок” по трубах у Львові. Україна би розвивалася, ставала б невід’ємною частиною Європи, а ОРДЛО продовжувало б деградувати, як і всі російські невизнані анклави. І вже за 10-15 років економічна й ідеологічна прірва між Україною та ОРДЛО набула би таких масштабів, що об’єднання не хотіли би, перш за все, в самій Україні і за жодних умов. Бо в ці території треба було б вкласти занадто багато і без жодних шансів на гарантований результат. За великим рахунком, на 2022 рік ця ситуація вже майже склалася.
Той, хто уважно спостерігав за тим, що відбувається в ОРДЛО, знає, що міста і селища Донбасу ці вісім років бомбили хіба що російські пропагандисти. Українська держава всуху програла ідеологічну війну за голови донбасян. Це була технічна поразка: ми просто не прийшли на війну. Якщо чесно, ми не боролися навіть за підконтрольний Донбас. Навіщо? Ми ж платим їм пенсії! В результаті, навіть на підконтрольній нам території траплялися містечка й села, де не було іншого джерела інформації, крім телеканалів “днр” і “лнр”, а також російських державних каналів.
Українська влада навіть не намагалась робити вигляд, що працює над поверненням мешканців ОРДЛО до цивілізації. У цей же час росія займалася ідеологічною обробкою сепаратистських анклавів щодня, використовуючи всі доступні методи. І коли ми кажемо “всі” – маємо на увазі буквально всі:
- Залякування, яке дуже швидко переходить у реальне насильство і навіть у смерть. Будь-хто, кого просто підозрюють у нелояльності, дуже швидко опинявся “на підвалі” або в концтаборі.
- Підкуп лояльних і фінансові покарання для нелояльних.
- Створення мереж “стукачів” на місцях праці й у ВНЗ.
- Ідеологічна обробка дітей із самого дитячого садочка.
- Обов’язкові ідеологічні заходи на всіх рівнях і кожного тижня – свята, концерти, збори, раночки, лінійки, засідання трудових колективів. Усе це з обов’язковою ідеологічною компонентою.
- Підтримка від імені росії дитячих і юнацьких заходів, мілітаризованих організацій, а також фінансові дотації молодим родинам.
- Усі ЗМІ агресивно пропагандистські. Кожного дня знаходять новий привід ненавидіти Україну і вдячно кланятись росії.
- Зовнішня агітація на вулицях.
- Література і кіно, наштамповані в росії і присвячені “злочинам бандерівців” та героїчним звитягам росіян.
- Використання неформальної агітації – коли інформацію про “звєрства нацистов” розповсюджують у вигляді чуток і переказів. Використання ботоферм, телеграм-каналів, щоб розганяти ІПСО та просто ненависть і страх.
Кого “годує” Донбас
При цьому гроші вкладалися виключно у пропаганду та агітацію. І це зрозуміло, адже план “А” передбачав повернення Україні Донбасу – але в максимально зруйнованому вигляді.
Знаменита промисловість Донбасу навіть не занепадала – вона методично знищувалась. Закривалися заводи – нові вивозилися в росію, старе обладнання просто розбиралося на металобрухт. Нерентабельні шахти, які нерішуча українська влада не могла зупинити десятки років, бо боялася соціальних бунтів, закрились моментально, а всі незадоволені цим фактом опинились або в рядах “ополчєнцов” або “на підвалі”.
Майже будь-який інший бізнес на Донбасі був залежним від важкої промисловості. І коли вона раптом колапсувала, тоді припинили своє існування тисячі підприємств. Стабільний дохід приносила лише діяльність, пов’язана з корупційними схемами вивозу вугілля, контрабанда, пропаганда, “ополчєнство”. А також невеликі, але стабільні гроші отримували так звані бюджетники.
Екологічна ситуація в ОРДЛО теж катастрофічна. Промисловість було просто знищено – а в інфраструктуру ніхто не вкладав жодної копійки. Який сенс? Це ж усе одно доведеться повертати Україні. Тому весь той час там усе протікало, руйнувалось, падало, проривало, окислювалось і гнило.
Ще однією перешкодою – можливо, навіть головною перешкодою – на шляху до можливої угоди про повернення Донбасу був фактор так званих місцевих еліт.
“Еліти Донбасу”. Цей вислів завжди був оксюмороном. Можна безкінечно довго описувати різновиди “донецьких”, але, згрубша, їх можна поділити на колишніх (але дуже умовно) бандитів, які в жорстокій видовій боротьбі отримали неймовірні ресурси регіону, і їхніх підданців – “крєпкіх хазяйственніков”, людей, чий інтелектуальний рівень за нормальних обставин не дозволяв би їм бути навіть директорами ЖЕКів. Але завдяки зворотній селекції вони опинилися в просторих кабінетах ОДА та міськрад. До першого типу належить Рінат Ахмєтов, для прикладу, а до другого – колишній мер Донецька Володимир Рибак і колишній губернатор Анантолій Близнюк. Немає нічого дивного в тому, що такі люди втратили регіон. Вони навіть виглядали, як антропоморфні гриби. А справжнім мистецтвом в донецькій журналістиці вважалося вміння зліпити хоча би абзац тексту з півгодинного мичання очільників регіону.
Але ті, хто прийшов за ними, виглядають огидніше навіть на фоні Близнюка з Януковичами. Вони – неприкрите і незавуальоване зло. Це постаті, які навіть не намагаються робити вигляд, що вони хоча би якимось чином зацікавлені у життях людей чи виживанні регіону. Вони навіть не приховують того, що грабують і вбивають. Це злочинці, зумисно поставлені кремлем на ті посади, щоби принизити легітимну українську владу, якій, на думку кремля, доведеться комунікувати з пушиліними та пасічниками, підписувати з ними домовленості і тиснути їм руки.
Ну і крім того, нинішні “еліти” чудово справляються із завданням дегуманізації ОРДЛО, перетворюючи регіон на великий брудний концтабір, заселений лише зеками та вертухаями.
Стратегія виживання чи стратегія повернення?
Ці вісім років ситуація в ОРДЛО для України виглядала абсолютно безперспективно. Вбогий і розграбований регіон зі знищеною економікою і максимально озлобленим і оглупленим населенням, яке стало безкінечно толерантним до насильства. Для країни, що розвивається і намагається рухатися, хоч і не дуже швидко, у напрямку реформ, опирається концентрації влади, виступає за європейську інтеграцію, для країни, в якій є свобода слова, громадянське суспільство, інновації та прогрес, боротися за цей шматок Донбасу – було б все одно, що битися за гнилий сарай зі скаженими псами.
Єдине, чим нам насправді варто було займатися – це укріпленням кордонів і власної безпеки. Просто слідкувати за тим, щоб ця короста не розросталася і, по змозі, діставати звідти тих людей, які не були інфіковані, але з якихось причин (наприклад, концтабір – поважна причина) досі не зміг виїхати. Це виглядало як стратегія. Не як стратегія повернення Донбасу, але як стратегія власного виживання. І це могло би спрацювати, якби не одне “але” – повномасштабне вторгнення.
Дуже ймовірно, що однією з причин цього вторгнення стало саме те, що обрана нами стратегія уникнення Донбасу була цілком дієвою. Адже путіну не потрібне ОРДЛО, йому не потрібен навіть Донбас. Йому потрібна вся Україна, і він збирався її отримати, “подарувавши” нам цього троянського коня на своїх умовах.
Але тепер статус-кво не існує. І ситуація змінилася настільки, що ми, здається, зможемо повернути Донбас на наших умовах.
Що буде після війни
Як не дивно, велика війна знищила багато перешкод для нашого возз’єднання. Тих самих перешкод, які росія власноруч так старанно створювала.
По-перше, стерлися економічні перешкоди. В Україні стільки зруйнованих і знищених міст, що (поки що) ОРДЛО навіть не виглядає найгіршим. Уперше за вісім років. Якщо ми заберемо ці території назад, то нам, безумовно, вдастся вписати їх у загальний план відбудови, який буде значною мірою спонсоруватися за рахунок міжнародних донорів. А оскільки архаїчну промисловість XX, а подекуди і XIX сторіччя там уже знищили росіяни, і вони ж закрили нерентабельні шахти, то ми нарешті зможемо побудувати там щось, що буде приносити прибуток.
Втім головна проблема ОРДЛО і Донбасу вцілому – це навіть не застаріла дотаційна промисловість і зовсім не економіка. Це люди. Місцеві мешканці, свідомість яких зведено до рівня свідомості мавпи під нейролептиками, а, крім того, – доволі відчутний відсоток росіян, який переїхав у Донецьк та Луганськ після 2014 року. Це і військові, і так звана “міліція”, адміністратори, освітяни, “силовики”, пропагандисти, які за ці вісім років збудували кар’єри, награбували майна і почувалися в Донецьку в цілому непогано – просто тому, що навіть в ОРДЛО подекуди жити краще, ніж в російській глибинці.
Цей контингент, безумовно, зайвий у новій повоєнній Україні. Але, здається, в росії їх теж не бережуть, і цей ресурс росія майже вичерпала. Ідеться про так званих “мобіків” – гарматне м’ясо цієї війни, мешканців ОРДЛО, які були, здебільшого, примусово мобілізовані. Раптом виявилося: як би старанно телевізор не накачував ненавистю мешканців ОРДЛО, воювати вони все одно не хочуть. Але й чинити спротив теж не вміють, відстоювати своє життя і свободу не здатні.
росія за якісь вісім років перетворила десятки тисяч чоловіків на німотне стадо, яке готове бути рухливими мішенями. Це був би дуже смішний жарт історії, якби він відбувався не з нами. Люди, які противились свободі так сильно, що втратили власну Батьківщину, а потім життя, стали просто сміттям на війні вільних людей проти імперії зла.
Депопуляція Донбасу – це не тільки смерть, це і міграційні процеси. Адже після 24 лютого всі, хто мав можливість виїхати – виїхали. Більшість – через страх, хтось – через те, що втратив джерела фінансування. І більшість, звісно, виїхала в росію, оскільки, так, вони мають російські паспорти.
Ще більше посилиться міграція, якщо військове звільнення Донбасу стане не примарою, а цілком реальною перспективою. російська влада вісім років знущалася з населення на Донбасі, кожного дня грабуючи, катуючи, вбиваючи і гвалтуючи людей. І при цьому вона змогла переконати їх в тому, ніби Україна – ще гірше. Набагато гірше. Уявляєте собі, як сильно вони мають нас боятися? В умовах, коли всіх сильних чоловіків вже вбито, залишилися жінки, діти і старці, хто чинитиме опір ЗСУ? Хто буде виходити на протести? Навіть якщо ми прийдемо до рішення про те, що ці люди не матимуть права голосу? Принаймні ті, хто отримав паспорти “днр” або росії.
Щодо так званих “еліт”, то тут усе ще простіше. Не може йтися про те, щоб із ними говорив іще хтось, окрім прокурорів і слідчих. Хоча, якщо бути відвертими, то навряд нам вдасться їх захопити. З першими ознаками деокупації ОРДЛО ці люди опиняться в москві, і на федеральних каналах розповідатимуть про “азовців” та “правосєків”, які вішають невинних православних шахтарів на копрах і кидають російськомовних дітей у глибокі штольні.
У перспективі ми отримаємо велику знелюднену і деіндустріалізовану територію, густо заміновану і в стані екологічного лиха. Але ми її отримаємо, і вона буде значно більше придатною для життя, ніж в 2020 році.
Так, там буде багато роботи – і для саперів, і для спецслужб, і для тих, хто наважиться нести місцевим благу звістку про те, що ми не розпинаємо дітей і не вирощуємо голубів, котрі несуть СНІД. Буде непросто знайти всіх агентів, які залишаться, щоб вести підривну діяльність, непросто знайти і спалити всі ганчірки-“прапори” “днр”, знести всі пам’ятники, перейменувати всі вулиці, можливо, перейменувати і сам Донецьк, повернути йому історичну назву.
Зрештою, буде багато роботи для тих, хто має зрозуміти і пояснити – як з нами усіма сталося те, що сталося, і чому нам треба платити таку високу ціну просто за те, щоб існувати. Складна робота, але колись ми мусимо її зробити, мусимо повернути життя в кожен куточок нашої Батьківщини.
