Останній аргумент: Сатана

Катерина Мола
РФ Сатаністи

Мабуть, із часів Савонароли ніхто не використовував Сатану так нахабно і масштабно, як це сьогодні роблять у Російській Федерації. 

Російські ідеологи вирішили змінити повістку і замість «денацифікації» висунули нове гасло — «десатанізація» України. Для нас це звучить дивно і навіть смішно. І сміятися над намаганнями росіян створити із українців абсолютне зло — цілком нормально. Але варто розібратися в тому, чому вони обрали саме такий шлях і про що нам це говорить.


Як би моторошно і смішно водночас це не виглядало, треба ставитися до «десатанізації», як до симптому. І я зараз не про уявні та справжні хвороби Путіна і його оточення. «Десатанізація» — це симптом того, що російська пропаганда не справляється. Російські пропагандисти та ідеологи просто не бачать більше жодних спільних рис між нашими народами та культурами, крім християнства.

Останні тридцять років російська державна ідеологічна машина намагалась прив’язати до себе Україну за допомогою різних конструктів, які у РФ вважали спільними, і від кожного з них українці поступово відмовлялись, звужуючи простір для маніпуляцій. У небуття пішла радянська культура з її масовим кінематографом, «старими пєснями о главном», Іосіфом Кобзоном і Аллою Пугачовою. Українцям перестало бути цікаво дивитися «Іронію судьби» щороку, і навіть про святкування «старого нового року» щасливо забули, замістивши це свято-помилку відзначенням традиційних українських зимових свят.

Світська релігія Росії — «побєдобєсіє» — теж не стала в Україні культом, викликаючи радше роздратування, ніж бажання доєднатися до параду. Натомість стали справді популярними власні історичні наративи, які є протилежними до радянського та російського. Голодомор, Крути, дисиденти, і навіть історія ОУН та УПА перестала бути контроверсійною й більшістю українців сьогодні сприймається як невід’ємна частина власного минулого, яким варто пишатися і яке варто вивчати. 

blank

Поступово — повільніше, ніж нам би хотілось, але невпинно — з України витіснялася російська мова та так звана «висока культура». Попри те, що пам’ятників Пушкіну і вулиць Толстого у наших містах (до 24 лютого) було все ще більш ніж багато, очевидно, що ці фігури для пересічного українця вже геть нічого не означають. При цьому Тарас і Леся, Франко і Стус стали фігурами нашої повсякденності. Їх не тільки вивчають і ними розраховуються — їх використовують у якості символів, виготовляють із ними футболки, ютубери знімають про них відоси. А ще ми раптом з’ясували, що в нас існує неймовірний пласт забутої і витісненої літератури, яка точно нічим не гірша за російську, і значно цікавіша. 

Штамп про «братні народи» для переважної більшості українців у минуле десятиріччя теж звучав, як знущання не найбільш вишуканого штибу. Вся наша так звана «спільна історія» поступово втрачала імперську позолоту і в очах українців зрештою перетворилась на те, чим вона реально й була весь час — в історію знущань, катувань і грабунку. Немає більше нічого, за допомогою чого російська пропаганда може апелювати до українців. Немає більше нічого, про що вони можуть сказати: «А ось це! Дивіться, оце ж у нас із вами було гарно!» Ні, не було.

Звинувачення в сатанізмі — це крик відчаю. Це означає, що в них закінчилися буквально всі аргументи, і єдине, що вони можуть кинути нам в обличчя — це звинувачення, яке не те що не має під собою жодних аргументів, а навіть не може їх мати теоретично. Це абсолютне ідеологічне банкрутство. 

blank

Але, будьмо відверті, і це теж уже було. Загальна проблема сучасної Росії в тому, що вони не здатні вигадати нічого нового.

Якщо заглиблюватися в історію, то ці звинувачення з Москви на адресу Києва вже лунали в далекому XVII сторіччі, і лунали доволі гучно. Тоді ці звинувачення привели Московське царство, фактично, до громадянської війни. Йдеться про церковний розкол 1654 року, результатом якого став безпрецедентний за масштабами рух старообрядців. 

Реформа православної церкви у Московському царстві — про яку більшість знає як про реформу, в результаті якої московитів змусили хреститися трьома пальцями замість двох — в основі мала не так обрядові протиріччя, як несприйняття московским священством фактичної перебудови всього устрою тодішньої церкви і перепису літургійного канону. 

Справа в тому, що до XVII сторіччя у богословській і літургійній літературі московської церкви накопичилась така кількість помилок і вигадок, що московське православ’я нагадувало християнство доволі умовно. Величезна маса священства мала вкрай погану освіту, або взагалі була неписемною, і книжки не стільки переписувались, як перемальовувались. Через це виникло багато суперечностей із власне християнським каноном. І задля того, щоб виправити помилки і привести місцеве християнство у відповідність зі світовим, до Москви патріарх Нікон привіз монахів із Києва. Вони мали перенавчити московських священиків — як служити літургію, а також виправити помилки у їхніх книжках. 

blank

Власне, це й обурило велику кількість московських священиків. Вони не тільки не хотіли щось виправляти у тому християнстві, яке самі для себе вигадали і яке їх цілком влаштовувало. Вони ще й не хотіли приймати науку від «малоросів». 

Київські монахи, які весь час перебували у постійному зв’язку з Константинополем, навчалися у вищих навчальних закладах і знали болгарську, грецьку та латину, були звинувачені московським священством… так, у сатанізмі. На переконання старообрядців, це київські монахи впали у гріх латинства, себто були зіпсовані католицькою церквою, і це саме київські монахи мали би покаятися і прийняти московську версію православ’я, а не навпаки. Саме на цьому ґрунті виник масштабний конфлікт, який для простолюду пояснювали тим, що відтепер треба хреститися у інший спосіб, і цей спосіб, у кращому випадку, не працює, а в гіршому — є символом самого Сатани. 

Зрештою, за допомогою царя Алєксєя Міхайловіча (того самого, з яким Богдан Хмельницький уклав угоду 1654 року) і репресивного державного апарату патріарх Нікон переміг у цій війні зі старовірами. Але значна частина ортодоксів так і не прийняла «малоросійської науки» і, покинувши міста та села, цілими громадами відкочувала в ліси. Старообрядці часто освоювали нові незвідані простори і створили цілі нові колонії — подалі від держави, патріарха і малоросів. 

Без контролю патріархії, без зв’язку із зовнішнім світом, старообрядці — значна частина яких, нагадаю, була неписемною — створювали подекуди зовсім химерні релігійні культи, які не нагадували християнство взагалі нічим. До прикладу, одна з найчисельніших груп старообрядців — хлисти — знаменита тим, що перетворила літургію на оргію. 

Більшу частину свого життя, навіть у шлюбі, хлисти жили «у чистоті», тобто не мали сексуальних зв’язків (принаймні офіційно). Але під час літургій, які називали «радєніямі», всі дорослі в громаді зачинялися в темнім сараї, роздягалися, били один одного батогами-хлистами, після чого займалися сексом у повній темряві — хто з ким невідомо. Та й не важливо. Діти, які народжувалися після цього, звались «христосиками». 

Були ще «дирники», «молокани», «скопці», які відрізали чоловікам статеві органи, а жінкам груди, і ще безліч інших дивних культів, які нам сьогодні навіть важко уявити.

Як не дивно, багато старовірських громад були доволі заможними і впливовими. Зазвичай там панували суворі порядки, централізована влада, вони не вживали алкоголю і багато працювали. Серед російського дворянства та буржуазії також було немало старовірів, які не надто афішували свою релігійну приналежність. 

Остаточно стровірський рух і досі не знищено, хоча більшовицька влада завдала йому значно більше шкоди, ніж «малоросійські сатаністи». Але важливе навіть не це. По-справжньому цікавим є те, що, здається, старообрядці повернулися до Москви і знову захопили патріарший престол. 

blank

Подивіться уважно на те, що відбувається із РПЦ. Крок за кроком московська патріархія все далі відходить не тільки від православ’я, а й від християнства взагалі. Люди, які сьогодні звинувачують нас із вами у сатанізмі, не бачать нічого поганого в тому, щоби освячувати ракету «Сатана». Концепція «русского міра» — це чиста єресь, етнофілітизм, який був засуджений іще у 1872 році на Помісному соборі у Константинополі. Російська церква радо канонізує чиновників та військових минулого, які не були помічені навіть у надмірній побожності, але сприяли збільшенню імперії — як Фьодор Ушаков. 

На початку повномасштабного вторгнення патріарх Кіріл висунув іще одну єретичну тезу — він заявив, що ті російські солдати, які загинуть на війні з Україною, без сумніву, потраплять до раю. Це не лише звучить, як людиноненависницьке марення, а, по суті, протирічить християнському віровченню, де смерть на полі бою не дорівнює відпущенню всіх гріхів. 

Днями під час генеральної асамблеї Всесвітньої ради церков у Москві патріарх Кіріл прямо заявив про те, що Росія сьогодні протистоїть Сатані. Він пояснив це тим, що глобалізм, якому сприяє колективний Захід, є проєктом Диявола. І що саме універсалізм є тим підґрунтям, на котрому має з’явитися Антихрист, який і захопить владу над усім світом. «Західні країни винні у духовній агресії проти Росії, це саме вони розв’язали духовну війну, відміняючи російську культуру, нав’язуючи усьому світові цінності меншин, гріховні цінності толерантності та гендерної рівності». Саме такою сьогодні є офіційна позиція РПЦ. Яка дещо протирічить вченню Христа, котре якраз є і глобальним, і універсальним. І, якщо чесно, про російську культуру Христос також нічого не казав. 

Сьогоднішнє московське православ’я все більше нагадує гіркі жалоби протопопа Аввакума, який вбачав сатанинську (і ще латинську) інтригу усюди і щиро вірив у те, що все людство, крім дещиці московитів, оповите ланцюгами Антихриста. Бажання відокремитися від усього світу і побудувати церкву не на Священному Письмі, а на власних уявленнях про духовність, котра не вимагає ні доброти, ні милосердя, ні толерантності, ні прощення, а слугує тільки виправданням власному варварству і невігластву, небажанню змінюватися і розвиватися — це сьогодні і є Російська православна церква. 

Я згадую тільки про найбільш кричущі випадки та заяви патріарха, проте є ще мільйони дрібних і менш помітних, але жахливих проявів цього процесу. Це і попи, які хрестять військових у пакетах для трупів, і Андрєй Ткачьов — священник, який часто з’являється на російських телеекранах, і заявляє, що жінка — вона, як собака: їй не потрібен Христос, їй потрібен чоловік. Жінка, за його твердженням, все одно не зможе осягнути Бога, їй це природою не дано, її бог — це чоловік. А чого вартує храм збройних сил РФ, який пронизаний нумерологією, окультизмом і в якому на вас із фресок та вітражів дивляться російські чиновники. Ну і сотні й тисячі священиків, які закликають вбивати українців.

Ми давно помітили, що Росія постійно звинувачує українців у тому, що робить сама. І тут це правило теж працює. 

Про боротьбу із сатанізмом як нову мету існування Росії Путін заявив під час «святкування» анексії українських територій у вересні цього року. За ним цю тезу підхопило усе багатоголосся російської пропаганди. Цей стройний хор старанно виводить давно забуту мелодію — Росія передвічна, справжня і божественна, а всі решта — помилка, облуда, гріховне породження Сатани. У цей же час сама Росія є настільки далекою від християнства, як не були навіть хлисти, які не вторгалися на територію сусідньої країни і не вчиняли там геноциду, хоч і мали дещо дивні звички і уподобання.  

У цьому контексті доволі промовистим є виступ Владіміра Путіна на тому ж таки засіданні ради церков. Після промови патріарха Кіріла він наголосив на тому, що християнство є дуже важливим для Росії, що це традиційна релігія росіян. Спочатку була Ладога, каже Путін, потім Новгород, потім уже Київ. Перелічуючи центри християнізації, він ставить Київ на третє місце, таким чином обгрунтовуючи власну зверхність. 

Звинувачення українців у сектантстві — це дія на випередження, адже сама РПЦ цілком і повністю підпадає під безглузде визначення «тоталітарної секти», яке сформулював головний «сектознавець» Росії Алєксандр Дворкін. РПЦ сьогодні цілком свідомо і методично будує нову релігію, і довести її до досконалої відповідності духові російського народу заважає тільки одна людина. Власне, Христос. Цілком ймовірно, ми з вами ще побачимо, як вони Його позбудуться. 

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка