“ЛДНР” is a new “ПМР”

Катерина Коваленко

Перш ніж Росія розпочала війну в Україні, окупувала українські території і вісім років намагалася повернути їх Україні у вигляді троянського коня, напханого російськими військовими, із широкими правами і автономіями, вона пробувала це зробити із “ПМР”. Нашпигувати російськими солдатами і запропонувати офіційному Києву. В Україні цієї перспективи серйозно не розглядали, хоча пропозиції лунали кілька разів. 

“ЛДНР” is a new “ПМР”. Точніше, були new “ПМР” до 24 лютого 2022 року. 


Росія і “привиди фашизму”

Утворення на мапі цієї продовгуватої псевдореспубліки є вкрай заплутаним. Варто почати з того, що населення “ПМР” строкате, і складається із трьох приблизно рівних частин – молдавани, українці і росіяни. Решта Молдови є більш моноетнічною.

На початку 90-х у Молдові відродився прорумунський вплив. Молдавську мову перевели на латинку, а популярний “Народний фронт Молдови” вимагав об’єднання із Румунією. Це не сподобалося мешканцям Придністров’я, які хотіли й надалі жити в чомусь схожому на Совєтскій Союз. А офіційній Росії дало привід говорити про те, що в Молдові “підняв голову привид фашизму”. Знайомі формулювання, правда ж? 

Є й інші, більш впізнавані, паралелі. Російський кадровий генерал Алєксандр Лєбєдь, який воював за “незалежність” “ПМР” від Молдови, говорив іще й таке: “Ми, якщо буде потрібно, зробимо так, що будемо снідати в Тирасполі, обідати в Кишиневі, а вечеряти в Бухаресті”. І це знайомо, правда? 

Тоді Лєбєдь і справді провів військову операцію за допомогою російської 14-ої армії, котра базувалась у Придністров’ї. Росіяни не вивели її з території Молдови після розпаду Союзу, а за часів СССР вона мала боронити південно-західний напрямок. Після масованого обстрілу Бендер молдавські війська відступили, а конфлікт було заморожено.

Тут був Гіркін

Цей приклад важливий для нас не тільки тому, що “ПМР” – це чорна діра зі зброєю у нас в тилу, а ще й тому, що саме там вперше проявили себе особистості, які й досі з нами, і впливають на хід сьогоднішньої війни. 

Генерал Лєбєдь загинув за загадкових обставин – аварія гелікоптера. Найвірогідніше, його загибель була  пов’язана із його самостійністю і політичними амбіціями (але це не точно). А от що є точним, то це те, що у тій війні брали участь Ігорь Гіркін (Стрєлков) і Дмитро Корчинський, разом із іншими членами УНСО. І ні, не на боці молдаван.

Сам Корчинський згадує про це так: “Там були й романтичні міркування, і певні практичні. По-перше, [українським добровольцям] потрібен був досвід війни. По-друге, все-таки більшість населення Придністров’я – це українці. По-третє, тоді розвалювався СРСР. Думали, що можна створити з Придністров’я звільнену територію, розбійницьку – вільну від бюрократичного впливу і України, і Молдови, і, само собою, Російської Федерації, – та пробувати там робити такий собі цікавий збройний романтичний анклав, здійснювати різноманітні соціальні експерименти”.

Потім Корчинський додав, що була амбіція й завоювати ці землі для України, бо потрібно ж розширюватись. Розширюватись за рахунок інших держав і ставити експерименти на людях… Чим це відрізняється від офіційної політики російської держави і від думки Ігоря Гіркіна, поруч із яким тоді, фактично, воював Корчинський – не зрозуміло.

Офіційний Київ не підтримав Корчинського. Молдову відвідав В’ячеслав Чорновіл і в ефірі державного телебачення Молдови наголосив, що вся Україна підтримує молдаван, а придністровці – це сепаратисти й негідники.

Шерифська республіка

Після замороження конфлікту почався довгий переговорний процес. У 1992 році в Москві Борис Єльцин і президент Молдови Мірча Снєгур підписали угоду “Про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова”. Але нічого не змінилося. Територія “ПМР” і надалі залишалася невизнаним анклавом під проводом ставленика Москви – Ігоря Смірнова.

Відтоді регіон швидкими темпами перетворювався на чорну діру, де панували свавілля, розбій, насильство і контрабанда. Майже так, як заповідав Корчинський. У “ПМР” виробляли дешевий спирт і сигарети, контрабандисти через умовні кордони без жодних акцизних зборів переносили їх у Молдову та Україну. Звісно, обіг наркотиків та зброї теж відбувався. Населення жило із російських дотацій бюджетникам, безкоштовного газу від “Газпрому”, контрабанди та роботи у корпорації “Шериф”, якою керує олігарх Віктор Гушан. “Шериф” – це фактично єдиний холдинг у “ПМР”, і він виробляє там майже все. І майже на все впливає.

blank
Ігор Смірнов (Фото – Reuters)

Проблема з “ПМР” полягала в тому, що її існування було вигідне всім. Такий великий брудний дьюті фрі з блек-джеком і так далі. Там заробляли безліч і українських, і російських, і молдавських “бізнесменів”. Регіон став територією беззаконня і брудних оборудок. 

А місцеве населення призвичаїлось. Ніхто не мав одного паспорта – всі були, так чи інакше, або українцями, або молдаванами, або росіянами. Найхитріші мали по три-чотири паспорти, без проблем їздили за кордон, мали рахунки у банках визнаних держав. 

“ПМР” навіть вела дипломатичну діяльність. Чи чули ви про СНД-2? Це майже як “Динамо-2”, але гірше. Це – Співдружність невизнаних держав. Неформальне об’єднання, створене для консультацій, взаємодопомоги, координації і спільних дій невизнаними самопроголошеними державними утвореннями на пострадянській території. Туди входять Абхазія, Нагірно-Карабаська Республіка, Гагаузія, “ПМР” і Південна Осетія. Всі російські сателіти.

При цьому весь час свого існування у “ПМР” не полишали спроб до когось приєднатись. 

Ющенку пропонують чужу територію

У 2005 році Віктор Ющенко став президентом, і намагався вирішити цей конфлікт. З його боку увага до Придністров’я була заявкою на лідерство в регіоні. І на цих його амбіціях хотіли зіграти сусіди. 

Вирішенням конфлікту займався безпосередньо Петро Порошенко, тодішній секретар РНБО – від України. І Дмітрій Козак – від Росії. Якщо ви не дуже уважно стежили за подіями у минулі вісім років, то Дмітрій Козак – це саме той російський політик, який опікувався “мінським процесом” і переговорами з Україною щодо долі “ЛДНР”. Саме Козак, після того, як від процесу було усунуто Владіслава Суркова, працював на те, щоб “повернути” “ЛДНР” в Україну на умовах Росії. З усіма місцевими ватажками, “ополчєнієм”, автономією і правом вето на зовнішньополітичні рішення. 

blank

У 2005-му Козак намагався зробити те саме, але з іншою територією – із “ПМР”. У ті роки Петро Порошенко публічно не відкидав цієї ідеї, і згодом “ПМР” була йому не чужою – вже в роки свого президентства він підтримував зняття санкцій із придністровських підприємств. Але у 2005 році кар’єра Порошенка в РНБО не була довгою. І сам план тоді провалився.

Уже наступного року в “ПМР” провели так званий “референдум”, на якому, за “офіційними” даними, 97,2% виборців висловилися за незалежність від Молдови та інтеграцію з Росією. Всього за один рік відбулися такі дивовижні коливання.

У березні 2011 року портал Wikileaks (це ресурс, що перебуває під контролем росіян; він “зливає” вигідну для Москви документацію, котра здебільшого стосується міжнародних відносин) опублікував телеграму з посольства США в Києві у Вашингтон у 2007 році. У листуванні, що мало назву “Україна і Молдова: Придністров’я і причини обопільного роздратування”, зазначалося, що молдовські політики неформально підтримували входження Придністров’я до складу України.

Сам так званий “президент” “ПМР” Ігор Смирнов в інтерв’ю газеті “Україна молода” визнавав, що він не виключає проведення референдуму про приєднання Придністров’я до України. Як і факту, що такі переговори велися.

Власне, такий сценарій був би вигідним для всіх, крім України. Він міг бути вигідним навіть Молдові, яка позбавлялася б невизнаної території (з просто космічним боргом за газ), котра стримувала її поступ до Європи. А крім того, спекалася б кримінального анклаву в себе під боком. Росія ж отримала би автономію у складі України, яка не гірше, ніж Крим чи Донбас, впливала би на електоральну картину країни, стримувала б європейські та євроатлантичні амбіції. До того ж, Росія не збиралася забирати із території “ПМР” свою величезну військову базу. А це означає, що на території України було би вже дві великі військові бази РФ – разом із російським Чорноморським флотом.

А крім того, що в 2005 році приєднання ПМР до України давало би можливість Росії впливати на внутрішню політику України, і це дозволяло би Росії позбутися відповідальності за переділ кордонів. Мовляв, ми ж бо тримались у визначених межах, але, подивіться, Україна першою почала захоплювати території та перекроювати карту Європи. План був би чудовим для Росії, якби спрацював.  

Україна анексією не займається

У березні 2014-го “верховна рада” Придністров’я знову попросила Держдуму Росії розробити закон, який дозволив би прийняти невизнану республіку до складу РФ. Але в Москві цю ініціативу знову проігнорували, бо все ще мали надію домовитися про приєднання “ПМР” до України. 

blank
Ігор Додон

У листопаді 2017 року проросійський президент Молдови Ігор Додон, якого в Москві бачили частіше, ніж у Кишиневі, зробив неочікувану заяву про те, що Придністров’я може стати частиною України. З боку Росії це виглядало як пропозиція про обмін “ПМР” на Крим. Мовляв, ви визнаєте Крим російським, а ми вам за це даруємо “ПМР”. Того разу з Порошенком це не спрацювало, так само, як раніше з Ющенком. 

Тепер “ПМР” навряд чи є загрозою у війні України з Росією. Молдова достатньо однозначно заявила про підтримку України і не пропустила на “ротацію” до “ПМР” російських військових. Кілька місяців тому в “ПМР” також відбулися чи то теракти, чи то вибухи, чи то провокації, за які ніхто так і не взяв на себе відповідальності. 

Проте нерідко в українському суспільстві вигулькує теза про те, що треба “завоювати” “ПМР”, коли ми переможемо Росію. І це дуже небезпечна думка. “ПМР” – це не наша провина і не наша відповідальність. Не ми маємо виправляти цю помилку. І після того, як Росія буде переможена, цією територією має опікуватися ООН чи якась інша організація, яка постане на її руїнах. 

Треба пам’ятати, що “ПМР” – це територія, яка понад 30 років не знала ні закону, ні розвитку. Це недорозвинуте економічно і політично утворення, заселене людьми минулого. Після перемоги перед нами постане дуже багато викликів – відбудова інфраструктури, важкі судові процеси, оплакування загиблих і документування історії, повернення біженців, побудова цілих нових міст, реформи суду і прокуратури,  підготовка країни до вступу в ЄС, реінтеграція територій, які були окуповані. Це неймовірні виклики. І дуже не хотілося б, щоб в цьому переліку з’явилась продовгувата російська короста з совєцькими людьми і 14-ою армією.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка