“Спікер російського президента Володимира Путіна Дмитро Пєсков висловився про зустріч українського лідера Володимира Зеленського з главою США Джо Байденом.
Переговори Зеленського і Байдена не сподобалися Кремлю, оскільки навіть натяків не було на те, що є потенційна “готовність прислухатися до занепокоєнь Росії”, розповів Пєсков журналістам… За його словами, Кремлю також не сподобалася відсутність реальних закликів до встановлення миру”.
Вам може здатися, що авторові помакітрилося. І це не виключено.
Проте це не мій текст. Але це – початок реальної новини на сайті одного з найбільш рейтингових українських агенств. Повідомлення опубліковане 22 грудня – минуло майже десять місяців повномасштабної війни, із якою прийшла Росія в Україну.
І це явище – постійне, непозбувне, повторюване, мазохістське. Українські медіа з упертою завзятістю тягнуть в український простір русню. Не тільки – прости, Господи – “ліберальну”, “корисну”, “хорошу”, а й абсолютно очевидних затійників цієї війни, воєнних злочинців.
Є враження, що туга за цитуванням росіян невдовзі стане для деяких українських новинарів чимось подібним до туги за совком — огидне, смердюче, тотальний несмак. Але іноді так хочеться.
Мікрофон, направлений у моральне дно
У цивілізованому світі, де мирне співіснування вільних людей вважається запорукою нормального порядку життя, для журналістів існує неписане правило – не давати слова терористам. Не. Давати. Слова. Терористам. Не пускати в ефір чисте каліброване зло.
Це здається настільки очевидним, що не потребує зайвих пояснень. Цей принцип, щонайменше, згадується в усіх вишах, де навчають майбутніх журналістів. У тому єдиному зошиті в клітинку на 96 аркушів, куди я записувала у свої вісімнадцять все важливе для преси, телебачення, інтернету та радіо, цей пункт є.
Чи є в когось сумнів, що росіяни як народ, а Росія як держава – це терористи? Навряд чи. То й поводитися з їхніми вигами треба відповідно. До вас говорить убивця із закривавленими руками – ви хочете його слухати?
Одного дня, в день якоїсь там підсумкової путінської пресконференції, ми ризикуємо зайти на сайт відомого українського медіа зі, здавалося би чіткою проукраїнською позицією, і зіштовхнутися зі згадкою про терориста Путіна кілька разів на годину. “Путін образився на “український сепаратизм” і визнав фіаско”, “Путін пояснив скасування щорічного послання”, “У Кремлі не очікують “позитиву” від візиту Зеленського до Вашингтона” та інші проблеми маніяків і вбивць лягають в основу цитувань українськими виданнями.
Може, у деяких ньюз-румах для криворуких новинарів існує покарання – пастися на офіційних російських ресурсах та висмоктувати інфоприводи з будь-якої чергової заяви росіян?
Принцип нецитування терористів – це не якісь там вигадки від чистоплюїв. Він не висмоктаний із великого гуманістичного пальця. Це перевірена, обґрунтована, дієва повсюдна практика в боротьбі із цим злом. Злочинці вдаються до терору саме для того, щоб домогтися виконання своїх вимог. Ми не надаємо значення шантажеві головорізів, ми не припускаємо думки, що нашу безпеку можна на щось виміняти (не майте сумнівів: наступного разу вони зроблять щось іще більш жорстоке!), ми взагалі не маємо легітимізувати ані їхніх вимог, ані об’єктивізувати самих терористів.
У 2012 році медіадослідник Міхаель Єттер опублікував дослідження, в якому проаналізував 61 тисячу терактів по всьому світові та їхню кореляцію з висвітлення у The New York Times. За результатом аналізу Єттер зробив висновок, що кожен текст про тероризм збільшує число терактів наступного тижня у 1,4 рази.
Кожна необачна згадка про слова російського держиморду, не пропущена крізь хороший фільтр соціальної ваги та доречності, додає маленький грам ваги цим особистостям. Коли ми зважаємо на кожне обурення кремлівського карлика, приймаємо до уваги кожну його витівку або реакцію на вчинок української влади, ми підставляємо йому мікрофон для мовлення на українську аудиторію. Ми змушуємо тих, хто міцно стоїть проти зла, слухати свого вбивцю. Самому вбивці лише цього і треба. Він бачить, що це діє. І так само бачать усі його можливі наступники.
Наша держава не сідає за стіл переговорів із росіянами. Усім у світі вже ясно, що тут немає про що говорити. Пацифісти з сусідніх країн збирають кошти на зброю, аби захистити світ від людожера.
У цій війні українським медіа належить бути винятково на боці нашої держави.
Як гадалка з Тік-Току, але огидніше
“Путін назвав війну війною”, “Пєсков пояснив слова Путіна про те, що “мета Росії” закінчити війну”, “У Кремлі заявили…”, “В Кремлі відповіли…”, “Кремлю нічого невідомо…”
Складається враження, що одного дня під час виступу Путін зніме штани, а шпальти українських медіа ряснітимуть заголовками від “Президент РФ показав Заходу гузно: відео” до “У Путіна хвороба Альцгеймера: докази”. Утім, навіть цей контент мав би більшого значення, ніж кожна заява кремлівського вбивці, розтягнута на новини, якими нині забивають ефір.
Бо якщо підійти до таких новин серйозно – що, звісно, не є ознакою ментального благополуччя – що вони мають на меті показати?
Усі домовленості та обіцянки росіян щонайменше за вісім років досить чітко показали: у них немає правди. Чи впливають “обурення” або “відповіді” путіна, мєдвєдєва, пєскова на хід війни? Чи несуть вони якусь інформативну цінність для когось, крім дослідників мозку вбивць? Ні.
Приймати на віру те, що сказав будь-хто зі свити російського президента – те саме, що вірити гадалкам у Тік-Тоці, астрологам у таблоїдах та випадковим перехожим у вайбер-чатах. Тільки більш огидно.
Щоденне цитування злочинців додає їм ваги та суб’єктності. У щоденній інформаційній повістці українця, який стежить за новинними стрічками авторитетних ЗМІ, маячня від російських чиновників виглядає так, ніби їхні слова мають значення, мають вплив. Логічно, що рано чи пізно читач, якому щодня згодовують по кілька новин про висловлювання Путіна, зрештою вирішить, що йому слід на це зважати. А може, не все так однозначно? А може, це все через зле НАТО? Може, вартувало не перейматися через Межигір’я Януковича і золоті батони? Може, ми даремно зносили Леніна?
Обережно, небезпечні вбивці!
Попри велику кількість злості та обурення, я щиро вірю, що українські медіа цитують росіян не зі зла і точно – не для того, щоб зіграти в інтересах Росії. Я, звісно, не маю на увазі помийки типу “Страни.юа”, які доживають свої останні дні, і які не мають майбутнього ні в українській Україні, ні в задушливій Росії, яка зжирає всіх, хто не впорався.
З боку безоцінкове цитування русні виглядає як загравання з так званим стандартом безсторонності. Принаймні так це пояснюють. Війна, розв’язана Росією, мала переконати вже всіх, що цей принцип журналістики у випадку з руснею не працює. Він себе вичерпав, програв, не відбувся (підкреслити порібне). Бути “безстороннім” у цій війні – це грати на користь ворога.
Мабуть, справедливо сказати й те, що ми не можемо ігнорувати ворога повністю. Хіба гріх потішити себе новиною про пораненого в дупу Рогозіна та дипломатично відшитого на Балі Лаврова? Ні, серйозно, деякі новини, як-от заява про розв’язання війни – дійсно мають слушність. Таких інформаційних приводів за десять місяців війни було хоч і не мало, але й небагато. Точно не так багато, щоб зазирати в російські помийки щоденно.
У багатьох випадках, я вірю, українські медійники наділяють русню своєю увагою, бо намагаються показати недолугість цих істот. Проте останні дають із цим собі раду й без нас, удосталь показуючи світові, що вони – біснуваті виродки. Часом смішні та нікчемні. Проте все ще – небезпечні вбивці.
Саме тому закликаю всіх позбутися комплексу меншовартості і перестати тягнути в наш інфопростір сотні повідомлень від русні з нульовою інформаційною цінністю.
Головне фото – voanews
