Захисник Максим Громов: “Який би ти не був крутий – снарядам пофіг”

---

“З вечора до мене приїхало кілька чоловік. Завели будильники. Але встали трохи раніше. Всі офігівали від того, що відбувається”

– Півтора року тому ти звільнився з армії. В лютому вийшло інтерв’ю, в якому ти розповідав про сім’ю, про плани на цивільне життя. Але тепер ти знову у війську. Що тебе змусило повернутися? Повномасштабне вторгнення?

– Очікування повномасштабного вторгнення. 20 лютого мені подзвонив командувач Оперативно-тактичного управління “Північ”, який був командиром бригади у мене, коли я воював у розвідроті. Сказав: “Збирай своїх людей, ми вас оформимо. Потрібна допомога. Тут щось намічається”.

Усі домовилися 24 лютого туди приїхати. Дату обрали випадково. Я обдзвонив старих знайомих, які також позвільнялися з армії. Дали можливість перевести [в один підрозділ] тих, які на той момент уже служили. Зробили список і домовилися, що ми о 4-ій ранку виїжджаємо в Луганську область. 

З вечора до мене додому приїхало кілька чоловік. Завели будильники. Але встали трохи раніше. І ми, в принципі, всі офігіли від того, що сталося.

Виїхали ще до цього всього кіпішу. Десь до Дніпра нормально доїхали. Але дорогою моніторили ситуацію – і всі офігівали від того, що відбувається.

– Від масштабів?

– Від вибухів у Києві, наприклад. У мене був один боєць із Сновська Чернігівської області. Поки ми проїхали кудись за Дніпро – все, Сновськ був взятий росіянами. 

Ми не знали, що робити, чи повертатись назад. Досить складно було прийняти рішення. Але вирішили, що їдемо туди, де нас уже чекають. Вирішили рухатися по плану.

– Де була твоя родина?

– Донька була в мами в Кіровоградській області. Дружину на шляху до Луганської області я також туди завіз. Розраховував, що оскільки Кіровоградська область трошки жопа світу, то звідти завжди буде варіант кудись виїхати. Дуже швидко росіяни туди не доїдуть, бо просто не знають, де це знаходиться.

– Ви з дружиною познайомилися на війні. Як вона поставилась до твого рішення повернутися служити?

– Вона ображається, бо хоче також повертатися, але я категорично проти. Зараз зовсім інша війна. Все-таки то було АТО, ООС, а зараз – війна. Я в багатьох ситуаціях був із 2014 року – і це не можна порівняти з тим, що відбувається зараз. На 15-20% схоже. Але такої масовості, використання живої сили, військ, артилерії, авіації не було.

“Дірки були по декілька кілометрів. Командуванню рапортують, що “все нормально, тримаємося” – приїжджаєш на місце, а там просто голий степ і пусті позиції”

– У чому найбільша складність цієї війни для тебе?

– У повітрі вони вже не так борзо себе поводять, як на початку. Але артилерією просто давлять. І це досить важко. Який би ти не був супердосвідчений чи крутий – снарядам пофіг. Особливо, коли перебуваєш тиждень під постійними обстрілами, коли по декілька сотень або й тисяч снарядів прилітає на якусь маленьку позицію чи в якесь маленьке село. Це реально важко морально. З нашого боку ми можемо дозволити випустити в кращому випадку 20 чи 30 снарядів.

– Конкретно у твоєму підрозділі не вистачає озброєння?

– Не вистачає артилерії. Тобто вона є, але не в тій кількості, в якій хотілося б її мати, щоб встановити хоча б якийсь паритет із їхньою артою. Ми переважаємо навченістю. Але все одно вони беруть кількістю, масою. Росіяни можуть собі дозволити на якийсь опорний пункт випускати турбуючий вогонь по 60 снарядів, щоб нам спокійно не жилося. Навіть якщо не планують штурмувати – просто це роблять, щоб незручно було попісять сходити і приготувати їсти. Вони можуть собі дозволити підігнати батарею Д-30 (радянські гаубиці калібром 122 мм, – Ред.) або 2С1 (САУ “Гвоздика”, – Ред.), випустити по десять снарядів, поїхати, а через годину ще раз. Це радянська метода війни. У них вистачає снарядів, логістика працює.

Це досить негативно впливає на моральний дух. І втрати від цього також є у великій кількості. 70-80% втрат – від артилерії. 

– Як ви підтримуєте себе морально?

– Через деякий час звикаєш. Складніше, коли є якісь непідготовлені бійці, і ти змушений думати про те, як усіх заспокоїти, щоб ніхто не втік. Нема що приховувати – всі це бачать. Люди непідготовлені, буває, знімаються з позиції взводами, ротами. Батальйони навіть знімалися й просто тікали. Нас іноді до нових підрозділів ставили як папу-маму, щоб вони не втекли.

– Що ти їм кажеш?

– По-різному. Залежить від людей, від часу, від твого власного стану також. Завжди намагаюсь пояснювати нормально. Але є люди, до яких нормально не доходить, і доводиться застосовувати і силу інколи. Бо, реально, одна-дві людини якісь з’являться, почнуть роздувати паніку. Зранку роздувають – а ввечері в тебе позиція знімається. По рації виходиш: “Третій пост, третій пост!” – тиша… Ідеш на третій пост – а там нема нікого. 

Зараз уже рідше. Але коли масово почали заводити ТРО і подібні їм підрозділи, то такого було дуже багато. Дірки були по декілька кілометрів, які потрібно було масово займати. Командуванню рапортують, що “все нормально, тримаємося” – приїжджаєш на місце, а там просто голий степ і пусті позиції. Не дуже приємно.

“Я з багатьма полоненими спілкувався. Все, що можу сказати, – серед них дуже багато тупих. У них система освіти набагато гірша, ніж у нас”

– У чому основна проблема? У підготовці бійців?

– Так. Тепер, у принципі, із цим почали боротися, уже якусь підготовку роблять. Підрозділи [укомплектовані початківцями] не кидають відразу на позиції.

Нюанс у тому, що 90% навчань проходили просто на папірці за планом. Бо приїде дядя – якийсь Хомчак чи ще хтось – і йому треба красиву картинку показати. Індивідуальної підготовки майже не було. Командири підрозділів на навчаннях мали відпрацьовувати взаємодію, так би мовити, командування та підлеглих. А вони цього не робили. Командир роти, чи комбат, чи командир взводу на навчаннях мав приймати рішення, тренуватися і дивитися, що як буде. Цього всього не було. Був план: “ура!” – побігли, “ура!” – перемогли, і тому подібне.

От у нас з’явилися лазертаги і подібні системи для імітації бою. І, наприклад, якась бригада відпрацьовує бій у місті – заходить батальйон і намагається вибивати взвод. У результаті виходить так, що в батальйоні 80% особового складу лягає. По системі видно [ураження] – там ці спеціальні лазерні штучки все показують. Що з цим робили? Замість того, щоб цей батальйон нормально готувати, ще десять разів його проганяти, щоб командири взводів, відділень, рот працювали і дивилися на свої помилки, – тим типам, які в імітації бою сиділи в обороні, відключали автоматики. Щоб коли генерал приїхав – все було красиво, всіх перемогли без втрат. 

Раніше можна було казати про командування – що вони дуже далекі. Але ті, хто зараз [у командуванні], виросли з комбатів, із комбригів. Вони самі так само обманювали всіх на навчаннях. Тепер стали генералами і типу не помічають, що їх так само обманюють. 

Тепер якось більш-менш [краще] із бойовою підготовкою нарешті стало. Але, на жаль, це дуже пізно. І в нас досить великі втрати просто, блін, через якийсь тупізм. Так само через якийсь френдлі-фаєр (дружній вогонь, – Ред.) і тому подібне. А щоб такого не було – це все на навчаннях має відпрацьовуватися.

– Для людей, які усвідомлювали війну з 2014 року, було очевидно, що ми завжди воювали проти росіян. Чи міг ти уявити, що коли вони почнуть широкомасштабне вторгнення, то будуть катувати цивільних, чинити звірства, грабувати?

– Вони демонструють загальний відсоток освіченості країни. Я з багатьма полоненими спілкувався. Все, що можу сказати, – серед них дуже багато тупих. У них система освіти набагато гірша, ніж у нас. Там були типи 2000-2002 року народження, які нещодавно закінчили школу. Вони казали: “Блин, вы знаете историю россии намного лучше, чем мы все”.

Вони приїхали зі свого Далекого Сходу чи з Тиви, ніколи ніде не були. Він каже: я подорожував, коли поїхав на навчання в білорусь, побув в білорусі – і потім приїхав в Україну. “Побывал в 3 странах за свою жизнь”. Навіть по росії вони ніде не їздили, в себе сиділи в Хабаровськах, Владивостоках, Хантимансійськах. 

Банальна історія одного парніши. Батьки в нього нормально працюють, в них є гроші, живуть у Владивостоці, з Японії ганяють машини. Він пішов в армію, бо в них так прийнято. У них вже побудована ця фігня – армія стала престижем. Він відслужив “срочку” і підписав контакт. Я йому кажу: “Навіщо ти підписав контракт?”. А він: “Мне в конце служби грамоту дали. И домой отправили письмо, что я хороший солдат бил. Я решил: дабы не посрамить это всё, еще три года послужить”.

Підготовка здебільшого – нульова. Були парніши з десантно-штурмового батальйону, з морської піхоти, які мали бути “рексами”, все знати. А в них автомати не простріляні були. Вони по два роки служили і стріляли по десять патронів. Вторая армія міра.

Але в той же часу ми знаходили у телефонах загиблих купу фотографій із Сирії, з Центральної Африканської Республіки. У них є підрозділи, в яких купа бойового досвіду. І вони мотивовані на війну. Людина змінюється не в кращу сторону, якщо вона 15-20 років воює постійно. Тоді, можливо, насильство над цивільними стає нормою від того, що мозок плавиться. У деяких росіян падала клямка. Типу: ви добре живете, ми вам зіпсуємо це хороше життя.

“Страх за своє життя є. Не можна казати, що нічого не боїшся. Його треба намагатися контролювати. Але в деяких ситуаціях ти просто не маєш часу боятися”

– Що для тебе найважче у цій війні з моральної точки зору?

– До втрат звикаєш, насправді. Моїх добрих знайомих військових, з якими я десь пересікався, разом воював, відсотків 70 уже загинули. У перші дні ще якось у це не вірив. А зараз… звикаєш і все. Після смерті десятого чи п’ятнадцятого знайомого друга до цього вже ставишся буденно…

– А ризик втратити своє здоров’я, життя? У тебе була досить серйозна травма – підірвався на міні, втратив ногу. І після цього ти повертаєшся на війну.

– Страх за своє життя є. Не можна казати, що нічого не боїшся. Його треба намагатися контролювати.

Але в деяких ситуаціях ти просто не маєш часу боятися. Себе потрібно чимось займати, і в мене є зайнятість. В якомусь випадку солдатові буде тяжче. Бо він сидить і чекає. Я ж постійно в якомусь русі – доповіді, якісь пропозиції, отримання чогось, перевезення, завезення, загальні думки, планування, віддання вказівок, контроль. Це відволікає. 

“Нам щастить, що вони тупі і нічого не роблять у своїй армії. Сподіваюся, що їхньої тупості вистачить, щоб і надалі нічого з цим не робити”

– Чи ти помітив у собі якусь безповоротну зміну?

– Черствішим став до всього. А так, ніяких змін. Я був на Савур-Могилі, я був в Дебальцевому. Звісно, це не було так масово, як тут, не було таких масштабів…

У нас була ситуація – нереальне везіння. З артилерією було дуже туго. Ми мали 82-й міномет, і він всіляко кошмарив росіян. Там був ангар – ми біля нього ховалися і з нього стріляли. Цей міномет міг по 80, по 100 мін за декілька годин випускати – тобто робив їм горе нормально. І вони, навіть далеко не тікаючи, на те місце, звідки стріляв міномет, випустили “Точку-У”.

Одного дня мали на 6-ту ранку туди виїхати. І я проспав просто, бо задовбаний був. Ми трошки підвели людей, з якими домовлялися, але замість 6-ої ранку туди приїхали на 7:10. І о 7:05, коли ми якраз підїжджали до цього ангара, метрів за 800-900, – бум! І все, немає ангара. В радіусі 100 метрів все позавалювалося – великий кратер. Хлопці, які їхали, переглянулися між собою. Я зрозумів, що їм тяжко. І ми всі розуміли, що ми мали там бути.

– Ти ставишся до цього як до випадковості чи як до чогось більшого?

– Як до везіння. Таких випадків було досить багато.

– Чи сталося щось у країні, що точно не відкотиться назад?

– Більшість людей уже на собі відчули війну. Зараз, я думаю, процент людей, яким пофіг, набагато менший. Війна зблизила українців як народ.

– Тебе вразила масштабність об’єднання українців?

– Це було нормально. Як на мене, очікувано, що люди об’єднаються і щось будуть робити.

– Як ти бачиш нашу перемогу?

– Дуже складно сказати. Хтось каже – до кінця, і все. Але потрібно розуміти, що їх (населення Росії, – Ред.) утричі більше, ніж нас. У них у десятки разів більше грошей, ніж у нас. Запасів всього гівна теж більше, ніж у нас. Вони нас просто можуть фізично знищити за якихось 2-4 роки, отак монотонно стріляючи. 

Ті, хто кажуть: “Егегей, в наступ!” – здебільшого не брали участь у великих наступах. Я не буду категоричним противником перемовин та паузи. На жаль, пауза нам також потрібна, щоб дійшло на верхах, що армією потрібно займатися, а не просто щоб вона була як потєшна фігня якась.

Вони воюють. Але у них ж іще є контрактники і “срочники”, які стріляли по три патрони. Нам щастить, що вони тупі і нічого не роблять у своїй армії. Хоча, знову таки, цей конфлікт і на них також повпливав. Вони не мали таких масових втрат за всю історію після Радянського Союзу. Сподіваюся, що їхньої тупості вистачить, щоб і надалі нічого з цим не робити.

➡ Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі медіа “Ґрунт”: