“Ось так точно працює Джавелін”, “Українські бійці збили новітній гелікоптер зі старої Ігли”, “Стінгер влучно відпрацьовує по техніці окупанта”, “В роботі українська Стугна”, – такі відео зустрічаються у мережі щодня, і радісно розлітаються в перепостах у соцмережах. Паралельно, додається статистика від Генерального штабу ЗСУ – (+6) 3316 ворожих танків, (+8) 6553 броньованих машин, (+1-2) літаків/гелікоптерів.
Ми радіємо з того, що наші захисники мінусують техніку ворога кожного дня. Проте за короткими роликами тривалістю у кількадесят секунд, за радісними вигуками солдатів на фоні “бавовни” стоїть важка робота. Іноді ціль доводиться вистежувати по кілька днів чи навіть тижнів. До точки запуску бійці йдуть кілька кілометрів і деколи несуть на собі більше ваги, ніж самі важать. Одне влучання – це співпраця багатьох підрозділів. І часто ці спроби – це помилки, і кожного разу – ризик власним життям.
ҐРУНТ поспілкувався із воїнами, які особисто нищать російську техніку. Особисто для нас після цих розмов цифри зведень набрали ще більшої значущості.
“Підбитий гелікоптер впав на своє місце – тобто на звалище”
Петро Дармороз, командир розвідувального відділення 501-го окремого батальйону морської піхоти. Навесні минулого року власноруч збив вертоліт Мі-8 поблизу рідного села Малинівка у Запорізькій області
– Ми їх (гелікоптери, – Ред) чекали, – розповідає Петро Дармороз. – Ходили з засідкою, це була сьома чи восьма спроба. І от нарешті чуємо – торохтить гелікоптер. Я підбіг до своїх хлопців у будівлю, яка поруч була, кажу: “Пора!”. Там і “Ігла” моя (переносний зенітно-ракетний комплекс, – Ред.) лежала.
У нас було підготовлене місце, щоб стріляти, укриття, звідки добре видно було. Я бачив далеко-далеко російську “вертушку”. Треба було стріляти – а “Ігла” заклинила. Подумав – все, діла не буде. А проте ракета таки пішла прекрасно.
Коли випускаєш одну ракету, треба одразу зарядити і другу, щоб в разі чого запустити повторно. І поки я перезаряджав, візуально втратив першу. А тоді знайшов очима, бачу – лежить, вибух. Подумав, що просто самоліквідація. А потім проаналізував, що ракета прямо від мене, а полум’я в сторону. Коли клуби диму розгорнулись, ми побачили, як горить російський гелікоптер. Прекрасно горить! Впав, до речі, на стихійне звалище, дуже символічно – впав прямо на своє місце.
Екіпаж не вижив. У них не було шансів – від Мі-8 нічого живого не залишилося.
Ми ходили в сіру зону облаштовувати пости, щоб там у майбутньому наші підрозділи могли закріпитися. Окупанти, звісно, намагалися нас звідти “викурити”. Якось їм вдалося вибити наших хлопців з тієї позиції, тож нам довелося заходити знову і все зачищати. І бачимо – їде дві БМП росіян, почали працювати по нас щільно. А я – вже історично так склалося – ще й коригував мінометний вогонь. І от ми своїм мінометом росіян налякали – вони сховалися у посадці, а там ми вже їх дістали й знищили. Через місяць, до речі, їхня беха (БМП, – Ред.) знову туди ж виїхала і ми знову їх спалили, практично на тому ж місці.
Була робота і в Дорожнянці (село у Запорізькій області, – Ред.). Це теж сіра зона – з одного боку наші стоять, а з іншого – кацапи. І недалеко там є водонапірна башта – росіяни туди свій комплекс РЕБ витягли. Він, до речі, працював досить добре. Там же поруч стояли бійці, вони й попросили нас вдарити по тому місцю. То ми “Фаготом” (протитанковий керований ракетний комплекс, – Ред.) і луснули там.
“Москалі теж не стоять на місці. Ми самі змусили їх вчитися воювати”
Іван, танкіст
– Знищення техніки для нас – це щоденна робота як танкістів, так і зенітників, піхотинців, усіх інших, – розповідає боєць на ім’я Іван. – Це наша основна задача – знищувати ворога та їхню військову техніку.
Росіяни все ще переважають у техніці дуже сильно. На один наш танк у них є десятки. Ми змушені швидко навчатися та знищувати більше їхньої техніки. Нашій піхоті, нашим штурмовим групам тоді легше рухатись вперед, або відстоювати позиції.
Зараз ідуть дуже важкі бої, як на Кремінському, так і на Бахмутському напрямку, в районі Новоселівки, Стельмахівки. Щодня знищується дуже багато техніки – як мінімум “бляшанки” їхні (броньовані машини), а ще танки підбиваються і так далі. За цим стоїть рутинна робота. У першу чергу – ПЗРКшників, людей, які бачать все з неба, ударних дронів, танкових військ, піхоти. Це все є один механізм зі знищення ворожої техніки.
Не може бути такого, що танкіст їде селом, побачив танк – і знищив його. Для того, щоб знайти танк, підключаються дрони. Коли ти його знаходиш, додаються ще й підрозділи розвідки, контррозвідки, піхоти, які тебе страхують, направляють, підводять. Навіть якщо ми танк знищуємо з танка, то все одно за цим стоїть комплексна робота підрозділу. І не залежить, чи це штурмові дії, чи оборонні.
Ми виснажуємось. Я воював у 14-15 роках. І коли почалось повномаштабне вторгнення, пішов знову. Хоча в мене вдома дружина, двоє дітей. Я вважаю, що зараз не час сидіти вдома. Морально ми всі вже дуже втомлені. Я не жаліюсь – але тут сьогодні немає нікого, хто міг би вам сказати, що все добре і що він не втомився. Нормальних, маю на увазі, морально нормальних, психологічно здорових тут не залишилось.
Хлопець з нашої бригади сам знищив ворожий штурмовий взвод. На відео видно: він сам поклав мінімум п’ять окупантів. Ми вчасно встигли приїхати танком і прикрити його позиції. Але це відео – то тільки одна година того, що ми тут переживаємо.
Новий наступ росіян вже розпочався. Після того, як ми відбили Куп’янськ та Лиман і дісталися до Кремінної, нам було легше. Ми стояли в пасивній обороні. Могли штурмувати, стати в оборону, потім знову штурмувати. Зараз 99,9% часу ми стоїмо в обороні. Щодня по декілька штурмів на кожну позицію. Незалежно від того, чи це Кремінна, чи Бахмут, чи Новоселівка, Стельмахівка, навіть Харківська область, Дворічне – там йде постійне відбивання атак. Росіяни підтягнули резерви. Позавчора ми просто не могли підняти голови – прихід кожні 15 секунд.
Нам потрібні мавіки. Вони потрібні постійно, у великій кількості. Люди отримують поранення, мавіки щодня ламаються… Москалі не стоять на місці. Ми самі змусили їх вчитися воювати. Вони вчаться воювати по-іншому, і також використовують ці мавіки.
“Ціль можна спостерігати і чекати декілька днів або тижнів”
Микола, “Гордєй”, 24 ОМБр. Працював зі “Стугною” та “Скіфом” над знищенням ворожої техніки
– Знищення ворожої техніки – це складний процес, – розповідає командир відділення у 24-ій бригаді “Гордєй”. – І цей процес має кілька етапів.
У першу чергу, командир доводить бойове завдання та маршрут руху. Відділення виїжджає на позицію. Складнощі починаються одразу. Навіть навіть якщо рухатися до позиції на авто, ніхто не застрахований від попадання під обстріл – що неодноразово і бувало. Вночі все набагато складніше, тому що видимість обмежена, а включити фари не можна. Отже, дістатись до безпосередньо рубежу ведення вогню – це перший етап.
Другий етап – це безпосередньо на місці вибрати вогневу позицію, укриття для особового складу, запасну вогневу позицію, шлях для евакуації особового складу. Потім – розкласти установку і привести її в бойову готовність.
Тут складність іще в тому, що зазвичай на авто безпосередньо на рубіж доїхати немає можливості. Автомобіль ставиться десь в укритті за 100-1000 метрів від позиції, а відділенню потрібно донести установку, ракети, свої рюкзаки з речами першої необхідності.
Вага установки з пультом дистанційного керування і приладом наведення – приблизно 60 кілограмів, вага ракети – 29,5 кілограма. Максимум, що ми брали на позицію – це шість ракет. Можна порахувати, скільки одна людина несе ваги – врахувати засоби захисту, автомат, набої, гранату, аптечку і тому подібне. Часто виходило, що я важу 70 кілограмів, а на собі і в руках переносив більше своєї ваги. І з цим всім потрібно не просто йти, а рухатись максимально швидко.
Позиції можуть бути дуже різноманітними. Найближче стояли за 400 метрів від ворога, у Попасній. У Гірському, наприклад, моє відділення знищило танк на відстані 4800 метрів. Після попадання за секунд 20-30 з нього вибіг росіянин, який горів, як факел.
Далі – третій етап. Після зайняття вогневого рубежу починається процес спостереження за ціллю. За найкращих розкладів цей процес переходить у виявлення і знищення.
Саме спостереження – це дуже важливий процес, який потребує максимальної уваги і зосередженості. Оператор дивиться в пульт, вліво, вправо, переводить установку в пошуках цілі – і так, поки є можливість спостерігати. Тобто із самого ранку – якщо це літо, то з 4:30 – і до самого вечора. Можна спостерігати і чекати ціль декілька днів або тижнів.
А можна зайняти вогневий рубіж, і через п’ять хвилин вразити ціль. Так було у нас в Гірському. Після пусків по ворожій техніці закінчились ракети. Старший технік, який відповідав за доставку боєприпасів, привіз до нас БК (боєкомплект, – Ред.), розвантажили, зарядили установку, і через п’ять хвилин виїхала ворожа БМП із піхотою наверху. Ціль було знищено. Тобто ефективна робота стугністів залежить і від ефективної і швидкої роботи інших людей – наприклад, оперативної доставки боєприпасів.
За час бойових дій моє відділення знищило 5 танків, 3 БМП, 1 “Урал”. Також неодноразово були пуски по ворожій піхоті, розрахунку АГС (станковий автоматичний гранатомет, – Ред.) і тому подібне.
Я командир відділення, але всі пуски здійснював сам. Працював зі “Стугною”, працював зі “Скіфом”. Це все українські розробки, і вони дуже ефективні.
Особливості “Стугни” – це відстань. Вона може уражати цілі на відстані 5 кілометрів, а оператор, який здійснює пуск, може перебувати на відстані 25-50 метрів від установки, в окопі чи бліндажі, що в рази збільшує безпеку. Ракета тандемно кумулятивна, тобто з двома зарядами – перший збиває активу броню, інший пропалює основну броню танку. Також є осколково-фугасні ракети, які ефективно показують себе під час знищення піхоти.
