«Як він мене захищав, так я повинна робити все, щоб він повернувся»

Надія Суха

«Він казав, що коли повернеться з відрядження з Маріуполя, зробить мені найгарнішу пропозицію. Коли Денис зателефонував мені після шести місяців полону, я сказала йому жартома: «Ти тепер розумієш, зобов’язаний зі мною одружитися?». Він посміявся і відповів: «Чекай мене, це буде красиво», – розповідає Катерина, наречена 22-річного морського піхотинця Дениса Харченка.

Катя чекає коханого вже вісім місяців. Хлопець мріяв продовжити сімейну традицію і хотів стати льотчиком. За станом здоров’я пішов на інший фах – готувався здобути звання офіцера ППО. За місяць до випуску з університету Дениса перевели у морську піхоту. Так у складі 36-ої бригади він потрапив до Маріуполя.

Денис тримав зв’язок із рідними до останнього. Та на початку квітня контакт раптово урвався. Що трапилося – було невідомо. Про долю Дениса сім’я дізналася з російських новин. А згодом – близькі натрапили на тривале відео допиту, в якому військовик розповідав, що потрапив до полону, намагаючись вивести підлеглих із оточення.

«24 травня у нас була річниця стосунків. У цей день до мене прийшов котик. Маленький, рудий. Йому був місяць. Тобто він народився, коли Денис потрапив у полон. Якось я побачила як, він заривається у землю і спить там, наче в окопах. Вирішила тоді, що це військовий кіт, як у Дениса. І назвала Денисовичем», – сміється Катя.

Дівчина змогла почути коханого лише у вересні, після кількох місяців, прожитих у невідомості. Вона просила Дениса зателефонувати ще хоч раз. Хлопець пообіцяв, що наступного разу вони розмовлятимуть уже наживо.

Катерина розповідає ҐРУНТу історію полону і чекання.


«Розбудила мама і сказала, що почалася війна»

– Востаннє ми бачилися з Денисом у лютому. Йому дали відпустку на десять днів, і ми поїхали до Чернігова. Денис проводжав мене на потяг у Харків, а сам сідав на потяг до Маріуполя. Тоді ми попрощалися.

Пам‘ятаю, не хотіла їхати, але він мені повідомив гарну новину, що коли починається новий рік, то кожен військовий може взяти місяць відпусток. Денис узяв десять днів відпустки у січні, наступного разу хотів влітку.

blank

Якщо раніше я бачила Дениса раз на місяць, це було за щастя. Але ми постійно розмовляли по телефону, по відеозв’язку – вранці, в обід, увечері. Так ти відчуваєш людину поруч із собою.

Тоді, в лютому, спілкуватися виходило дуже рідко. Зв’язок уже перекривали.

Напередодні 24 лютого Денис відіслав мені фотографію. На цій світлині були змайстровані ним столик і стілець, зведена стінка. Він написав: «Це тепер мій особистий кабінет для розмов з тобою». Стіна – від вітру, стіл – щоб сидіти і щось їсти.

Чи розумів він, що почнеться повномасштабна війна – мені важко сказати. Ми дійсно це обговорювали. Якось знайомі моєї мами попередили нас, що треба виїжджати. І, звичайно, я обговорювала це з Денисом. Він дуже розумний – усе аналізує, цікавиться політикою, і якось навіть жартував, що буде майбутнім президентом України (сміється). Але тоді він заспокоював, що все буде добре та не треба нікуди їхати. Я йому довіряю. Для Дениса рідні люди – на першому місці. Він ніколи свою родину не наражав би на небезпеку. У нього є чорне або біле – сірого немає. Завжди чесний і говорить правду, як думає. Тож напередодні великої війни я питала, чи варто поїхати кудись на захід країни. Він говорив, що ні. Казав не перейматися.

Однак мої відчуття були дуже тривожними. Я знала, що в Маріуполі тривали постійні обстріли. 23 лютого ми з Денисом спілкувалися о 22:00. Він написав повідомлення, що зв’язку немає взагалі. Я відповіла: «У мене дуже погане передчуття. Якщо зможеш, о 4-ій ранку, о 6-ій, будь-коли – набери мене». Тоді не могла заснути.

А коли заснула, то через годину мене розбудила мама і сказала, що почалася війна.

«Тепер я завжди думаю: якщо вони тоді не здавалися і зараз не здаються, то як ми можемо втрачати віру і надію?»

У перший день повномасштабної війни він відправив мені відео з єнотом. Як виявилося, ця тваринка була талісманом військового водія. Пригадую, у єнота були дуже налякані очі.

Тоді 36-та бригада стояла під Водяним. 24 лютого вони отримали наказ відступати до Маріуполя. Хлопці робили запаси їжі, боєприпасів. 

Мене Денис попередив: якщо розмовлятимемо тільки про війну, то ворог зрозуміє, що він військовий, і одразу вирахує, де він перебуває. Тому я більше розповідала про Харків, про рідних. З мамою він спілкувався «плюсиками».

blank

Коли ми розмовляли, я розуміла, що треба його підтримувати, давати позитивну енергетику. І ми спілкувалися про майбутнє, планували похід у гори, говорили про минулі приємні моменти. 

За кілька днів Денис сказав, що мені треба виїжджати з Харкова. Те саме сказав мамі в Чернігові. Пояснював, що якщо місто візьмуть в окупацію, то почнеться голод, важкі часи. Він це усвідомлював, бо, як я розумію, Маріуполь уже був в оточенні.

Денис постійно переймався, як ми, чи все добре. Писав, що його мрія на той час – просто прийняти душ. Він практично не спав – лише по 3-4 години. А востаннє, коли ми [безперешкодно] розмовляли, 5 березня, сталося щось дивне. Денис зателефонував, і ми поговорили приблизно дві години. Голос був трохи збудженим. Я чула на іншому кінці слухавки, що попереджали про ракетний обстріл, були вибухи.

Одного разу влітку ми дивилися фільм про війну та історію кохання. Тоді я дуже плакала, казала, що у нас такого ніколи не трапиться… Коли повідомили, що Денисові потрібно їхати в зону бойових дій, я подарувала йому браслет. Цей браслет колись мені подарувала мама, він був моїм оберегом. Там написано грузинською: «Бог з тобою». Він мені завжди приносив удачу. Це була моя найдорожча річ. І от Денису я його віддала.

blank

У той день, 5 березня, Денис сказав, що браслет тріснув. Я дуже запанікувала. Розповіла мамі. А Денису написала підбадьорливі слова, щоби він не втрачав віри, бо ми все переживемо разом… А потім він зник на місяць.

На той момент мама Дениса перебувала в окупації, в селі на Чернігівщині. Вона не мала зв’язку, щоби дізнатися, чи все добре з сином. А батько був у Польщі – виїхав на роботу ще до початку великої війни. Денисові батьки періодично телефонували мені дізнатися, чи все добре з сином. І коли Денис не виходив на зв’язок, я не знала, що їм говорити… Казала, що все гаразд. Минув тиждень, і батькові я таки розповіла, що зв’язок зник. Мамі домовилися нічого не розповідати – вона дуже чутлива.

Коли я виїжджала з України… Не хотіла. Стан був такий, ніби я покидаю його тут. Новини про Маріуполь були невтішні. Мене заспокоювали слова, які одного разу сказав Денис: «Ми переможемо. Нехай вони нам відправляють кадирівців, вагнерівців, але ми їх усіх переб’ємо. І коли переможемо, то в країні буде швидкий підйом, Україна стане ще кращою, ніж була до».

Тепер я завжди думаю: якщо вони тоді не здавалися і зараз не здаються, то як ми можемо втрачати віру і надію? Ми повинні підтримувати їх максимально.

«Денис казав: поки ми можемо стояти, будемо стояти. Я тоді була на межі зриву»

Коли з Денисом зник зв’язок, я контактувала зі всіма, з ким можна. Ми чекали списки. У зведеннях Дениса не було. Нам сказали: він офіцер і якщо зникне, ми вам відразу повідомимо. Одного разу навіть вдалося вийти на командування 36-ої бригади. Мені сказали, що не дадуть поговорити, бо я не дружина. Але почула головне – він живий.

Я йому щодня писала повідомлення. І от на Благовіщення прийшла хороша звістка, Денис написав: «Кохана, я тебе теж дуже люблю, зі мною все добре. Не міг вийти на зв’язок – був у таких точках, де його немає».

У той день ніхто не повірив, що мені написав Денис. Мовляв, він так не спілкується. Але ж впізнаю його за одним смайликом! Але, звісно, тоді зародилися сумніви. Та наступного дня попросила записати голосове повідомлення і почула його голос.

Ми спілкувалися так 7, 8, 9 квітня – по 15 хвилин. Я питала, чи доходить до них допомога. Він запевняв, що все є.

Часом тема заходила про полон. Денис дуже негативно ставився до здачі. Казав: поки ми можемо стояти, будемо стояти. Я тоді була на межі зриву.

Також він говорив, що дуже переймається за людей, які в нього у підпорядкуванні. Для нього було важливо зробити все можливе, аби вони були живі-здорові. 

9 квітня я написала йому: «Денисе, не втрачай віру, будь ласка. Я вірю, що вам допоможуть». Він відповів: «Не знаю, які сили мене бережуть».

«У нас була дуже коротка розмова, проте така цінна»

11 квітня мені зателефонував друг Дениса. Напередодні якраз вийшов пост 36-ої бригади про те, що невдовзі буде їхній останній бій. Він сказав, що бригада пішла на прорив, тож є всього три варіанти: Денис або в полоні, або на Азовсталі, або загинув. 

У мене тоді все стиснулося, я говорити нічого не могла. Відчувала клубок у горлі. Але відповіла: Денис живий, з ним усе добре! Якщо з ним щось трапиться – я відчую, мене ніколи не підводить внутрішнє чуття.

16 квітня ми дізналися, що Денис потрапив у полон. Подзвонили знайомі, які проживають у Росії, та повідомили, що бачили мого нареченого по телебаченню. Він тоді сказав тільки те, що їхню гідність ніхто не принижує, є проблеми з водою та харчуванням, але це стосується не тільки військовополонених, а й усіх, хто там працює.

А потім на YouTube з’явилося велике відео з його допитом. Там понад 2 мільйона переглядів. Увесь допит Денис тримався дуже достойно. Ми зверталися до знайомих у правоохоронних органах, адвокатів. Усі радили не перейматися – мовляв, нічого шкідливого Денис не сказав.

А згодом розпочиналася історія з Азовсталлю… На той час підрозділ Дениса був на заводі Ілліча (Маріупольський металургійний комбінат, – Ред.). Рідні українських захисників закликали говорити про них. Ми вірили і сподівалися, що нашим хлопцям допоможуть. Проте про них мовчали.

Я одразу зрозуміла, що треба говорити. У Росії його вже знають, адже у допиті було й ім‘я, і позивний, і хто він, і як потрапив. Але представники влади порадили нам мовчати – начебто тоді наших військових звільнятимуть максимально по черзі. Ми зверталися у Червоний Хрест у декількох країнах – Іспанія, Німеччина, Польща, Великобританія, і в женевський Червоний Хрест (у Женеві розташована штаб-квартира МКЧХ, – Ред.). Навіть у російський, бо вони могли на щось вплинути. Але марно. Ми нічого не могли дізнатися. Ніхто про Дениса нічого не повідомляв – де він, живий чи здоровий, чи поранений.

Увесь цей час, доки тривала тиша, було дуже важко. Денис мені снився постійно. Я відчувала, що він живий, здоровий, з ним усе в порядку. А решта – не важливо. Ми його витягнемо, переконувала я себе.

Коли трапився теракт в Оленівці, мама Дениса одразу зателефонувала мені. Ми всі чекали, коли оприлюднять списки жертв. А тим часом я її заспокоювала: «Тетяно Олександрівно, з ним усе добре, я знаю це точно».

За нашими даними, на той час Дениса не було в Оленівці – він був на «гауптвахті». Як я потім довідалась, це така тюрма для військових. В Оленівку їх перевели уже пізніше.

Я весь час казала собі: з ним усе добре. Він живий. То був такий посил у космос. 

А коли Денис зателефонував у вересні, то сказав, дуже відчуває нашу підтримку і захист. У нас була дуже коротка розмова, проте така цінна.

Влітку я працювала нянею з маленькими дітьми. Вони мені дуже допомагали, бо неймовірно світлі. І от Денис спитав мене, чи я навчаюся, чи працюю. І я розповіла про літній підробіток. А Денис каже: «А мені сон наснився, що ми з тобою вожаті в таборі, теж із дітьми. Я відчуваю ваш захист і підтримку». Це мене дуже заспокоїло.

Через декілька днів анонсували великий обмін. Родичі полонених із «Азовсталі» виходили на мітинги, давали інтерв‘ю, закликали повернути рідних. А нам все ще радили мовчати.

Обмін полоненими відбувся. Я побачила, що повертають людей із Оленівки. Мама Дениса і я молилися, щоб Денис зателефонував. Але цього не сталося. Ми впали у відчай. Я декілька днів не вставала з ліжка, нічого не їла.

«Коли повернеться – це буде свято на все життя. Я дуже мрію обійняти і не відпускати»

Мені досі дуже тяжко. Я намагаюся ходити до храмів та замовляти молитви. Молюся сама. Мені хочеться, аби він був під захистом рідних людей.

Іноді знайомі мені казали: ти маєш бути готовою до всього. Але мені було б легше, якби мене просто не чіпали. Вони не розуміють. Я дякую Богові, що Денис вижив. І не уявляю, що відчувають люди, які втратили близьких… Моя рідна людина в полоні – і я на межі. Але ми тримаємося. Інколи дзвонить його мама, каже: «Я з тобою поговорю – і мені легше. Ти мене заспокоюєш».

blank

Ми робимо все, аби повернути коханого. 

Червоний Хрест – це така організація, яку я б назвала безрезультативною. Що в Україні, що за кордоном.Якось відео з Денисом виклали на російському телеграм каналі. Також є відео цього допиту. А вони кажуть: «Поки ми не отримаємо офіційного підтвердження від російської сторони, то підтвердження, що він військовополонений не може бути».

Після повернення 215 захисників Маріуполя кожен, чиї рідні ще досі в полоні, намагається щось дізнатися. Так я знайшла в Інстаграмі сторінку поліцейського з Маріуполя, якого повернули. Написала йому. Мама написала також іншій людині. Один підтвердив, що бачив Дениса в Оленівці, інший сказав, що теж бачив його, але зараз їх вивезли в Росію. Найімовірніше, Денис перебуває у Таганрозі, в СІЗО. Але достеменно ми нічого не знаємо.

Вони сказали, що він живий, у нормальному стані (наскільки це можливо). Дуже схуд.

Ми двічі відкривали справу про зникнення Дениса в поліції. Перший раз не було ніякого прогресу. Вдруге ми проконсультувалися зі знайомою адвокаткою, то справу передали в СБУ. Але жодної іншої інформації в мене нема. З українського боку він військовополонений – але в Росії цього не підтверджують. 

У мене є мрія. Я хочу, аби всі мої рідні люди були поряд та в безпеці. Обміни тривають – я не випускаю телефон з рук. Чекаю, що Денис ось-ось подзвонить, скаже: «Кохана, мене повернули, я на рідній землі».

Денис увечері, коли мені було погано, читав казки. І я в них дуже вірю насправді. Для мене різдвяний час дуже особливий. І я маю надію, що саме в ці дні він повернеться.

Денис для мене – це моя душа, моє серце, енергія. Ніколи не думала, що так покохаю людину. Він справжній захисник, справжній воїн. Коли повернеться – це буде свято на все життя. Я дуже мрію обійняти і не відпускати.

Хочеться, щоб коли він повернеться, то знав, що ми за нього боролися, ми робили все можливе, щоб його повернути. Країна, яку він захищав, робила все, щоб він повернувся і його не забували. 

Це мій обов’язок. Як він мене захищав, так я повинна робити все можливе, щоб він повернувся додому.

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка