“Не буду евакуюватись. Нехай росіяни приходять до мене додому, я їх накормлю, напою, вкладу спати. І підірву”, – переповідає історію про евакуацію бабусі з Харкова Георгій Зейков.
До війни Георгій був відомим модельєром. Тепер він у складі благодійного фонду Rescue Now займається евакуацією людей і тварин із Харківщини та Донбасу. Зейков спеціалізується на евакуації людей із інвалідністю.
В інтерв’ю для медіа ҐРУНТ Георгій розповідає, як волонтери розшукують людей у зонах обстрілів і чому деяких так важко вмовити евакуюватися.
“Ми почали голосити, що евакуюємо всіх – з кішками, козами, кого завгодно”
– Георгію, чи було вам складно покинути індустрію моди і стати волонтером? Як ви вирішили займатись евакуацією?
– Звичайно, евакуацією я хотів займатись у своєму житті найменше. Понад десять років я займався модою. У мене чудово йшли справи. Я просто працював, мене ніхто не відволікав від дизайн-реальності. До вторгнення я виробляв близько 20 тисяч одиниць одягу та аксесуарів на рік. Зі мною працювала компанія Philip Morris International. Якраз до вторгнення у мене мав бути класний контракт по футболках “поло”.
– Нині ви якось дотичні до роботи модельєра?
– Зовсім ні. Мої склади частково понівечені обстрілами. Загалом, на моду я не можу навіть дивитись. По тижню ходжу в одних і тих самих речах.
– Із чого почалося ваше волонтерство?
– До фонду Rescue Now я увійшов 5 березня. Побачив в Інстаграмі, сконтактувався з Ігорем Ключником (один із засновників фонду, – Ред.), він попросив мене зайнятись формами для водіїв-волонтерів, які мали допомагати евакуювати Харків. Почав дзвонити, обговорювати з ними, як ми можемо бути корисними один одному. Почався процес.
Згодом мені надійшла перша заявка по інклюзії – треба було вивезти людину з інвалідністю. Усі контакти водіїв були в мене на руках, я з ними спілкувався щодня, до того ж, додатково шукав людей – тоді я почав закривати ще й питання інклюзії.
– Як вдалося налагодити процес?
– Є різні ступені евакуації. Загальна евакуація – коли люди піднялися і сіли в свої транспортні засоби. Є централізована евакуація – якою керує ОДА, ОВА чи волонтери. Наприклад, у Харкові у нас була евакуація централізована – ми допомагали вивозити людей із Холодної гори, транспортували їх на Дніпро та Полтаву.
Трохи згодом ми почали працювати у Балаклії, ще тоді не окупованій. І мій сегмент перейшов на інклюзію – людей, які самостійно не можуть покинути зону обстрілів і потрапити в безпечне місце.
8 квітня ракета впала на Краматорський залізничний вокзал, і наші екіпажі поїхали туди.
Загалом, якось дуже складно йшов процес – не було системи збору заявок, люди взагалі не приходили на евакуацію, не було хорошої комунікації з ОДА і волонтерськими організаціями… Можна було б опустити руки. Але в мене було відчуття, що все можна виправити, що не вистачає якогось гвинтика.
– Ви з’ясували якого?
– Спочатку в евакуації відмовляли чоловікам і людям із тваринами. Коли ми повторно почали спілкуватись із людьми і пропонувати їм допомогу, то з’явились питання: «А мого чоловіка візьмете?», «У нас є кішка, ми вже знайшли переноску, без неї не поїдемо»… І тоді все перевернулось. Ми почали голосити, що евакуюємо всіх – з кішками, козами, кого завгодно.
Недавно ми порахували що загальна кількість евакуйованих – і по Харкову, і по Донбасу – перевищила 11 тисяч. Окремо Донбас я не рахував ніколи. Орієнтовно, це понад 6 тисяч людей.
“Підвал стає вашим світом. Ви не хочете виходити”
– Як відбувається збір людей?
– Ситуація ускладнилася, бо всі ці міста, звідки ми збираємо людей, є просто точками. Наприклад, якщо ми забираємо з Краматорська, то людина не обов’язково краматорчанин: її вивезли з Лисичанська, перевезли у Краматорськ, вона там переночувала і далі їде з нами.
Щодня я зводжу списки, спілкуюсь із координаторами на місцях. В основному координаторами є люди, наближені до мерій, голів громад. Ті, хто бачить, кого треба евакуювати. Інакше це не працює. Збирати списки через колл-центри – не працює. А от коли є людина, яка може пройтись по домівках і сказати: «Завтра тут о 10-ій буде автобус, приходь» – тоді так. Але цю людину мають знати і довіряти їй.
– А сама евакуація? Це автобуси, легкові автівки?
– Стомісний автобус не в’їжджає у місто. Ми визначаємо точки евакуації. У прифронтових територіях малі транспортні засоби їдуть за адресами, забирають людей з підвалів. Потім везуть у більш-менш цивілізоване місце. Там люди сплять, їдять. Потім веземо їх у Дніпро. Або у Покровськ – а з Покровська евакуаційним потягом на Захід України.
Часто проблема у підвозі. Люди звідкілясь привозять людей, узгоджують з адміністрацією, зі мною… Знаю, що з Лиману був запит на евакуацію трьох дітей і трупа їхнього батька. Треба було відвезти у Хмельницький. Волонтери це зробили.
– А як ви дізнаєтесь про такі запити?
– Спілкування. Ти вивіз родину, ти вже з нею маєш контакт. Телефонуєш їй, просиш, щоб дала тобі адреси, контакти інших людей, яких треба забрати. Про нас уже багато хто знає.
– Чи багато людей виїжджає?
– На піку ми евакуювали понад 300 людей за день. А, наприклад, станом на сьогодні – 75 людей, із Донецької області.
– Чи часто люди відмовляються від евакуації?
– Я вперше зустрівся з такою проблемою у Малій Рогані. Як на мене, це питання психіки. Уявіть, що ви увійшли в підвал в перші дні війни, цей підвал вас захищає. Ви виходите на вулицю – але ваша безпека асоціюється з підвалом. Там вода, їжа, підземелля стає для вас маленьким вашим світом, який вас оберігає. А за його межами все непередбачуване, небезпечне, незрозуміле.
Одна жінка після тижнів, проведених в укритті, їхала Харковом, дивилася довкола і дивувалась, що працюють якісь магазини, що ходять люди. В картині її світу це все вже було зламане. Коли вона приїхала у Львів і сіла пити каву з булочкою, то розплакалась, бо не думала, що в країні є безпечне місце. Це важка робота – витягти людей з підвалів.
Луганська область – це жерсть насправді: всі люди по підвалах. Щоб витягти когось, треба конкретно сказати: “Ми вас вивозимо, привозимо туди-то, і ви там будете жити”. Тобто ми маємо створити впевненість, що існує безпечніше місце, ніж підвал.
Була історія, коли у Костянтинівку з нами з Лисичанська приїхали бабусі, зняли пенсію і почали шукати, хто їх відвезе назад у Лисичанськ. Ми їх ледве вмовили їхати далі в Дніпро.
“Коли орки йдуть, вони знищують все”
– Чому люди найчастіше відмовлялися виїжджати?
– Була у нас бабуся з Харкова, Пелагея Юріїївна. Родичі телефонували, попросили її вивезти. Дали номер – я їй подзвонив. Вона сказала: «Я нікуди не поїду, залишусь у Харкові». Я кажу: «Ви розумієте, що це проблема?».
Пелагея Юріїївна жила на Північній Салтівці. Там обстріли були щодня. Я пояснюю, що росіяни можуть прийти, все може бути максимально сумно, намагаюся розкрити їй ці загрози, пояснити рівень безпеки. А вона відповідає: «Я все розумію. Але евакуюватись не буду. Коли росіяни прийдуть, я їх нагодую, напою, нехай лягають спати. Я одна в під’їзді лишилась, в мене ключі від всіх квартир. А вночі, коли вони заснуть, я відкрию газ і підірву їх». Через тижні два знову подзвонили родичі, попросили набрати бабусю. Телефоную – вона говорить, що хоче евакуюватись. Питаю: «Що ж так вплинуло на ваше рішення?». Відповідає: «Газ відімкнули».
Одного разу отримали заявку на виїзд. Я зателефонував, щоб розповісти про час і обумовити кількість речей – сумка на коліна, сумка під сидіння, бо багато в машину не заб’єш. А жінка мені каже: «Слухайте, я зараз подивилась на календар, а завтра 11-те. Давайте виїдемо 12-го». – «Чому 12-го?». – «Бо 11-те для мене нещасливе число».
– Якщо місто в небезпечній зоні, ви радите людям евакуюватися?
– Безперечно. Справа в тому, що люди не замислюються, що сама евакуація – це не лише вивезти людину в безпечне місце. Але це робиться також для того, щоб наша армія якісно працювала без огляду на цивільне населення. Для того, щоб неможливо було провести референдуми.
Люди для росії – це ресурс. Для нас люди — золото. Це наші громадяни. А для росії – це люди, яких можна одягти в російську форму, нап’ялити білу пов’язку і штовхнути під автомати вперед як гарматне м’ясо.
Передусім раджу евакуюватися людям, які мають дітей. Ми якось евакуювали сім’ю з Сєвєродонецька. Дісталися до Лисичанська – забирали їх тоді, коли там ще не було гарячих боїв, і всі мости ще були вцілілими. Сім’я виїхала на Захід Україну. Я спілкувався потім з чоловіком із цієї родини. Він розповів, що з дружиною вже заспокоїлись, а дитина – не дуже. Каже, вийшов дрова рубати, дитина почула звук – зіскочила з ліжка і почала плакати. Діти дуже емоційно сприймають і довго пам’ятають.
Варто розуміти: залишитись там – це залишитись посеред зруйнованої інфраструктури, без необхідних речей, навіть без простої питної води. Я бачив по Харкову: коли орки йдуть, вони знищують критичну інфраструктуру, яка ще не постраждала під час бойових дій – водонапірні вежі, навіть криниці. На Харківщині у Старому Салтові люди збирали дощову воду.
Сподіватись на те, що в тебе щось випаде, що дасть можливість жити далі… От це не найкращий варіант.
– Чи багато людей евакуйовується із тваринами?
– Дуже багато. Наші люди дуже рідко кидають своїх улюбленців. Наш фонд за цей час вивіз близько 500 тварин. І це не якийсь великий показник: я знаю хлопців, які вивозили з Донбасу тварин п’ятитонником.
Коти, собаки, птахи, навіть кози вже нікого не дивують. Одного разу з Харкова вивезли пітона. Була історія, коли нас попросили забрати цвіркунів з хати і передати павуку, який із хазяїном уже був на безпечній території.
“Мрію, що ми повернемо людям гідність”
– Що ви думаєте про повернення людей до щойно деокупованих територій?
– Це болюче питання. Розумію людей, які мають житло і не мають вже грошей знімати житло на Заході України. Але, за досвідом моїх спостережень, повертаються люди, які поїхали в перші дні. Ті, хто поїхали пізніше, не повертаються, бо розуміють ризик загинути.
Ті, хто не виїхав, розуміють, як зараз треба жити в Харкові. Кожен має в сумці аптечку, турнікет. У мене їх три. Я пройшов два курси з зупинки крові. Але люди, які зараз повертаються, – вони не знають цього.
– Із чим зараз найбільші труднощі?
– Із житлом. Можна вмовити людину виїхати, коли знаєш, куди ти її привезеш і де вона поселиться. По Донбасу ми не можемо закрити потребу в розселенні, як би ми не хотіли. Всі ці тимчасові прихистки – вони ненадовго: 1-3 дні на Полтаву, переночувати та поїхати далі. Постійно шукаємо партнерів, готових до співпраці з усіма, хто може прихистити людей.
Найбільший мій біль – це інклюзія. Вивозити людей з інвалідністю нескладно: є спеціальний транспорт. Складно потім поселити їх.
Є історія, коли жінка, яка доглядала літнього інваліда, забрала в нього карту з пенсією, закрила і пішла. Він доповз із ліжка до балкона і покликав на допомогу. Цей чоловік уже під опікою. Він усе ще на Донбасі. Нам треба його вивезти – а вивозити нікуди.
– Про що ви мрієте?
– Мрію, що ми повернемо людям гідність. Розумієте, люди роками дбали на свою домівку, своє господарство, накопичували якийсь економічний ресурс, вони мали роботу і набутий досвід. Цього всього їх позбавили. Їх позбавили гідності.
Це люди, які змушені, наприклад, вбити всю свою скотину перед виїздом, щоб вона не дісталась оркам. Недавно мали випадок – чоловік із Лисичанська перед виїздом порізав усіх індиків, корів.
У людей забрали більшу частину життя, забрали частину їх самих. Тепер треба наповнити цю втрату. А це буде складно.
Іще я мрію після війни повернути всіх наших людей із росії в Україну.
Втім головна мрія – ми обов’язково переможемо всіх чортів і відправимо їх назад до пекла, спільними зусиллями ЗСУ та українського народу.
