“Хочеться, аби всі знали: хто залишилися в окупації – не зрадники”: Як працюють волонтери за лінією фронту

Інна Зелена

Волонтерити на окупованих Росією територіях – справжній подвиг. Ці люди роблять неможливе – вони допомагають жителям захоплених регіонів, наражаючи себе на небезпеку. Їхні будні минають у постійному пошуку ліків і продуктів, у вишукуванні маршрутів і водіїв, у спробах знайти контакт зі всіма людьми, які залишилися вдома і потребують допомоги, і в намаганні уникнути контакту з окупантами, які є носіями постійної загрози.

Нам відомо, що, наприклад, до Бердянська доходять не всі гуманітарні вантажі. По дорозі окупанти “зустрічають” ці пакунки й забирають те, що їх найбільше цікавить. Волонтери не хочуть говорити про це відкрито: вони не мають де шукати справедливості, а за нарікання їх можуть покарати.

Нещодавно медіа ҐРУНТ опублікувало інтерв’ю з подружжям, яке відкрито займається волонтерством в окупованому Херсоні. Нині спілкуємося ще з трьома активістами Півдня.


“Життя в окупації важко зрозуміти тим, хто не тут”

Яна з Бердянська зізнається, що неодноразово замислювалася про виїзд на вільну від окупації територію. Вона припускає, що настане момент, коли таки муситиме покинути рідне місто. Але поки що – залишається. Розуміє, що в Бердянську та околицях перебуває багато людей, які потребують допомоги і підтримки. Навіть попри те, що іноді їй доводиться вислуховувати звинувачення від своїх же.

– Із першого дня війни ми з вчителями облаштували власними силами бомбосховище у школі. Почали приймати там місцевих жителів щодня під час повітряної тривоги. Пізніше відкрили там гуманітарний штаб, люди почали зносити речі, взуття, іграшки для тих, кому це необхідно. На початку березня у спортзалі школи почали приймати переселенців із Маріуполя.

Ми щодня сортували речі, ліки, продукти, розселяли біженців, годували їх, водили купатися, прати білизну. Я чергувала там щодня і щоночі, приймаючи по кілька сотень людей на добу. Протрималися до кінця травня – майже півтора місяці після закриття центрального міського гуманітарного штабу та кол –центру. 

Після закриття школи та пункту біженців я продовжила волонтерство. Щоразу доводиться шукати приміщення для того, щоб зберігати, сортувати та роздавати гуманітарку. Інколи це гаражі.

Я найбільше займаюсь дитячими речима: підгузки, дитяче харчування, гігієна. Орієнтуюсь на аудиторію матусь із дітьми до трьох років. А також на літніх лежачих людей, інвалідів, та тих, хто опинився у реанімації та потребує підгузків, кого доводиться харчувати через зонд. Саме на ці товари – підгузки і харчування – ціни у місті просто космічні.

Якщо є змога, доставляю ліки, продукти харчування, корм для тварин, допомогаю з пошуком транспорту для евакуації.

На кожну роздачу до мене приходить в середньому сто людей. Роздачі намагаюсь робити з інтервалом у плюс-мінус тиждень. Це залежить від доставки гуманітарки. Я маю свою група у вайбері, там приймаю заявки на допомогу та інформую про місце і час отримання. Намагаюся не дуже афішувати групу. Втім там уже понад пів тисячі осіб.

Волонтерю я здебільшого сама. Але мені не відмовляють у допомозі друзі, коли прошу їх допомогти розвантажити, або перевезти гуманітарку, розсортувати та роздати пакунки, зібрати заявки на допомогу, написати списки. Одна з місцевих організацій періодично надає мені приміщення для роздачі гуманітарки. Тому у мене також є помічники.

Шукати допомогу не так вже й важко. Набагато важче – шукати транспорт для доставки, а ще важче – зробити, щоб цей транспорт виїхав без перешкод. З виїздом на окуповані території найбільша проблема, особливо тепер. Це ускладнює ситуацію.

Ми працюємо з фондами і благодійними організаціями, які завжди готові надати допомогу. Інколи з’являються нові. Допомогу надсилають з різних міст України і навіть з інших країн. Спрямовують особисто мені для жителів Бердянська. Нещодавно приїхала гуманітарка напряму з Великобританії. 

Під час війни я познайомилась з неймовірними людьми. Я їх жодного разу не бачила, але вони допомагають нашому місту, просто повіривши мені! Такі ж неймовірні ті, хто цю допомогу доставляє до нашого міста. Це просто вражаючі люди! Весь цей час вони привозять все без жодної плати.

Волонтерити, звичайно, важко. Інколи навіть здається, що я роблю неможливе. 

Проблем із “новою владою” вдалось поки що уникнути. Я не роблю нічого протиправного, тому не думаю, що маю чогось боятися. Волонтерська діяльність не заборонена в жодній країні світу. Сподіваюсь, вони це також усвідомлюють.

Звичайно, я думала про виїзд. Цих думок не може не бути, коли перебуваєш в умовах окупації. Але мені жаль покинути цю справу: я розумію, що допомога в місто практично взагалі не потрапляє… Шкода залишати людей, які залишились у скрутному становищі. Ну і, звичайно ж, дуже не хочеться залишати свою домівку, своє місто, де все таке до болю рідне.

Я дуже часто чую звинувачення у свій бік від тих, хто виїхав, через те, що все ще залишаюсь тут. Дехто сприймає це як зраду. Хоча я не співпрацюю з ними, хтось вважає: моя присутність тут – то вже означає прийняття “нової влади”. Насправді все зовсім не так. Життя в окупації важко зрозуміти тим, хто не тут. 

Я розглядаю варіант, що згодом мені доведеться виїхати. Але не всі це можуть зробити. У багатьох є власні обставини, які тримають тут. Тому просто хочу протриматися стільки, скільки зможу. Щоб мати змогу ще хоча б якийсь час допомогти. 

blank
Фото з сайту Фонду “Об’єднання”

“Хочеться, аби всі знали: ті, хто лишились в окупації – не зрадники” 

Найважливіше сьогодні – не лише продукти першої необхідності, а й комунікація, розповідає Юрій, волонтер Херсонського обласного благодійного фонду “Об’єднання”. Люди потребують сприяння – налаштувати VPN, перееєструвати картку в українському банку, дізнатися, як почистити телефон. Допомога і спілкування саме зі своїми людьми – це те, чого найбільше потребують мешканці, що залишилися на окупованих територіях. 

 – Наш фонд раніше не займався гуманітарним напрямком. Ми фокусувалися на комунікації, розвитку громад, антикорупційних напрямками тощо. 

В перші дні повномасштабного вторгнення, коли з полиць місцевих магазинів почали зникати продукти харчування, з’явився дефіцит продуктів, утворились величезні черги за хлібом, до нас звернулись наші друзі –волонтери і запитали, чи є якась можливість закупити продукти для малозабезпечених та багатодітних родин. Ми вирішили спробувати. 

Ми мали невеликий резерв коштів, вирішили придбати продукти. Це було складно. Втім через напрацьовані контакти ми сформували продуктові набори і розвезли. 

Далі почали писати міжнародним партнерам з проханням підтримки, і нам вдалось залучити додаткові ресурси. Співпраця налагодилась. Допомогло й те, що ми співпрацювали багато років із територіальними громадами. Спілкуючись із мешканцями та волонтерськими групами, ми почали закуповувати продукти в українських фермерів. Ми купували – волонтери з громад формували набори та розвозили їх. 

Найбільша проблема – саме по селах. Там банки закрились від самого початку. В обласному центрі вони ще певний час працювали, і люди мали їздити в Херсон, щоб зняти кілька тисяч. Черги займали з ночі. А згодом банки закрилися і в місті. 

Дуже показово і те, що і зараз, через півроку після окупації, люди дуже неохоче беруть допомогу в росіян. Дехто навідріз відмовляється. І коли ми привозимо продукти, обережно питають, звідки вони. Коли дізнаються, що українське – беруть. Розумієте, для них ця підтримка не стільки матеріальна, скільки моральна. Бо навіть три хвилини спілкування зі своїми – це вже впевненість в тому, що про них знають і їх не кинули. І надія на повернення. 

Жертвують кошти на Херсон здебільшого приватні особи. Ми перед ними звітуємося – замилюємо обличчя тих, кому йде допомога, показуємо суми. Закуповуємо товари у місцевих фермерів та підприємців. Так трохи підтримуємо і місцевий бізнес. 

Складніше з дитячими будинками та інтернатами. Є, наприклад, заклади для дітей із порушенням ментального розвитку. Труднощі роботи з такими установими пов’язані з тим, що окупанти стараються їх “взяти під крило”, використовуючи в інформаційній війні: мовляв, вони дбають про дітей, сиріт, в той час як українська влада їх кинула. Тому відкрито діяти в таких закладах волонтери не можуть. Допомога надається тихо, без публічних звітів. 

Хочеться, аби всі знали: ті, хто лишились в окупації – не зрадники. В кожного є свої причини лишитись. В когось тут справа всього життя, хтось не виїжджає, бо продовжує допомагати землякам, в когось старі чи хворі батьки, хтось не може поїхати, бо немає транспорту чи грошей. Їм складніше з кожним днем, вони потребують уваги і розуміння. Саме тому комунікація з ними така важлива, навіть важливіша, ніж продукти. Їм часто потрібна допомога у вирішенні проблем, на які ми не звертаємо уваги – переєструвати пенсію на картки, захистити телефон, налаштувати VPN.

blank

“Розповісти про наших перевізників, на жаль, не можемо, оскільки для них це небезпечно” 

Благодійний фонд “Бердянці – свій для своїх” працює у Запоріжжі та допомагає гуманітарними вантажами окупованому Бердянську. Працівниця фонду не може вдаватися в деталі, бо працювати в тиші – єдиний спосіб працювати у принципі в її становищі. З її слів, основний запит – це їжа.

– Ми відправляємо до Бердянська адресні гуманітарки посилки. Бердянськ – найвіддаленіше окуповане місто в області. Ми формуємо посилки по запитах людей із того, що отримали від донорів нашого благодійного фонду. Як правило, це засоби гігієни, їжа, ліки, продукти харчування, дитяча гігієна, дитяче харчування.

Дуже багато запитів саме на продукти харчування. Бо ціни на все у Бердянську – захмарні. 

Бердянці звертаються до нас, заповнюючи гугл-форму. У міру обробки запитів ми формуємо посилки та відправляємо до Бердянська. На місяць – майже тисяча посилок. Багато залежить від того, як рухається транспорт.

Шлях до Бердянська і з Бердянська – дуже важкий. Є майже непрохідна після дощів ділянка, є велика черга на виїзд із Запоріжжя, є штучна затримка машин через лінію розмежування окупантами.

Ніхто не може спрогнозувати час у дорозі. Буває, до 7-8 днів машини долають ці 200 кілометрів.

Розповісти про наших перевізників ми, на жаль, не можемо, оскільки для них це небезпечно. 

Автори – Інна Зелена та Надійка Суха

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка