“Я роблю все, щоб вигризати на війні свою тишу і свою самотність”, – СТАСІК

---

“Партизани Херсона – це жіночки “45 з плюсом”. Оце сіль нашої землі!”

– “Поки є шанс, ти їдеш захищати туди. Або потім захищаєш країну тут, в Києві”. В одному зі своїх інтерв’ю ти так казала про свою мотивацію їхати на війну в 2014-му. Як показала історія, у 2022-му українцям все одно довелося захищати країну вже в Києві. Як гадаєш, чому так сталося?

– Я думаю тому, що не всі були готові зробити все, що від них залежить, у 2014, 2015 та 2016 роках. Не всі українці, не вся влада, не вся Європа. Не було достатньо мотивації. І віри в те, наскільки Росія неадекватна. 

– Я знаю, що ти зараз перебуваєш на війні. Які задачі виконуєш?

– Я медик. Медик-волонтер. Я не оформлена, на добровольчих засадах. На це є низка певних причин. Я задоволена цим становищем. Не йду в бій, у мене є машина, “швидка допомога”. Я надаю допомогу пораненим на етапі перед безпосереднім вивозом і в процесі вивозу. 

– Територіально ви зараз на Півдні? 

– Прямо зараз, коли ми пишемо це інтерв’ю, ми закінчили свою подорож на Південь, яка тривала сім з половиною місяців. Ми вже зайшли у Херсон, і далі та робота, яка відбувається там, скажімо, не потребує залучення додаткових медиків. Тому тепер ми будемо переміщатися. 

– Що ти побачила у звільненому Херсоні? Які були відчуття?

– Ну, для мене, по-перше, побачити сам Херсон було подією якогось надмірно емоційного забарвлення. Тому що я ніколи там не була, ніколи не хотіла там побувати. Але я сім місяців і чотири дні робила все, щоб туди потрапити. Крок за кроком, у мене була ціль – Херсон. І це відчуття, коли ти ідеш кудись так довго й нарешті доходиш туди, куди йшов… Ось! Я не знаю, з чим порівняти ці відчуття.

А те, що я там побачила, – це люди. Люди, які чекали. Я не можу уявити, що таке – жити під окупацією. Я не можу приміряти на себе і не знаю, чи витримала б це все. Я зустрічала цих людей. Це був, напевно, найінтенсивніший досвід тактильного контакту. Тому що в перший день, коли ми туди заїхали – і це був другий день звільнення – мене обійняло близько трьохсот людей. Люди нарешті побачили когось свого, це була потреба в тактильному контакті.

Одна жінка подарувала мені вишитий віршик. Смішний, наче тост. Сказала, що вишила його давно, але дату не ставила. Аж до самого звільнення міста. Каже: “Я це постійно ховала. Ось, нарешті ви прийшли, я вишила вчора дату”.

А ще ці люди, які розклеювали листівки в окупації… Ти ж завжди уявляєш собі, що партизани – це молоді люті пацани, дівчата, які схожі на якихось протестувальників-радикалів. Але партизани Херсона – це жіночки “45 з плюсом”. Оце, блять, сіль нашої землі! Це жінки, які там ховали прапори України, в землю закопували, щоб їх не знайшли. Це жінки, які передавали дані до останнього, коли був зв’язок. Які йшли на громадянський протест, які не продавали товари росіянам, які не годували їх або не йшли на співпрацю. Це мощь! 

“Я робила все, щоб не повернутися на війну”

– Наскільки мені відомо, ти після 2014-2015 років довго відновлювалася фізично та психологічно. Наскільки важко було повернутися знову на війну?

– Я робила все, щоб не повернутися на війну. Я була впевнена, що я туди не повернуся. За кілька місяців, коли моє оточення готувалося до війни, я говорила своєму терапевту, що однозначно не піду на війну, бо в мене вже немає цього здоров’я. І з усіма моїми фізичними складнощами я скоріше буду комусь тягарем, аніж приноситиму користь. 

І коли почалося вторгення, я теж казала, що не піду на війну. Я казала, що у мене є справа, в якій я дійсно корисна. В 2015 році я працювала як інструктор першої взаємної самодопомоги під вогнем. І була доволі непоганим інструктором. Мені це вдавалося, я планувала цим займатися далі і цим займалася. Але звільнили Київську область. Підрозділ мого друга, з яким я найбільше спілкуюся, перевели на Південь. На календарі було 8 квітня – і ось я знову на війні! 

– А як ти психологічно справляєшся зараз? Де знаходиш сили?

– Я не пропускаю сеанси з терапевтом. Ну, тобто можу пропустити одне заняття, одну зустріч, але все одно знайду Starlink і з ним зідзвонюся. І я не пропускаю свої ліки уже певну кількість років.

Я точно розумію, що при такій інтенсивності подій, якщо ігнорувати необхідність працювати із терапевтом, події мене задушать. І роблю все, щоб вигризати на війні свою тишу і свою самотність. Тому що я потребую великої кількості самотності і великої кількості тиші. Мій напарник-водій знає мене дуже давно. Він чудово розуміє ось цю мою потребу в тиші. Ми можемо добу не розмовляти, перебувати у різних кімнатах. Це дає мені можливість бути спокійною. 

– В одному з інтерв’ю ти казала, що у 2014-му, окрім функції власне медицини, ти виконувала роль психолога для військових. Чи доводиться психологічно підтримувати солдатів зараз? Як ти це робиш?

– Так, звичайно. Я жінка. Це природна історія – коли ти не можеш прийти до своєї справжньої мами, ти приходиш до того, хто міг би тобі закрити ті потреби, які могла б закрити тільки мама. І це, в першу чергу, безумовно, прийняття. Так, хлопці приходять, буває, до мене, тому що мені не соромно пожалітися, мені не соромно зізнатися в якихось речах. 

– Жінка на війні. Чи є прогрес у порівнянні з 2014 роком? Які відмінності?

– Жінки-ветеранки і, зокрема “Жіночий ветеранський рух”, всі ці роки докладали неймовірну кількість зусиль для того, щоб були зміни. Найпомітніша і найзрозуміліша з них – вони добилися, аби для жінок офіційно відкрили величезний перелік професій, посад, які жінка може обійняти в армії. Тому що в 2014-му дівчата воювали снайперками, а були записані як кухарки, начальниці бані. Зараз ситуація змінилася досить сильно. 

– Які зміни у побутовому плані ще потрібні? Наприклад, я знаю, що є проблема з бронежилетами – певна особливість форми броніків, які повинні враховувати, що у жінок є груди.

– Груди – так, ось ця штучка. Звичайно, було би круто мати форму по розміру і взуття по розміру. Тобто є нюанс у тому, що у жіночі штані мають бути трохи іншої форми і щоб розміри були теж підходящими. По броніках так само. Дівчатам, у яких більші груди, дійсно складно. Тому що бронік, який підходить по ширині зверху, знизу бовтається і зазвичай по довжині не підходить. Тому так. В американській армії навіть є плити жіночі, які мають певний вигин. Це те, з чим дівчата у війську стикаються. Це дійсно та частина, яку ще треба реформувати. 

“У нас немає більше людей, які не пройшли жахи війни”

– Після перемоги ми матимемо тисячі людей, які пройшли жахи війни. Як правильно спілкуватися цивільним із ветеранами? 

– У нас більше немає цивільних. У нас немає більше людей, які не пройшли жахи війни. Тобто не буде цивільного, який був мирним у місті, і який спілкується із ветераном, який був під бомбами. Буде спілкування травмованого з травмованим. У деяких випадках – більш травмованого із менш травмованим. Я не знаю, що буде після війни, як ці люди будуть ладнати між собою. 

– А як, на твою думку, правильно повертати наших військових до цивільного життя?

– Буде непродуктивно, якщо я скажу, що треба ці всі ланки вибудовувати в систему інтеграції ветеранів в мирне існування. Тому що це складно, довго і дорого. Я не знаю, що зміниться в цій системі зараз. Розумію, що повернення до життя кожного окремо взятого ветерана – буде справою сім’ї та, можливо, якихось там фондів, які готові опікуватися цими людьми фінансово і ресурсно. Це буде дорого й довго. 

Мені було простіше повертатися, тому що у мене були гроші. І я не мусила працювати. Людина про мене піклувалася. Я десь так один рочок лежала, дивилася у стелю, пила ліки, не їла, через те не ходила в туалет і от так-от лежала. Потім – на жаль, занадто пізно – я змогла розпізнати, що це клінічна депресія. Що це не просто від почуттів я плачу кожного дня упродовж чотирьох місяців, і що це потребує лікування. У мене був час, щоб я постійно лікувалась. Як буде у тих людей, які повертаються з війни і планують одразу піти на роботу, щоб утримувати свою сім’ю – я не знаю.

– Нещодавно ти писала на Фейсбуці, що в вашу “швидку” в’їхав п’яний майор ВСП (Військової служби правопорядку). Можеш детальніше розповісти про цей інцидент? Яка зараз ситуація?

– Це відбулось у Миколаєві. Моя “швидка” стояла на узбіччі на “аварійці”. І водій чекав, поки відкриються ворота в будинок, куди ми мали заїхати. На якійсь шаленій швидкості в зад цієї “швидкої” в’їхав, прости Господи, майор ВСП. Він в’їхав у тачку настільки, що машина пролетіла, розвернулася і впала на бік, і там ще далі пролетіла його машина метрів за п’ятнадцять. Це просто диво, що мій водій не відстібнувся. Це врятувало йому якщо не життя, то велику кількість здоров’я.

Добре, що поліція спрацювала дуже круто, дуже якісно. У нас є докази, що він був п’яний. У нас є записи натільних камер поліцейських. У нас є, окрім мого свідчення, свідчення ще трьох – це люди, які декілька годин стояли на вулиці, щоб заповнити цей документ, щоб дати свідчення. Я дуже їм вдячна. І насправді дуже погано уявляю мотивацію людей стояти на холоді, щоб зробити щось для інших в такій ситуації.

Я чекала тиждень у надії, що вони все ж таки куплять “швидку” мені, і ми на цьому розійдемося. Бо моя “швидка” вже ремонту не піддається. Вони тиждень морозилися, намагалися мене протиснути на те, що моя “швидка” насправді дешева, що я можу купити таку саму за сім тисяч євро. І я так забембалася всю цю історію слухати, що вирішила йти через суд. Його що так, що так судитимуть – уже всі матеріали передали туди. Якщо у нього немає базового розуміння, що це не просто аварія, а те, що він п’яний роз’їбенив “швидку”, яка працює на передовій, значить, доведеться це пояснювати через суд. 

– Наскільки я розумію, на нову “швидку” вже вдалося зібрати?

– Так, за добу ми зібрали достатньо грошей, щоб придбати “швидку”. І це моя певна домовленість з людьми, тому що суд може йти місяцями. Потім той майор почне виплачувати. І якщо він вже “промутився”, списав свою власність, якось його понизили і знизили зарплату, то він може виплачувати й по тисячі гривень на місяць. Тому в мене є певна домовленість з людьми, які донатили – все, що я отримаю через суд від цього майора, відправлю волонтерам, які займаються купівлею машин. Це буде Женя Лір, який купив мені ту мою першу “швидку”. Такий план.

“В мені немає ні краплі мистецтва, в мені не залишилося нічого”

– Наскільки я знаю, Роман Ратушний заповів тобі свій соціальний капітал. Чи це стало тебе несподіванкою? Як ти ним зараз розпоряджаєшся? 

– Він написав мені, коли писав заповіт: “Настю, дай свій номер телефону, бо я хочу записати тебе у заповіт”. Але пояснити, що саме він мені заповідає і як цим користуватися, він чомусь за потрібне не вважав. Тому мені складно зрозуміти, що таке соціальний капітал.

Я спілкувалася з його близькою подругою та адвокаткою Женьою Закревською. Ми дійшли висновку, що соціальний капітал – це зокрема його репрезентація в зовнішньому світі. Я його знаю досить непогано і знаю, який у нього насправді смак, і яким він був насправді. І, до прикладу, слова, які зараз стали дуже відомими про те, що чим більше ми вб’ємо росіян, тим менше доведеться нашим дітям – це вагомі слова. Але це не найголовніше, що він сказав. І один із моїх обов’язків, напевно, зберегти його постать такою, якою вона в пам’яті насправді була.

– Що, на твою думку, найголовніше, сказане ним?

– Зі зробленого ним. Він не так багато говорив. Але він був не стільки сповнений ненависті до чогось, скільки сповнений любові до чогось свого. Він мав прекрасний смак, він був націлений на розбудову. 

– Давай поговоримо про музику. З початку вторгнення ти поставила творчість на паузу чи продовжуєш думати про неї?

– Я продовжую думати про те, чи буде в мені ще хоч колись хоч якась крапля натхнення. Я заздрю тим артистам, в яких під час війни народжується мистецтво, і вони пишуть велику кількість пісень. І ті, хто зараз перебувають у тилу, і ті, які перебувають на передовій – Коля Сєрга, Женя O.Torvald, Женя з гурту “Руки в брюки”. 

В мені немає ні краплі мистецтва, в мені не залишилося нічого. Я порожня. Я за війну написала один рядок і все. Я боюся, що я більше ніколи… Що я більше не напишу нічого і ніколи.

Влітку я їздила виступати. Від початку війни я не даю концертів. Але погодилася на цей виступ виключно тому, що це був величезний фестиваль у Словаччині – фестиваль Pohoda. Поїхала туди, бо це можливість говорити до закордонної аудиторії, до великої кількості людей, які геть не дотичні до війни – там десь 30 тисяч людей на нього приходить. Я виступила – і зрозуміла, що в мені немає ані драйву, ані радощів, ані натхнення. І я не знаю, чи буде в мені ще колись ще якесь мистецтво. 

– Раніше в інтерв’ю ти казала, що музика для тебе – це спосіб поговорити з людьми, розповісти щось важливе. Що б ти сказала людям в Україні словами – якщо не музикою, то прозою?

– Я… Мені немає що сказати. Ні, ну я можу говорити довго про якісь речі, про які я періодично роздумую… 

Є одна річ, яку я, скоріш за все, ще скажу вголос, якщо в мене стане сили між ротаціями. Є одна пісня, яку я тримаю при собі вже роки півтора. Це не мій текст – його написала Саша Кладбіще. Коли я побачила цей вірш, то зрозуміла, що вона з мого рота: оп, взяла жменю слів, просто зліпила – наче вона все це з мене і витягнула. І, певно, єдине, що я розумію, що треба сказати вголос. Це те – що герої вмирають. Ось.

“Україна – це така земля, яка будь-якого президента змусить бути патріотом”

– Times назвав Зеленського “Людиною року”. Підтримуєш вибір редакції? Можна його вважати людиною року?

– Ну, якби я була редактором, я би назвала людиною року людину-українця, як збірний образ. Але якщо їх редакційна політика така, що треба обрати якусь особистість, при чому відому… то ні. Я все одно думаю, що це було би більш ємніше. Зеленський не зробив більше, ніж інші українці.

– Але, можливо, він зробив більше, ніж від нього очікували?

– Хтось написав дуже класно про те, що Україна – це така земля, яка будь-якого президента змусить бути патріотом. Тобто немає шансів. У нього не було жодного шансу, окрім як робити правильні кроки. 

– Останнє, традиційне питання для всіх наших гостей: коли помре Путін, що б ти написала на його могилі?

– Я б нічого не написала. Його могила – це не має бути місце, куди мають приходити люди і читати його надгробок.