Я не скажу, що в мене на першому місці стоїть гендерна рівність, – Ярослава Кравченко

---

“Плану виїжджати немає. Мені є що робити тут”

– Ярославо, розкажи, будь ласка, про свою ініціативу “Всі по 10”. Чи можеш уже підбити проміжні підсумки? Скільки зібрали? Скільки людей долучилось?

– Ой, це моя найбільша любов зараз, тому що це найбільший мій проект! Я знайшла нарешті форму, куди вкласти свої сили і свої комунікаційні навички.

Я довго це шукала. 26 лютого я організовувала людей, які робили коктейлі і шукали сировину. 27-го я займалася евакуацією і логістикою. 28-го вже знімала сюжети, як живуть звірята під обстрілами в зоопарку. І мені не вистачало якоїсь системної зайнятості. І власне тоді я побачила пост одеської волонтерки, яка писала про важливість 10 гривень. І вирішила: треба спробувати! Так з’явилась ініціатива “Всі по 10”. Вона стала системною, продуманою – таблички, заявки, форми перевірки. І сьогодні – вже майже шість місяців. Ми досягли позначки – перших 5 мільйонів.

Але найголовніше штука – це не кількість грошей. Ну куди мені тут тягатися – 5 мільйонів за шість місяців? Найкрутіша штука, чого я хочу досягти цим проектом – це, власне, звичка донатити. У нас є збори і на мілітарку, і на міномети, і на форму, але ми паралельно допомагаємо і тваринкам, допомагаємо Асканії-Новій, і збираємо на родзинки, які йдуть в енергетичні батончики. І це щодня. 

По-перше, є для людей розвага – чим ми сьогодні допоможемо. Я весь час вибудовую драматургію, на що збирати. А по-друге, це системність і це звичка. Я б дуже хотіла, щоб ця звичка залишилась у людей.

– А по скільки, у середньому, здають? Реально по 10 гривень?

– Ти можеш оформити платіж 70 гривень на тиждень. Є люди, які можуть зайти і раз в місяць закинути 200 баксів, наприклад, через PayPal. Але фішка в тому, що більше не треба. 10 гривень – і ви вже допомагаєте. Найкрутіше – коли ці 10 гривень збираються разом. І ми, як правило, допомагаємо дозбирувати таким же мікроволонтерам: чимало води, яку возили одеські волонтери на Миколаїв, дуже багато гуманітарки передали на Херсон тоді ще, коли він був окупований. Це класна, дуже позитивна історія. Я її дуже люблю.

– Як бачиш, більша частина Києва сидить без світла. Чи є у тебе план на випадок тривалого блекауту в Києві, якщо буде зрозуміло, що це на тижні, на місяці?

– Поїду до мами в село, грубку топити, дрова рубати буду. 

– А не було думки десь виїхати за кордон, як нещодавно рекомендував нам генеральний директор ДТЕКу? 

– Слухай, я дуже інколи собі придумаю смішні і недолугі принципи. 

У мене була травма першого виїзду за кордон. Це дуже смішна історія. 10-15 років тому подруга підбила мене поїхати в тур Європою. Але вона забула сказати, що це був віруючий християнський автобус, який їхав на беатифікацію Івана Павла II в Рим через все, що можна проїхати. Оскільки я підсідала в автобус останньою, мені попалося найгірше крісло, із пружинами, які стирчали. Коротше, коли я доїхала додому після цього туру, то сказала: “Все, більше ніколи не поїду на автобусі”.  

Я собі пообіцяла, що добровільно поїду за кордон, тільки коли почнуть літати літаки. 

Тому сиджу. Немає плану виїжджати, і мені є що робити тут… Я люблю Київ.

“Дівчата, які служать, мають право мати жіночу форму і жіночі броніки”

– Ти є амбасадоркою руху HeforShe. Які тепер у нього задачі в Україні?

– Це ще одне смішна історія, тому що амбасадори руху HeforShe обираються раз на рік. Нас із Романом Вінтонівим (журналіст, телеведучий, колега Ярослави на “Телебаченні Торонто”, відомий за образом Майкла Щура; військовослужбовець Збройних Сил України, – Ред.) обрали у 2018 році. Потім почалися карантини, локдауни, все інше, і ми застрягли у цьому статусі.

Це дуже крутий рух. І я впевнена, що не можна ставити на паузу процеси, запущені до війни, до карантинів і локдаунів, процеси, які розвивають наше суспільство. 

Говорити про гендерну нерівність – потрібно. Говорити про домашнє насильство – потрібно. Говорити, чому всі виграють від рівності – і чоловіки, і жінки, і особи, які себе ідентифікують по-іншому – потрібно. Це не можна відкладати на потім. 

Ми говоримо про права жінок в армії, про те, що, елементарно, у них має бути жіноча форма чи бронежилети. Ці броніки на 200 баксів дорожчі, але вони враховують, що у жінок є груди.

Рух HeforShe продовжує існувати, і для мене суперважливо, що це триває. Я дуже боялася, що з початком вторгнення просто все похериться – все, що ми робили, всі здобутки, всі кампанії, все, чим я останніх п’ять років займалася. Але, слава Богу, ні.

– Як ти ставишся до чоловіків, які нелегально намагаються втекти за кордон в різних бебі-боксах, під капотами автомобілів і все інше?

– Багато думала про це. Ну це ж бачиш, як людині треба, щоб залізти та 12 годин трястися в бейбі-боксі? Я сумніваюсь, що від цих чоловіків буде дуже багато толку, якщо їх відправити на фронт, справді. 

– Ну, копати можуть. Там треба багато копати.

– Копати… Копати – це важливо.

– Які зміни мають настати в Україні, щоб ти могла особисто собі сказати, що у нас нарешті рівноправне суспільство?

– Зараз я не скажу, що у мене на першому місці стоїть гендерна рівність. І я розумію, що за всіма подіями, які зараз відбуваються, за військовими діями, за прильотами в Київ – за всім цим стоїть страшніша проблема. Нам потрібно встигати слідкувати за руками всередині країни. Бо ці руки продовжують її розтягувати і руйнувати. І в мене зараз найбільше питань до Міністерства культури. Ці чуваки нічого не зробили для збереження культурної спадщини, для евакуації музеїв…

Мене дуже вхарює, що багато важливої роботи не робиться, яка має бути зроблена. Ситуація з Довженко-Центром, наприклад. Тут русня бомбить нас – а тут Держкіно намагається розформувати інституцію, яка, на мій погляд, є єдиним прикладом саме культурного центру. 

Так, окей, я пішла у волонтерку. Але моє одне око весь час відслідковує ситуацію. Це дуже прикро, що треба боротися ще з внутрішніми ворогами.

“Майкл Щур справляв враження журналіста-задрота – такий весь час на розумному”

– Кількість сексистських коментарів під відео “Телебачення Торонто” зменшилась? Як ти на них реагуєш?

– Зменшилась, дуже зменшилась. І я думаю, що це заслуга якраз просвітницької роботи. Пам’ятаю це перше відео, свою першу появу в “Телебаченні Торонто” в 2017 році, і ці коментарі типу: “Кому відсмоктала, щоб потрапити?”. А зараз під нашими відео хтось один-два рази напише про груди, але ти розумієш, що це зальотні люди. 

Дуже цікаво було спостерігати, як змінювалася аудиторія після повномасштабного вторгнення. Є люди, які знають всю історію, всю драматургію розвитку “Телебачення Торонто”. А є ті, хто щойно прийшли. Я дуже люблю ці коментарі від новачків типу: “Що це ви за засмикану взяли ведучу, що вона так смикається, що в неї з мімікою? Візьміть нормальну”. Я така: Боже, яке щастя! Здається, що вже нічого нового не може бути, а тут нова людина. І вона думає, що перша про це написала. Це дуже весело.

– Яким було твоє перше враження про Майкла Щура, коли ви познайомились? І як воно змінилось з часом? 

– Ми познайомилися з ним давно на одному проекті, коли ще не були ведучими. Він тоді справляв враження журналіста-задрота – такий весь час на розумному. Але я не скажу, що це була людина, яка складала враження, що з нею дуже хочеться поспілкуватися.

Я вважаю Майкла Щура, фактично, своїм хрещеним батьком. Він мені сильно допомагав стартувати. У мене не було досвіду роботи в кадрі. До цього я працювала з журналістикою, але працювала за кадром, у кадрі – ні. І він мені дуже сильно допомагав налаштовуватись, давав поради. Він дуже класний партнер.

– Із 2012-го по 2014-й ти працювала редакторкою та журналісткою шоу “Говорить Україна”. Скажи чесно, як тоді було? Усі персонажі та історії були реальними, чи частково використовували акторів? 

– Я тобі скажу, що це принципова була позиція і принципова фішка. Нікому не віриться, але ці історії і герої були реальними. Це прості люди, і ми їх дуже важко діставали. Моєю роботою якраз було знайти людину та зробити так, щоб вона приїхала в кадр. Наступна частина роботи на “Говорить Україна” – я спеціалізувалась на кримінальних історіях. Виїжджали у відрядження, шукали людей, свідків, родичів. І в цьому якраз була цінність програми у той період, коли ми стартували – це були реальні люди і реальні історії.

Я набачилась стільки різної України, стільки різних українців, стільки різних емоцій – це задало, мабуть, певну планку справжності і щирості. Після цього я вирішила піти з театру, в якому до цього працювала. Тому що розуміла: те, що я бачу на сцені, і те, що бачила, коли ми знімали програму, – це дві різні реальності. А мені б дуже хотілось говорити про ту реальність, в якій ми живемо. 

“Треба брати своїх, треба вкладати у своїх!” 

– Давай поговоримо про український театр. Що з ним відбувається після 24 лютого? Він впав у кому чи таки живе?

– Він впав у кому. Більше того, якщо говорити про весь український театр, то є дуже погані симптоми. У нас дуже талановиті режисери, у нас дуже талановиті актори. І тепер, коли їх побачили Європа, пішли контракти. Пішли запрошення. Пішли нормальні умови роботи і нормальна оплата праці. І я розумію, що ми величезну кількість людей не зможемо повернути. З одного боку, дуже круто, тому що наші є зараз на різних міжнародних сценах, і вони кажуть, що вони українці. Це те, чого нам не вистачало. Але, фактично, це може призвести до того, що ми тут у розвитку своєму зупинимось. І мене це дуже лякає. 

Якщо говорити про роботу театру, багато хто зараз відновлюється. І я теж готуюсь до відновлення “Дикого театру”. Був потрібен час, оці дев’ять місяців, для того, щоб зрозуміти: а про що зараз говорити, а які люди, а як ми змінилися?

– Яке майбутнє українського театру після перемоги? Бо до війни складалося враження, що наше театральне життя і наші театрали тісно переплетені з російською повісткою, російськими п’єсами.

– Дивись, мій театр створений після Революції [гідності]. Ми народжені революцією, саме тоді, коли багато людей зрозуміли, що вони можуть щось зробити. Ну, власне, це була така амбіція – типу, в мене є 200 баксів і я спробую замутити свій театр. І це вийшло. І це вийшло у незалежний театр. 

Для мене завжди було принципово виводити українських акторів на сцену. Я категорично проти була російських авторів у себе в театрі і взагалі проти російських авторів в українському театрі. Маю сказати, що один раз тільки стратила: ми десь п’ять років тому взяли а-ля ліберального російського автора. Він переїхав з Росії, там, дисидент, отримав польське громадянство… Я вкладаю гроші, збираю команду, ми випускаємо виставу – і я дивлюся на цю виставу і розумію, що це не про нас. І це було вперше і востаннє. Після цього я сказала: “Ні, більше цього не буде”. 

В українських драматургів дуже високий потенціал. Вони круті, вони вміють писати. Вони вміють писати так, щоб ці тексти ставали касовими. Треба брати своїх, треба вкладати у своїх.

“Люди, які зараз не на фронті, мають працювати удвічі, утричі більше”

– Давай поговоримо про “Ебаут”. Ти задоволена тим, яким вийшов цей проект?

– Я задоволена, що ми створили спільноту. Це не тільки шоу, а ще й наша аудиторія, яка розвивається разом із нами. Є випуски, які ми пишемо – і я прозріваю! Тобто я, типу як найдосвідченіша в цьому шоу, розумію, що переглядаю свої життєві позиції на ті чи інші речі! І дізнаюсь щось нове. 

Є кілька випусків, які я дуже раджу подивитися всім, тому що вони дуже допомагають. Наприклад, про токсичні стосунки. Або про флірт. Ми знімали дуже крутий випуск про те, як розрізнити домагання і флірт, тому що з цим в Україні є проблема. Чи, наприклад, про стосунки з батьками і про сепарацію. Це проблема у нас теж є, вона викликана якимись соціально-економічними аспектами, тому що люди продовжують жити з батьками: “Це українська традиція, всі покоління жили в одній хаті, а чого це ви маєте з’їжджати?”. 

– Є реальні історії, коли вам писали і казали: “Дякую, це тотально змінило моє життя”? 

– Так, була дуже прикольна історія, я її люблю. Це був випуск про ініціативу і про очікування від чоловіків – як чоловіків змушують проявляти ініціативу, як чоловік має робити пропозицію. Але ж чоловіки інколи мають ті ж самі відчуття – вони можуть соромитися, можуть не зважуватися. І нам написала підписниця, яка зустрічалася з хлопцем сім років, і зробила йому пропозицію, і він погодився. Він тупо не знав, як це зробити. І вона каже: “Ну, значить, я сама можу це зробити”. І це так класно – у людей змінилося життя!

– До вас приходить багато інфлюенсерів в якості запрошених гостей. Чи всі погоджуються обговорювати такі відверті теми? Наскільки люди відкриті для такої тематики?

– Відкриті. Деякі люди круто розкриваються. Для мене був відкриттям Дантес. Для нас принципова позиція – щоб гості говорили українською. Дантес рік тому не говорив українською. Ми кажемо: “Вова, ти зможеш!”. Він – “Ні, в мене така погана українська”. “Ні Вова, ти зможеш!”. В нього це перше, мабуть, шоу, де він знявся і говорив українською. Другий момент – Дантес розказував про те, що він заробляє менше, ніж його тодішня дружина Надя. І це багато для кого було одкровенням.

Женя Галич до нас прийшов і ми говорили про секс по дружбі. І він для мене відкрився як дуже прикольна і дуже глибока людина. Це було класно.

– Девʼять місяців війни спричинили нам дуже багато стресу. Як ти із цим справляєшся, як себе заспокоюєш?

– Це буде звучати дуже дивно, але в мене не було як такого стресу. Не було прямо шоку та паніки. Ну, в перший день зрозуміло – пройтися по укриттях. Я людина, яка робить все вчасно. Пішла дивитися укриття, яке розташоване поруч із хатою. 

Але в мене було чітке відчуття: “Це вже було, і я знаю, що робити”. Я була активною у волонтерському русі після революції. В Марік їздили, завозили допомогу. І я зрозуміла, що мені треба трошки почекати. У всіх людей мине паніка, випрацюються механізми, система – і ми зможемо робити те, що ми вміємо робити.

– Наше традиційне останнє питання до всіх гостей, але модифіковане під кожного. Уявімо ситуацію, що Путін помер. Якою фразою про його смерть повідомив би гонець у твоєму спектаклі?

– Блін, хороше питання – таке веселе, таке тупе. Ми ж розуміємо всі мабуть, що смерть одного Путіна нічого не змінить, так? Я, просто, дивилася твоє інтерв’ю з Толіком Остапенком, тому приєднуюся до його побажань – болючої і довгої смерті. Але тут мало бажати Путіну смерті. Ми розуміємо, що наш ворог набагато більший, і що зусиль нам треба докладати щодня більше.

Для мене суперважливо, щоб всі люди, які зараз не на фронті, розуміли, що ми маємо працювати в два, в три рази більше. Скільки інтелектуалів пішло на фронт! Коли я розумію, скільки моїх акторів і режисерів на фронті, скільки науковців, скільки музикантів… Вони пішли, тож їхні місця залишилися неприкритими. Вони зараз роблять ось цю роботу, і нам треба докладати щодня набагато більше зусиль, щоб і допомагати їм там, і не втрачати власне їхні здобутки та їхні починання. Просто треба їбашити, прям щодня.