Втеча з пекла: історія родини, яку депортували з Маріуполя

Надія Суха
Маріуполь - зруйноване місто

24 лютого родина Артема Кулагіна прокинулася від неймовірно гучних обстрілів, які не вщухали. В Україні розпочалася повномасштабна війна. росіяни атакували Маріуполь. Пізніше дружина Артема Інна порівнюватиме враження від звуків із ходою велетня.

Прихід окупантів до Маріуполя змінив життя Артема, Інни та трьох їхніх синів назавжди.

Від обстрілів ворожих військ у будинку родини, розташованому навпроти заводу “Азовсталь”, тріснули стіни. Двір, у якому вони бавили дітей, – знищений вщент. А саму родину, яка намагалася втекти з пекла війни, окупанти депортували до росії. Кілька тижнів Артем, Інна та троє дітей жили у Твері – в “пункті прийому біженців”, який загарбники облаштували в одному з міських санаторіїв.

Родина в Маріуполі до війни
На горизонті видніється завод “Азовсталь”. Фото з архіву родини

Зусиллями волонтерів сім’ї вдалося виїхати до Європи. Спершу – в Естонію. Потім – у Латвію. Зараз вони мешкають у селі Кранцаль у Німеччині.

Останній місяць у рідномі місті Артем згадує з жахом.

“Коли ми їхали колоною, то закривали дітям очі долонею. У нас лише одна дитина, яка може щось зрозуміти. На щастя, він нічого не питав”, – розповідає чоловік.

Лишатися в Маріуполі було уже небезпечно, Артем та сім’я почали вибиратися з міста. Втекти в підконтрольні міста Україні було неможливо. Тому прийняли відчайдушне рішення — прориватися крізь бій в окупований район. Звідти їх депортували до росії, а згодом родина Артема пройшла тривалий шлях, щоб вирватися з країни-агресора.

У спогадах чоловіка досі стоїть палаючий будинок, крики людей, що горіли в ньому заживо, шлях під обстрілами та вбиті цивільні у власних автівках на шляху. Про все це він розповів медіа ГРУНТ. Ми публікуємо вражаючу та шокуючу історію дослівно від першої особи.

“Я казав: “Не будуть же вони по нас стріляти”. А виявилося, що будуть”

24 лютого, попри обстріли та небезпеку, наша сім’я вирішила залишатися у власному домі. Перші кілька днів ще був і мобільний зв’язок, і вода. 

На початку березня зникла електроенергія. 3 березня зник зв’язок від “Київстар”. Але “Водафон” ще можна було “зловити”. На той час Маріуполь був наче під куполом: ми не отримували ніякої інформації.

Почали замислюватися, де брати їжу. Адже магазини були винесені вщент місцевими мародерами. Це трапилося буквально в один день: 2 березня вони ще працювали, а 3-го я вийшов – не працював жоден.

Потім у місті зникла вода. Стало ще гірше. Треба додати, що на той час було дуже холодно. І коли у нас зник газ, то в будинку стояв страшенний холод. З водою нашій сім’ї було трошки легше, тому що поруч знаходилися кілька криниць. Доходили чутки, що в інших районах міста люди зливали воду з батареї, тому що просто ніде було її взяти. А я брав кілька баклаг і йшов під обстрілами до криниці.

Десь уже між 7 та 9 березня у нас зникли будь-які канали комунікацій. Їжа ще була, але трошки. Ніяких новин ні від кого про те, чи проводилася евакуація, ми не чули. Що робити – не знали. Але залишалися вдома, тому що біля нас не було, як мені здавалося, ніяких військових або стратегічних об’єктів. Мені здавалося, що там безпечно – адже це приватний сектор, в якому знаходяться тільки маленькі одноповерхові будиночки. Я казав: “Не будуть же вони по нас стріляти”. А виявилося, що будуть.

Десь у 10-х числах березня ми сиділи вдома, коли я вперше почув, як літак “клав” авіабомби. Імовірно, по “Азовсталі”. Ми побачили, як земля зайшлася хвилями, в будинках спалахнуло світло на кілька секунд. Тієї ночі літак скинув 4 чи 5 авіабомб. А на наступний день росіяни випустили ракету, що влучила десь між нами та заводом. Від неї піднявся такий стовп, наче то був маленький ядерний вибух. На кілька секунд нічого не було видно від пилу.

Ми бігали перевірити, куди стріляли росіяни. Виявилося, ракета влучила в маленьку хатинку. Хтось потім сказав, нібито по вулиці в той час їхав наш український танк, і росіяни намагалися в нього поцілити. Однак та хатинка від дороги за метри два, тобто вони не просто промазали. І ось тоді стало по-справжньому страшно. Однак тікати було нікуди.

Тоді прийшов мій друг, який працював у поліції. Приніс підгузки і їжу моєму однорічному синові та запропонував мені поволонтерити в місті за харч. 

У центрі Маріуполя облаштували волонтерський хаб, завезли туди їжу, ліки, деякий одяг. Ось там я бачив “Тайру” (парамедика, яку російські окупанти взяли в полон у березні – ред.), багато наших військових, представників СБУ. Приблизно 3 дні підробляв там, бачив, як окупанти руйнують місто. А потім обстріли стали такими важкими, що добиратися туди стало нереально. 

“Було ясно: наступна бомба вже не промаже”

Одного дня в середині березня авіабомба вибухнула неподалік від нашого будинку. Від ударної хвилі він просто луснув, всі вікна вилетіли. Ми деякий час наче контужені були – стало справді страшно. Виявилося, що за 50-60 метрів від нас знесло будинок. Ще один поруч загорівся.

Тоді ми від жаху похапали, що можна було, і побігли, куди очі дивилися. Було ясно – наступна бомба вже не промаже.

Ми побігли в сторону мікрорайону Кірова. Згодом я дізнався, що то була вже лінія фронту: з одного боку стояли «днр», росіяни, а там, де ми були, – українці. Ми забігли у двір, закритий будинками з трьох боків. Заховалися в одному з підвалів. Там уже були людей з 10. Нам облаштували кімнату, в якій навіть було світло від акумулятора. Багато-хто сидів у повній темряві, а для нас із дітьми це була неоціненна допомога. Так ми прожили днів 6, готували їжу на багатті. Десь було чутно обстріли. Звідти гупало й гупало, але по нас не прилітало.

Я за ці дні кілька разів бігав додому за речима та водою. У районі нашого будинку було ще кілька добрячих попадань. На дорозі я побачив величезну вирву – туди, напевно, чоловік 10-15 могли вміститися, і їх не було б видно. Удар знищив майже всі будинки вздовж дороги, з них позривало дахи та фасади.

Одного дня ми готували їжу, і до нас прийшли кілька українських солдат. Вони попередили, що залишатися не можна – триває танковий та стрілецький бій. А наш підвал не готовий – це ніяке не бомбосховище. Але до капітальних бомбосховищ йти було дуже далеко. Ми вирішили залишатися.

“Я чув, як заживо горять люди, вони дуже сильно кричали”

Потім почалася справжня війна: по нас гатили з танків та кулеметів з боку Кірова. Спершу було байдуже, бо будинок, в якому розташовувався наш підвал, був закритий двома іншими. Спершу почали гатити по будинку зліва — наші зайняли там під’їзд. Причому росіяни били крізь інший будинок. Я на власні очі бачив, як ворожі снаряди “розшибали” наскрізь 9-ий поверх одного будинку і падали в інший. Той, що перший, менше ніж за день повністю вигорів, від першого до останнього під’їзду.

У ту ніч я чув, як там заживо горять люди, вони дуже сильно кричали. А двох інвалідів просто винесли з будинку й поклали в альтанку у дворі. Вони, напевно, неходячі були, тому що мали дуже тонкі ноги. Вони майже без одягу там пролежали до ранку. Вийти і забрати їх було просто неможливо через обстріли. Вранці нам у двір прилетіла “градина”, одна чи дві. Весь двір посікло уламками. Ці двоє людей, мабуть, загинули.

А потім мішенню став наш будинок. Він теж загорівся. Ми знаходилися в підвалі. На той момент у наш підвал набилися надзвичайно багато людей. В багатьох із них була істерика, і вони були вже небезпечні. А ще в Маріуполі не було ні води, ні їжі. А алкоголю було море, що в такій ситуації – вибухова суміш.

Коли загорівся будинок, я сказав, що нам не можна тут знаходитися. Коли визирнув із підвалу, зрозумів, що вибиратися буде не просто. Весь двір був просто всіяний уламками, склом, камінням. У дворі було дуже гаряче, навколо все горіло.

Ми зібралися і побігли. Побачили дорогою розстріляні автомобілі, вбитих людей, що лежали на машинах, кілька трупів на дорозі. На мості через невелику річку, на автівці, яку він розчавив, стояв ущент згорілий танк. Дуло повернуте в сторону Кірова. 

Ми знайшли гараж, посічений уламками, відсиділи там хвилин 30. А тоді пішли до свого будинку – бо не знали, куди йти. Зустріли кількох людей. Вони дали нам ключ від будинку, з якого виїхали власники. Це був один із тих, які пошкодило ударами.

Ми туди зайшли. Бомба застала когось у ванній, розбите дзеркало його дуже сильно порізало. Бо вся кімната була в крові. Я сподіваюся, що та людина вижила. 

Ми провели в будинку вечір і ніч. Вночі з міномета обстрілювали приватний сектор, де ми знаходилися. Я чув вихлоп десь далеко, а потім свистки від міни в темряві. На фоні догорали будинки з того двору, в підвалі якого ми ховалися.

“Дорогою ми затуляли дітям очі долонею”

Вранці дружина вийшла на вулицю – біля будинку стояв український солдат із гранатометом. Він сказав, що залишатися тут небезпечно, я просто відповів: «Збираємося». Однак вийти з двору туди, де він був, не могли, тому що по ньому почали стріляти. Був інший вихід, але там так покосило від ударів хвіртку, що її неможливо було відкрити. Солдат почув це, підбіг до нас і допоміг її вивернути. Так ми вийшли з того боку, де було трохи безпечніше.

Дорогою з дому зустріли чоловіків, що набирали воду з криниці. Вони нас забрали до церкви, де переховувалися багато людей. Без ніякого бомбосховища.

За кілька годин туди прийшов пастор і розповів, що наші військові зайняли школу неподалік. Вони вважають, що звідси треба тікати. І пастор прийняв рішення прориватися в сторону Кірова колоною, тобто крізь бій.

Ми пошикувалися: попереду колони 20-25 чоловіків, а позаду – 2 автомобілі з жінками й дітьми. І дуже повільно, кілометрів 5-6 за годину, поїхали в напрямку бою. 

Проїжджаючи повз будинок, де ми ночували, дружина побачила український танк, його дуло було повернуте в сторону окупантів. По ньому ж стріляли з іншого боку. А той солдат, який нам допомагав, лежав мертвий. Усюди лежали трупи. Дуже багато трупів. Ми затуляли дітям очі долонею…

Було враження, що тіла кудись пропадають. Того разу я бачив одних людей, а дорогою назад – вже зовсім інших і в інших автівках. Я не знаю, як це пояснити. Минув всього день-два. Біля танку лежав повністю голий чоловік без ніяких очевидних поранень.

 “Росіяни самі вирішували, куди нам їхати. Якби був вибір, ми би поїхали в Запоріжжя”

На мосту на Кірова вже ми побачили 3 величезні протитанкові міни, які просто не проїхати. Пастор звернув на пішохідку – якимось дивом його авто помістилося туди – і ми впритул проїхали. На Кірова я побачив першу автівку з величезною “Z” на лобовому склі. Побачив кілька солдат із білими ганчірками. До речі, пастор пов’язав усім білі ганчірки на руки. Ми тоді думали, що це ознака мирних. Однак потім я побачив, що російські, «днровські» солдати носять такі пов’язки.

Дорогою трапилися кілька їхніх вояк. Мені кинулося в очі, як вони погано одягнені. Наші на солдатів схожі, а ці – як обірванці в підворітті.

Ми переночували в лікарні швидкої допомоги, а на другий день вже переїхали в лікарню, яка знаходиться на 17-му мікрорайоні Маріуполя. Там було більше народу. Враховуючи склад нашої сім’ї (старший син має інвалідність, а наймолодшому лише рік – ред.), прорвалися на автобус до Нікольського (смт в Маріупольському районі – ред.).

На виїзді з Маріуполя, на такій первинній фільтрації на блокпосту, сталася прикрість. Мій телефон був розряджений ще 3 березня. Однак в окупантів були зарядки, і вони підзарядили його. Чекнули, а я їх там у листуваннях матом крив.

“Цього пакуємо”, – сказав один. – “Що, “вільна Україна?”. Вони мені руки скотчем зв’язали і до двох інших затриманих кинули. Однак прибігла моя жінка, вилаяла їх, і мене згодом відпустили. 

blank
“Пункт прийому біженців” в Таганрозі. На фото видно російську пропагандистку юлію бараносвську. Фото з архіву родини

З Нікольського нас того ж дня відправили в Таганрог. Росіяни самі вирішували, куди нам їхати. Якби був вибір, ми би поїхали в Запоріжжя, але ніякого вибору не було. 

Їхали нестерпно довго. Прикордонники маринували. На території росії ми перебули в наметовому таборі, а потім вирушили до Таганрогу. Там знаходиться пункт тимчасового розміщення. Він у якомусь спортзалі – дуже багато людей.

Ми там прожили дні три. росіяни не хочуть, щоб там хтось затримувався – одразу пхають депортованих “глибше” в росію. Нас спочатку хотіли в Ульяновськ відправити (це десь на Волзі), потім у Тольятті. І от коли ми вже сіли в потяг типу на Тольятті, виявилося, що ми взагалі прямуємо в Твер.

Там жили в санаторії. Всього з Маріуполя було 20-30 людей. Усі сім’ї також із дітьми. Я не знаю, що трапилося з тими, хто потрапив до росії поодинці.

“Вибратися з росії нам допомогла російська волонтерка. Але навіть вона говорила про “освобождение от нацистов”

У Твері ми всі вже були дуже знесилені, захворіли. У мене тест показав позитивний ковід. Кілька тижнів ми там відсиджувалися. А тоді з сім’єю прийняли рішення, що залишатися в росії не можемо. Було дуже-дуже неприємно, мерзенно. Слухати людей було просто неможливо.

От заходить прибиральниця до номеру і починає: «От тепер вас ніхто не буде ображати, у нас тут всі нації живуть. Коротше, інтернаціонал, мир, дружба, жуйка». Я розумію, що їй не доведеш, а от в дружини “підгорало”.

Дістатися до Естонії нам дуже допомогла російська волонтерка: і грошима, і переїздом. Але навіть у неї в голові була оця фігня про “освобождение от нацистов”.

Допомогли нам добратися до Пітера, а там – перехопили інші волонтери, з якими ми зв’язалися через групу в Телеграмі. Вони допомогли з Пітера дістатися до прикордонного пункту між Івангородом і Нарвою.

Там нас знову маринували на кордоні кілька годин, але цього разу я вичистив гарно телефон, підготувався. Росіяни не дають вивозити відео, фото з Маріуполя.

blank
Фото з Риги (з архіву родини)

В Естонії нас прийняли на кілька днів у Нарві на території молодіжного центру. Звідти волонтери відвезли до Риги. У Латвії переночували в хостелі та вирушили до порту в місті Лієпая. З порту ми паромом за 17 годин дісталися до німецького Травемюнде.

Врешті ми опинилися в селі Кранцаль. Мешкаємо тут у трикімнатній квартирі.

Зараз нам немає куди їхати. Наш будинок у Маріуполі щонайменше пошкоджено. Але ми обов’язково повернемося туди, коли українські війська звільнять місто.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка