Валерій Маркус: “Я путіну бажаю здоров’я! Щоб він жив, був міцним і всі хвороби його оминали”

– Яким для тебе був день повномасштабного вторгнення? Розкажи про своє 24 лютого.

– Я все проспав, як завжди. Спав до 9 ранку. А потім прокинувся і побачив багато пропущених дзвінків. Подзвонив товаришу. Він каже: «Чувак, війна!» Відповідаю: «В сенсі?» А він: «Бориспіль обстріляли. По Києву прильоти». Я секунд п’ять помовчав, а потім сказав: «Хух, нарешті!».

«Я вважаю, що люди в Київ зарано повернулися»

– Ти писав, що цього разу скористався своїми зв’язками, щоб потрапити до війська. Що це означає і в якому все-таки статусі ти потрапив на війну?

– У статусі мобілізованого. Важливо було, щоб мене не запхали в якусь тероборону, стояти на блокпостах, а одразу відправили на фронт. Щоб не марудили в казармі, у цих приймальних пунктах. Я скористався зв’язками, щоб приїхати у військову частину, де мене максимально швидко оформили, і одразу поїхав на фронт. От така от «корупційна складова». Але я нікому не платив, мені за це не соромно.

– Ми можемо говорити, де саме ти воював?

– Донецьк, Луганськ. Просто очевидно було, що ні Київ, ні Харків росіяни не візьмуть. Що бойові дії, які відбуваються тут, тимчасові. Також у перші дні воювали прикордонники і цілком успішно з усім справлялися. Поступово до них направляли військові частини. Було зрозуміло, що тут окупанти нічого не займуть.

А от у Донецьку і Луганську очевидно було, що напруга буде наростати. І коли вони програють тут, концентруватимуться знову там. Також там вже є угрупування, яке з нами воює вісім років. Та ділянка для нас набагато складніша: вона замінована, окопана вже з їхньої сторони. Тому було зрозуміло: те, що буде на Сході – надовго. І там це точно буде розкручуватися. 

– Якою тобі зараз виглядає Україна після 24 лютого? Як вона змінилася?

– Зараз трошки розслабилася. Мені це не подобається. На початку було добре. Всі так закумулювалися, не витрачали час і нерви на марні речі. А зараз знову починають сратися один із одним. 

Я вважаю, що люди в Київ зарано повернулися. Прямо дуже зарано. Це небезпечно.

– А як ти можеш охарактеризувати нашого ворога. Чи це професійні воїни і скільки у них мотивації?

– Не можна говорити про те, чого немає. Там немає ніякої мотивації. Там немає ніякої навченості. Про٭бати сто тисяч людей за два місяці – як це ще можна назвати, окрім як тотальною некомпетентністю?

Вони відрізняються від цивільних лише тим, що одягнені у військову форму. А так це така сама агресивна русня, яку можна зустріти в «ТікТоці», в «Ютубі», в «Чат-рулетці». Є, звісно, і професіонали, але їх небагато. І більшість здохли в перший же тиждень.

«Війна – це ж наркотик. З нього дуже важко зістрибнути»

– Ти у своїй книжці і в попередніх інтерв’ю критикував армійщину. Казав, що повернувся би на війну, але не у армію. Зараз у тебе нове звання. Ти будеш одним із очільників новоствореного 47-го батальйону. Як ти отримав цю пропозицію і чому вирішив її прийняти?

– Просто запитали, я відповів: «Так». Дають можливість створити щось нове, щось якісне, реалізувати якісь свої амбіції в тому числі. Чому ні? Це ж круто. Та я взагалі за будь-який кіпіш. Раніше сказав би, крім голодовки. Але зараз я харчуюся раз-два на день, то і голод вже не такий страшний. Це хороший кіпіш.

– Яким буде цей батальйон? Чим він відрізнятиметься від тих структур, які вже існують?

– Якістю та навченістю особового складу. Ефективністю виконання завдань. Екіпіруванням. Відбором, внутрішнім побутом, внутрішньою культурою. Ми дуже великий акцент зробимо на побудові внутрішньої культури, традиціях. 

– Хто становитиме кістяк батальйону?

– Передусім ми перевіряли людей на адекватність і на нарваність. Кожен каже, шо він вмотивований. Але є мотивовані люди, які розуміють усю картину і готові робити всю периферійну роботу. А є мотивовані, «которые пришли убивать». Я кажу: «Ну, це все чудово, але треба викопати яму». Каже: «Я не буду копать. Я пришел убивать». От, таких ми відсіювали. Натомість брали адекватних чоловіків і жінок, які ставляться до служби і як до роботи. 

– Чи доводилося відсіювати бувалих, але брати натомість цивільних?

– Приходить цивільний, підходить – беремо. Приходить військовий, підходить – беремо. 

Те, що людина вже служить в армії, не значить, що вона в моїх очах має якусь велику перевагу. Навпаки: армія, на жаль, – це система, яка людей робить «квадратними». І часом краще взяти цивільного і навчити його з нуля. Бо «квадратний» все буде намагатися впихнути в свій квадратний світ. Тому акцент був на те, щоб людина могла імпровізувати, бути самостійною і усвідомлювала відповідальність за свої рішення. Бо «квадратність» цього не передбачає.

Також ми першими запровадили формат співбесід у підрозділ ЗСУ.

– Це було вашою ініціативою?

– Ми отримали пропозицію просто обійняти посади у новому підрозділі. Це мав бути рядовий новий батальйон. Зараз таких багато створюється. А те, що його відрізняє від інших, це ми вже в процесі почали робити. Нам дали зелене світло на все, що ми запропонували. 

– Чи маєш план залишитися у війську надовго, можливо, побудувати кар’єру військового?

– Я авантюрист – не можу довго сидіти на одному місці. Але поки не побачу, що наш проект може існувати без мене, що все зроблене працює ефективно, до того часу, мабуть, і буду. А далі якісь підвищення мене взагалі не цікавлять.

Може, якусь приватну військову компанію зробимо. Єдине тільки, що законодавство зараз цього не дозволяє. Але це все питання часу. Наша країна змінюється. 

Справа в тому, що країні це потрібно буде. Обов’язково. Бо в нас буде величезна кількість ветеранів із посттравматичним стресовим розладом – людей, які багато чого втратили на цій війні. І багато хто в цивільному житті не зможе себе знайти. 

Один із варіантів лікування цих людей – це приватні військові компанії. Залученість у спецоперації чи відрядження в гарячі точки там малоймовірні. Бо такі компанії займаються або підсиленням, або охороною десь за кордоном: кораблів, нафтових танкерів, муніципальних будівель десь в Африці. 

Бо війна – це ж наркотик. З нього дуже важко зістрибнути. І той, хто воював, буде пам’ятати це на все своє життя. І все життя від цього буде кайфувати, йому цього кайфу буде не вистачати. Тому щоб уникнути багатьох проблем, нам необхідні ПВК. 

“росію потрібно буде добивати”

– Ти писав, що після закінчення війни в Україні, готовий іти воювати до наших друзів, на яких також напала росія…

– Кувати залізо треба, поки гаряче. Тому якщо зараз вдасться відбити повністю наші території, які захопила росія, то було б великою помилкою не продовжити те саме робити в Грузії з Абхазією, в Молдові з Придністров’ям. Це важливо. Бо росію потрібно буде добивати. І тут вже справа не в тому, хочу я цього чи не хочу. Якщо ми не хочемо, щоб ця історія розтягувалася на десятиліття, це потрібно зробити.

Молдавани мені не особливо друзі. Більше того, серед них чимало поросійських. Але загроза з Придністров’я в нашому тилу мене дуже не влаштовує. І з цим треба щось робити. Я не знаю, чи на це погодиться Молдова. Але сподіваюся, що в них вистачить нахабності розпочати якусь спецоперацію по звільненню своїх територій від російської окупації в Придністров’ї, в цій квазі-республіці.

І те ж, сподіваюся, стосується і Грузії. Але грузини, звісно, мені симпатичніші в рази більше, ніж молдавани. От грузинам я з радістю допоміг би, коли закінчимо у нас. Але все залежить від них самих. Ми ж не можемо туди без дозволу їхати. 

А там, дай Бог, і чеченці з Європи – біженці, які після чеченських війн були змушені тікати туди – щось почнуть робити в Чеченській Республіці. Ми й туди поїдемо – Ічкерію звільняти допомагати нохчі. Чому ні? Аби дожити.

– Яким, на твою думку, буде результат цієї війни? Чому Україна переможе і чому росія програє?

– росія вже програла. Ми ще не перемогли, але росія вже програла. Вони запустили процес, який вже не зупинити. Аби тільки путін жив довше. Бо володимир володимирович – це запорука того, що росія буде руйнуватися. Тому я путіну бажаю здоров’я! Щоб він жив, був міцним і всі хвороби його оминали. 

А от чи переможе Україна, вже залежить від нас. Вірогідність цього дуже висока, але не 100-відсоткова.

– Що довше житиме Путін, то краще для нас? 

– Краще для всіх. Навіть для росіян. Бо, як ми бачимо по цій війні, росіяни дуже люблять вмирати. Їм це дуже подобається. А путін дає їм таку можливість. Він реалізує їхню потребу максимально ефективно. Прямо пачками.

– Багато хто озвучує думку, що якби путін здох, то в росії змінився б режим і все стало б гаразд. Як ти до цього ставишся?

– В Афганістан війська ввів путін? А Першу чеченську почав путін? То, може, проблема не в путіні? Проблема в русні. А якщо зміниться путін, то на Заході, всі на низькому старті, щоб обніматися з росією і починати дружити. Тому якщо тільки з путіним щось трапиться, хтось його замінить, всі одразу почнуть реалізовувати свої амбіції по дружбі із росією, торгівлею і так далі. Мені це не подобається. Війна росії з Україною на віки-вічні. Поки цю землю топчуть одночасно хоча б по одному представнику наших народів, ця війна не закінчиться.

– Ми записуємо інтерв’ю 8 травня, коли весь світ згадує жертв ІІ Світової війни та відзначає День пам’яті та примирення. Якою має бути наша пам’ять після цієї війни, і чи можливе хоча б гіпотетично через багато років примирення між українцями і росіянами?

– Я сподіваюсь, що ні. Це буде примирення, після якого росіяни точитимуть ножа. Щоб рано чи пізно знову в нас його встромити. Неможливе ніяке примирення між росіянами і українцями! Неможливе. Причина цієї війни екзистенційна, вона зашита в їхній культурі. Ця війна ніколи не припиниться.

А стосовно пам’яті. У контексті цієї дати українцям варто пам’ятати, що ІІ Світову почав радянський союз разом із нацистською Німеччиною із вторгнення в країни Балтії і з нападу на Фінляндію. Нацистська Німеччина несе відповідальність так само, як і радянський союз. Все почав Гітлер разом зі Сталіним, з людиною, якій ставлять пам’ятники по всій росії.

“Мода говорити російською в Україні – це те саме, якби в Америці у чорношкірих було б модно носити кайдани”

– Позаду нас – так звана арка Дружби народів. Хоча всім вже очевидно, що це за дружба. Нещодавно тут демонтували скульптурну композицію з робітниками. Але досі точаться дискусії про пам’ятники і перейменування вулиць. Яка твоя думка про це?

– Чому це погано – настільки очевидно, що навіть промовляти ці речі якийсь уже моветон. А от чому люди хочуть цієї дружби? Вони сцикуни. Люди бояться втрачати свій комфорт. І за цими закликами просто ховаються. Бо їм здається, що в такий спосіб вони себе відгороджують від якоїсь відповідальності. Адже усвідомлення відповідальності передбачає і усвідомлення того, що ти робив раніше не так. Що зокрема і твої дії привели до того, що зараз відбувається. А це неприємно. Це боляче. Ба більше – ти зобов’язаний із цим щось робити. А нащо щось робити? Можна ж просто сказати, що «ето всьо путін. Нє всє росіянє плохіє. Зачєм што-то делать? Нє надо нічево дєлать».

– Мовне питання, на твою думку, зараз на часі?

– Звісно.

– Як переконати в цьому людей, які кажуть, що зараз це не найважливіше, і його ми будемо вирішувати тоді, коли закінчиться війна?

– Звісно, є момент пріоритетів. Сидячи з людиною в окопі під обстрілом, коли вона мене запитає «Што дєлать?», я не почну казати: «Так, стоп! Не што дєлать, а що робити». Оце не на часі. А отут, в спокійному місці, мова на часі.

Просто це знову ж таки момент втрати якогось власного комфорту. Переламувати себе, починати говорити мовою, якою ти не звик, перекладати в голові – це ж дуже некомфортно. 

І знову ж таки момент власної відповідальності й усвідомлення, чому ти говориш російською. Чому взагалі в Україні говорять російською? Тому, що ми були під окупацією. І ось цей момент, що «русскій – язик інтєлігенціі, а украінскій етот ваш –  говор сєла»… Ми ж розуміємо, що це просто наслідок культури, яку насаджував окупант. Мода говорити російською в Україні – це те саме, якби в Америці у чорношкірих було б модно носити кайдани.

Треба просто людям пояснювати. В міру жорстко, але лояльно. Не кричати на них, що вони в чомусь винні. Не змушувати, не ображати. Цей момент має відбутися свідомо, добровільно. Людина має до цього прийти. Інакше це не спрацює. 

І ось ці моменти, коли поширювалися листівки з написами «тут говорять українською» – це дичина. Що значить «тут Україна»? А там що – не Україна? Від таких ідей більше шкоди. Це може лише налаштувати людей проти. Кількість українців на цій планеті обмежена. Ми не маємо права розмінюватися. Ми маємо усіх загортати на свою сторону. 

Жоден, кому скажуть, що він поганий українець, бо говорить російською, після цього на українську не перейде. Він, навпаки, увімкне бика: «Я прінціпіально тєпєрь нє буду пєрєходіть. Потому што єслі я пєрєйду, ето значіт етот баклан мєня тіпа заставіл?». Такий підхід може лише нашкодити і в короткостроковій, і в довгостроковій перспективі.

“Ці два місяці Зеленський красавчик цілком і повністю”

– Як ти використовуєш свій медійний ресурс на війні?

– Збираємо кошти на підрозділ. Власне, це все. Будемо також публікувати результати роботи підрозділу, щоб усі про нього знали.

– А як тобі президент Володимир Зеленський у ролі головнокомандуючого?

– Красавчик.

– Аргументуй будь ласка.

– Ну, ми ж сидимо не під російським прапором. Які тут ще треба аргументи? При всьому моєму скепсисі до Володимира Олександровича за всі ці три роки, ці два місяці він красавчик цілком і повністю.

Звісно, він ще обов’язково відповість за «ебонітовиє палочкі», за «сеньйор-голодомор». В усякому випадку, якщо у мене буде можливість із ним зустрітися, я про це запитаю обов’язково. Все, що було, нікуди не ділося. Але тим, як держава реагує на усе, що зараз відбувається, я цілком задоволений. У нас зелене світло на роботу, нам ніхто нічого не забороняє. Я такої свободи навіть у 2014 році не бачив.

Хлопці дуже раді, що на передовій платять по 100 тисяч на місяць. Коли вони почули про це, тиждень тільки про ці 100 тисяч і говорили. Ніхто не вірив. Але потім, коли отримали щось 94 чи 96 з вирахуванням податків, всі повірили. І на цьому фоні дуже контрастно з’являється цитата про 1000 гривень у день, які Петро Олексійович обіцяв у 2014 році. 

– Тобто наші воїни достатньо вмотивовані?

– Так, вбиваєш русню, тобі ще й платять. Чому ні? Тим паче, що більшість готові були воювати взагалі без грошей, а тут ще й такий бонус. Хлопці дуже задоволені, бо є можливість купувати нормальне спорядження. Здебільшого гроші якраз йдуть зараз на нього, бо специфіку роботи всі усвідомлюють. Краще купити одразу хороші плити, форму, зручне взуття, дорогий, якісний шолом. Тоді вірогідність у майбутньому щось накопичити і насолоджуватись життям, може, й буде.

– Які прогнози на закінчення війни в тебе зараз?

– Я із самого початку казав, що це надовго. Але на початку в мене ще були певні сумніви. Склав собі певний список обставин: якщо вони з’являться, можу вже з впевненістю щось говорити. І вони всі з’явилися. Але загалом, коли розповідали, що це на тиждень, на два, було дуже смішно. Потім – місяць. Ну, окей «до конца апреля. Ну вот еще май і всьо». Це смішно.

– Як потім буде відбудовуватися Україна, і чи потрібно нам від росії умовно відгородитися великою стіною?

– Нам від росії потрібно відгородитися всім, чим тільки можливо: стіною, ровом із крокодилами, пікінерів поставити, спартанців найняти, мушкетерів, усіх, кого можливо.

– А культурно як це зробити? 

– Поставити якісь РЕБки (засоби радіоелектронної боротьби – ред.), щоб їх радіозв’язків не було. Відрубити їх від інтернету. Ну і всередині України людей виховувати, звісно. З людьми треба працювати, в першу чергу. Головний бар’єр – у голові людей. Якщо цього бар’єру в голові немає, вони будуть споживати російський контент.

– Повномасштабне вторгнення росії зруйнувало, зокрема, і твій особистий план – ти мав підніматися на Еверест у квітні. Чи залишиться цей план після війни?

– Я взагалі майбутнє не планую. Доживемо, руки-ноги будуть цілі, здоров’я буде, – спробую. На наступні роки. Ні – то ні. Єдине тільки: вже не вдасться стати наймолодшим українцем, який піднявся. Але, враховуючи всі обставини, це не найбільша втрата. 

Розмовляла Надія Суха.

:arrow: Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі Медіа “Ґрунт”