“Ми були там рівно стільки, скільки могли”: український воїн про вихід із Лисичанська і Сєвєродонецька

Надія Суха
Лисичанськ, вихід ССО

Група “Генерала” відходила із Лисичанська однією з останніх. Перед вирішальним днем ворогам вдалося форсувати Сіверський Донець і захопити село Привілля на правому березі ріки. Це ускладнило відхід українських підрозділів із затиснутого міста. І, як зізнається сам “Генерал”, навіть пришвидшило відступ.

“Генерал” – це позивний воїна Сил спеціальних операцій ЗСУ. Його імені ми називати не можемо. “Генерал” прибув до Сєвєродонецька зі своїм підрозділом іще 1 червня. Три тижні брав участь у важких боях за місто. І згодом, коли його командир зазнав поранення, узяв на себе командування групою.

Коли росіяни форсувати Сіверський Донець, підрозділ ССО кинувся зупиняти російський авангард. У тому бою “Генерал” втратив близького друга. Він просить пам’ятати про подвиг побратима: завдяки його жертві вдалося врятувати багато життів.

Українські сили тримали Сєвєродонецьк до 24 червня, Лисичанськ – до 3 липня. “Генерал” зізнається: він із самого початку розумів, що рано чи пізно доведеться відступати. “З погреба видніше”, – жартує воїн. І серйозно додає: у ворога кількаразова перевага у важкому озброєнні.

“Генерал” поки що не вірить у швидке повернення окупованих українських міст. Але запевняє: і він, і його бійці готові боротися за Україну до кінця.

blank
“Генерал” з гранатометом

“По одному мосту вони пускали 250 снарядів за добу”

У Сєвєродонецьку росіяни тиснули тим, чим могли. Вони мали перевагу в артилерії. Як доповідало наше командування, співвідношення було приблизно 1 до 40. Це відчувалося. Вони цілодобово засипали місто артилерією, знищуючи всі будівлі, у яких можна було знайти укриття. Разом із артою працювали танчики. Трощили всі будівлі, де можна було переховувати особовий склад.

росіяни постійно працювали по мостах. На той момент, коли ми заїхали в Сєвєр, мостів було два, а потім залишилося півтора. Один був у дирах, напівпридатний для проїзду. Проїхати можна було – але дуже обережно. Постійно, щодня, безперестанку, з інтервалом приблизно у дві хвилини, артилерією крупного калібру ці мости обстрілювалися. У результаті, через два тижні вони остаточно впали.

Якось я порахував снаряди. Вийшло, що по одному мосту вони пускали 250 снарядів за добу. Але по місту, по промзоні – падало набагато більше. 

Коли працювала арта, вони час від часу пробували своєю піхотою “намацати” – чи ми там є, чи нас немає, і де є дірки в обороні. Артилерія затихала, їхня піхота намагалася йти вперед. Ми її успішно відправляли до російського корабля, а далі знову починалася робота артилерії.

Карп передає командування

Коли ми зайшли в Сєвєр, наш підрозділ перебував під командуванням командира Карпа. Після однієї наради у командування він повернувся і дав нам задачу рухатися вглиб російської оборони, займати нові позиції. 

Ми м’яко кажучи, були здивовані, тому що обстановка була вкрай невигідною і дуже важкою для нас. Нам здавалося, що це неможливо. Але ми довіряли командиру. Завдяки його професіоналізму і сміливості наш підрозділ почав просування. І згодом ми зайняли ті позиції, які нам ставили у задачу.

Ми рухались уперед, проводили розвідку і попутно знищували живу силу противника.  Билися досить ефективно – знищили щонайменше десять противників. У цьому бою Карп отримав множинні поранення. Йому надали медичну допомогу і евакуювали в тил. Я почав виконувати обов’язки командира.

Уся корисна робота нашого підрозділу в Сєвєрі – це заслуга грамотної і сміливої роботи нашого командира. 

blank
“Генерал” з NLAW

“Ми їх називали ждунами”

Від позиції, на якій стояв я, росіяни перебували на відстані 50-70 метрів. Неподалік іще залишалося мирне населення. Ми їх називали “ждунами”. І намагалися робити так, аби місцеві про наші позиції не знали.

Ми маємо таку тактику – завжди намагаємося налагоджувати гарні зв’язки з місцевими. Посміхаємося, можемо помахати рукою – тобто показуємо свої неворожі настрої. Але, бувало, рухаєшся по вулиці, перетинаєшся із місцевими, а вони відводять обличчя, навіть не хочуть вітатися.

Одного разу під час проведення штурмової операції спостерігали цікавий випадок. Ми підібралися досить близько до будівлі, в якій оборонялися російські солдати. До них хтось приїжджав, вони щось розвантажували, носили… Ми сиділи замасковані, чекали, поки вони вийдуть, щоб відкрити вогонь. А під’їхав автомобіль, “Жигуль” із “зеткою” (літера Z, – Ред.). Ми думаємо: “О, нормально, зараз із ними розберемося!” А звідти виходить жінка в цивільному одязі. Ми, звісно ж, вирішили не відкривати вогонь, а просто спостерігали. Вона підійшла до них і каже: “Мальчики, я вам водички привезла”.

Ближче до наших позицій стояла церква, поруч був колодязь. Місцеве населення щодня ходило туди набирати воду. Ця вода возилася до росіян. Нам ніхто не запропонував: “Хлопці, візьміть пляшку води”.

Здорова частина місцевого населення, яка має щось в голові, евакуювалася, покинула місто. І сподіваюся, вони щасливо десь живуть. Іншим українська влада не раз пропонувала евакуацію. Але ці люди відмовлялися, залишалися на місці.

“Рішення відійти зберегло багато життів”

Наказ відходити [із Сєвєродонецька] з’явився 24 червня. Але нам було зрозуміло ще на самому початку червня, що відхід – тільки питання часу.

Ми були оточеними фактично на 80%, нас заблокували із трьох сторін. Шляхи доправляння боєприпасів, провізії, а також евакуації поранених були обмежені цими двома мостами. Після того, як мости знищили, логістика ускладнилася. Ми були змушені підвозити боєприпаси на надувних човнах. Об’єми зменшилися, стало важче.

Тому вихід був правильним рішенням. Це зберегло багато людських життів. І рішення прийняли вчасно. Ми обороняли місто досить довго, допоки це було можливо.

Незважаючи на штурми в Сєвері, кільце, яке вони хотіли закрити, постійно рухалося. Думаю, вони хотіли випробувати долю в різних напрямках: намагалися витіснити, намагалися “закрити”. Але їм не вдавався ні перший, ні другий план. Лише тоді, коли ми вийшли з Сєвєродонецька, вони змогли зайти на пусту землю.

Як командир я, звісно, говорив із підлеглими [про відхід]. Але не через те, що існувала потреба підтримати бойовий дух. А для того, щоб було чітке розуміння тактичної ситуації, чітке усвідомлення плану. Щоб тоді, коли надійде команда, ми мали свій маленький шматочок плану в тому великому [плані]. А от заспокоювати – ні. Їх не потрібно заспокоювати. У нашому підрозділі, слава Богу, є відбір. Бійці підготовлені, навчені. І, в принципі, ще самі кого хочеш заспокоять.

blank
Відхід з Сєвєродонецька на човнах

Відхід відбувався на резинових лодках у нічний час. Ширина річки – 50-100 метрів. Річка не проста – досить глибока вода, досить швидка течія, до того ж, стрімкі береги. Там не просто переправлятися. Про човен мусили думати завчасно, вибрати місце. 

Сєвер обстрілювався густо. Вогневих точок ураження було дуже багато, обстріли не зупинялися. Ось ці переправи теж обстрілювалися. Тому під час виходу з міста були і поранені, і загиблі. Але, зрештою, нам вдалося відійти до Лисичанська.

“З кожним днем сил ставало все менше”

У Лисичанську не було річки. Але коридор, по якому можна було заїхати в місто, постійно замикався. Я розумів: відхід рано чи пізно станеться.

У Лисичанську було більше місцевого населення, ніж у Сєвері. Бабки, дідки – більшість за Совітський Союз. Вони думають, якщо Совітський Союз прийде, то вони знову стануть молодими і красівими (сміється).

Вразила молода сім’я, яка залишилася там із маленькими дітьми. Самі жили у підвалі, на вогнищі біля під’їзду варили їсти. Дівчинка років дев’яти бігала під під’їздом, гралася. Ми старалися їй якусь шоколадку підкинути. Чоловікові казали, щоб брав сім’ю і виїжджав, а він у відповідь: «Куда я поеду? А шо я буду делать?». Дорослий чоловік вибрав просто почекати. Як це можна пояснити здоровою головою, коли дитина грається під обстрілами, а тобі похєр?!.

Ворога в місті не було – він був поряд за містом. Але після того, як противники зайняли Гірське і Золоте (селища на південь від Лисичанська, – Ред.), військ, які стримували росіян, ставало менше. Далі на Білу Гору вони пішли дуже швидко. З кожним днем наших сил ставало менше, а нам доводилося все важче. Тому все закінчилося досить швидко.

З Лисичанська відходили поступово. Підрозділи, які стояли спереду, ішли назад і займали оборону на флангах, даючи змогу відійти іншим людям. Нас прикривала артилерія. Зрозуміло, що це війна, і під час виходу також було багато втрат.

Подвиг Сови

За день до початку виходу із Лисичанська ворог намагався прорватися через річку Сіверський Донець у селі Привілля. Друг Сова виконував обов’язки командира сусіднього і братнього нам підрозділу. Ми разом виконували завдання і в Сєвєрі, і в Лисичанську. Він був авторитетною людиною, грамотно управляв підрозділом. Завжди беріг людей і безжально знищував ворогів. 

Під час прориву противника хлопці з нашої територіальної оборони не змогли втримати ворога і змушені були відійти. Тоді наш підрозділ на чолі з командиром Совою висунувся вперед і затримав ворога. Під час стрілкового бою Сова отримав смертельне поранення. Підрозділ продовжив виконувати завдання і таки зупинив просування ворога на деякий час. Це дало можливість людям відійти. В тому числі і прикрити відхід із Лисичанська. 

Ця ситуація показує, якою він був людиною. Сова дав надію людям і зробив можливим безпечний відхід. При цьому пожертвувавши собою, своїм життям. 

blank
Ліворуч Сова, Праворуч Карп

“Сам Бог знає, коли закінчиться війна”

Ми були там рівно стільки, скільки могли це робити. Місяць – це не мало. Цей місяць дав нам час підтягнути озброєння, і той час використовувався з толком. Це, в принципі, одна із причин обороняти ті міста – виграти час.

Сьогодні такі реалії, коли тероборона тримає передній край. Чому в Привіллі росіяни змогли форсувати річку і захопити берег раніше часу (не планованого нами)? Там стояла тероборона. Чим озброєна тероборона? Правильно, нічим, крім автомата. Як забезпечена тероборона? Жахливо. Навчена жахливо. Мотивації в людей вистачає, але не вистачає ні досвіду, ні забезпечення.

Донбас програно. І якщо ми колись туди повернемося, то це не буде швидко. Так мені виглядає. Сам Бог знає, коли закінчиться ця війна. На яких умовах – теж питання. 

Для того, щоб відвоювати всі території, включно з Донбасом і Кримом, піде багато років. Якщо світ підтримає, то, можливо, колись так і буде… Відвойовувати – набагато важче, ніж боронити. Рухатися вперед – важче, ніж стояти на місці. Потрібна перевага над противником, щоб розвинути наступальний потенціал. У нас його поки що немає. І найближчим часом навряд чи буде, якщо дивитись правді в очі. 

Нам потрібно готувати добре навчені, добре озброєні мотивовані підрозділи. А їх має прикривати достатня кількість арти. Яка стріляє по твоїй заявці, а не каже, що витрата боєприпасів сьогодні не дозволяє вести вогонь.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка