Український прапор на російському БТРі: як херсонський поліцейський став символом спротиву

Іван Антипенко

Березень 2022 року. Окупанти стоять під Києвом і наступають із різних напрямків на півночі, сході і півдні України. У ці дні світ облітають кадри з окупованого Херсона: невідомий чоловік із українським прапором застрибує на російський БТР, що рухається центральним проспектом міста крізь натовп мітингувальників, які протестують проти російського вторгнення.

Березень 2023 року. Ми йдемо тим самим проспектом із тим самим чоловіком. Але вже у вільному українському Херсоні. Владислав Пастухов – старший оперуповноважений управління карного розшуку місцевої поліції. Його вчинок став одним із символів громадського спротиву Херсона. Саме масові протести заважали окупантам створити на захоплених територіях ілюзію спокою і миру, яку вони нібито принесли в Україну. Проте сам поліцейський ставиться до свого авантюрного вчинку спокійно. Каже – просто хотів підтримати людей.

Перед прогулянкою ми беремо каву в одній із небагатьох кав’ярень, які працюють у прифронтовому, майже порожньому місті. Владислав читає вірш про набридливу сусідку, через яку може початися Третя світова. Ці рядки написав батько поліцейського задовго до повномасштабного вторгнення. Вірш – ніби передчуття війни. На тлі роботи артилерії, яку чутно з обох берегів Дніпра, напівжартівливі фрази про ворогів і друзів сприймаються по-особливому. 


“Це був шанс підняти настрій і бойовий дух усіх херсонців”

– Ви пам’ятаєте день 5 березня? Як так сталося, що ви опинилися в епіцентрі подій?

– Авжеж, цей день запам’ятався. Тоді ніхто не знав, чи будуть такі мітинги. Ми з друзями і знайомими домовлялися кожного дня збиратися у певний час на площі Свободи, щоб проявляти своє невдоволення захопленням Херсонщини російськими військовими.

Напередодні, 4 березня, нам стало відомо, що до нас їдуть люди з підконтрольних Росії територій, щоб знімати промо-ролики про роздачу гуманітарної допомоги. І от якраз 4-го числа було дуже мало людей. Ми виходили й чекали, коли будуть знімати ці відео на центральній площі. Ми думали про один час, але не дочекалися їх і пішли. А вони приїхали пізніше. 

Того ж дня ввечері я побачив у соціальних мережах, як наш колишній співробітник Валентин Гладкий згуртував людей, які ще залишилися на площі, і організував відсіч під час зйомок цього проморолика. Це відео швидко поширилося серед херсонців. Всі побачили, що, незважаючи на озброєних росіян і оточені центральні вулиці, херсоці вийшли висловити свою позицію. Ми побачили, як це зробив Валентин. Наступного дня прийшло набагато більше людей. 

– Можете пригадати, як виникла ідея з прапором та БТРом?

– Дуже складно про це говорити, правильно сформулювати свої думки. Іноді мені здається, що мене питають не про те.

От ви живете вільним життям у вільній країні, і тут приходить невідомо хто і починає розповідати, як тобі жити. Перший час всі перебували у шоковому стані, були розгубленими. Події 4-го числа надихнули людей. Вони не боялися висловлювати свої думки, бо побачили, що це можна робити без страху бути покараним. Це трішки заспокоїло, додало сміливості. Багато хто знайшов у собі сили на протест.

Саме з цими чинниками були пов’язані мої дії. У цьому депресивному стані країна перебувала десь більше тижня від початку вторгнення. Це сильно пригнічувало. І в той момент, коли проїжджав БТР повз мене, я був із прапором. Це був такий шанс підняти настрій і бойовий дух всіх херсонців, просто неможливо було ним не скористатися! 

Коли наступного дня я побачив, що сталося по всій Україні, скільки людей вийшли у Голопристанському районі, у різних містах і селах області… Люди були дуже категоричними у своїх поглядах, вони показали своє реальне ставлення до цього вторгнення. 

Я не можу сказати, що намагався підняти якусь патріотичну хвилю, але дуже хотілося підтримати людей на Херсонщині. Наперед ніхто не міг знати, як воно буде, які можуть бути наслідки. 

– А де ви взяли прапор?

– Це наш прапор із управління, він поряд зі штандартом стояв.

blank

“Під час перших годин, днів – кожен зробив свій вибір” 

– Ви кажете, що не задумувалися над тим, що ваш вчинок може підняти патріотичну хвилю. Але це був дуже відчайдушний крок – заскочити до озброєних окупантів. 

– По-перше, я давав присягу. По-друге, коли ми з хлопцями залишилися у Херсоні, ми не хотіли сидіти і чекати, коли щось станеться саме. Ми самоорганізувалися з цивільними і з поліцейськими, щоб чинити якийсь опір. Їздили у перші дні на Антонівський міст допомагати пораненим, виготовляли “коктейлі Молотова”, розробляли плани диверсійної роботи, готувалися протистояти окупантам зі зброєю. Під час перших годин, днів кожен зробив свій вибір: чи бігти звідси і рятувати своє життя – чи бути здатним на щось більше. І навіть покласти життя за те, у що віриш. 

– Після цього в Херсоні було ще кілька багатотисячних мітингів. Ви виходили на протести?

– Так. Добре запам’ятався мітинг 13 березня – у День визволення Херсона від нацистських загарбників. Ми поїхали з кумом у парк Слави, побачили, що група людей там влаштовує акцію з червоними прапорами під охороною озброєних росіян. 

Тоді ми повернулися у центр, де вже збиралася багатотисячна колона з українською символікою. Один хлопець голосно кричав: “Йдемо на Вічний вогонь!”. Люди згуртувалися, пішли на набережну всім мітингом. 

Колона російських військових намагалася перешкодити нам прохід до набережної парку Слави, щоб група з червоними прапорами, яка там уже проводила свій шабаш, могла спокійно проїхати, і щоб ми нічого не могли з ними зробити. Вони намагалися зупинити нас на БТРах, на іншій техніці, демонстрували зброю. Але ніхто на них уже не зважав – ніхто не боявся, бо нас було багато. Люди підходили, а автобуси з їхніми прихильниками вимушені були тікати дворами.

blank

“Вони шукали мене. Казали, що хотіли зустрітися, щоб «провести бесіду» щодо подальшої роботи”

– Що відбувалося далі? Чим ви займалися в окупованому Херсоні?

– У перші дні їздили до військових, займалися розвідкою, збирали інформацію про окупаційні війська: де, хто стоїть і скільки їх. Десь днів сорок займалися такими речами. Звісно, все це робилося у цивільному одязі, через інших людей, ми постійно комунікували і щось планували.

Під час окупації ми деякий час продовжували охороняти громадський порядок. Приходили переважно у цивільному одязі, хоча було й таке, що патрулювали у формі. Але потім стало зрозуміло, що це небезпечно. 

До всіх моїх знайомих приїздили з обшуками. До мене також. Я наполіг, щоб родина виїхала в інше місто. Сам теж удома не жив.

Сусіди розповідали, що до мене додому приїжджали російські військові. Три буси. Приїжджали декілька разів, а потім телефонували, пропонували зустрітися. Де вони взяли мій телефон – можна лише здогадуватися. Може, дав хтось із тих, з ким я раніше працював… Вони хотіли зустрітися, щоб я був вдома, і далі, як вони казали, “провести бесіду щодо подальшої роботи”. 

Через певний час мені таки довелося піти на цю зустріч. Я поїхав до нашого управління, там уже сиділи працівники ФСБ. Ми декілька годин пояснювали один одному свою позицію. Вони переконували, що “прийшли сюди назавжди”, і що з ними нам буде краще. Я переконував їх в іншому.

Підполковник із іменем Олександр, який представився як працівник ФСБ, розумів, що він нічого не може мені довести. Під час розмови він постійно потрапляв у неприємні моменти, коли не міг пояснити очевидних речей, заганяв себе у кут. Тому цю розмову – як він казав – перенесли на наступний раз. 

Але наступного разу не було. Через деякий час я виїхав. Це було якраз після того, що я побачив у новинах про Бучу. 

– Вони знали, що це ви людина із БТРа?

– Спочатку вони не знали, що це був я. Але пізніше через одного хлопця з поліції, якого теж запрошували до співпраці, передали таке “вітання”: “Ви що, думаєте, ми не знаємо, хто у вас там на БТР заліз?” Думаю, хотіли натиснути на нього і на мене, показати, що вони збирають про нас інформацію.

blank

“Колаборанти? Це тимчасові люди, ширма, вони там нікому не потрібні” 

– Куди ви переїхали? 

– Я виїхав у Миколаїв і служив там, у Миколаївській області. Потім, коли почалася деокупація Херсонської області, ми перемістилися у Високопільський район. Тепер у – Херсоні.

– Як ви зустріли звільнення Херсона? Що думали у той момент?

– Я думав: чому ж нас не пускають у Херсон, якщо ми його звільняємо? (Посміхається, – Ред.) Нас тоді прикомандирували до хлопців із “Торнадо”. Всі сиділи і розуміли, що щось коїться, всім дуже кортіло побувати в Херсоні, встигнути там дати пару … загарбникам, які тікали. 

– Чи багато колег перейшло на сторону росіян?

– Є такі. Але серед моїх колег таких можна перерахувати на пальцях. Переважно це ті, хто був звільнений зі служби раніше. Вони до того часу не знайшли себе у житті і стали зрадниками, зробили такий свідомий вибір. 

Зараз вони переїхали на лівий берег Дніпра, дехто навіть переїхав до Росії. Багато хто працює не в поліції [окупантів], займають посади в органах соціальної політики та інших. Всі ми розуміємо, що це тимчасові посади, як ширма. Вони там нікому непотрібні.

Я бачив їхні інтерв’ю з окупованих територій. Їхні очі кажуть, що їм дуже сумно, соромно. Багато хто виглядає гірше, ніж тоді, коли я їх бачив останнього разу.

– Чим ви зараз займаєтеся у Херсоні?

– Шукаю, як і раніше, злочинців. Шукаю зниклих безвісти громадян. Їх дуже велика кількість. 

Багато з тих, хто скоїв злочини, так і не отримав за це покарання. Багато хто втік із СІЗО, щоб вижити, адже там не було охорони. Тепер доводиться шукати цих засуджених. Багатьох уже знайшли. Але дехто, за неперевіреною інформацією, перейшов на лівобережжя. 

“Якби люди знову опинилися в такій ситуації, так би вчинив кожен” 

– Чи відчували ви в якийсь момент, що окупація Хесрона – це назавжди?

– Ми були вимушені дивитися російське телебачення. І постійно бачили, як вони брешуть. Знімали пропагандистські ролики в інших містах, а казали, що в Херсоні. Вони робили тут видимість мирного, гарного життя, якого насправді не було.

Ми розуміли, що вони мають велику армію, великий ресурс, і дуже переживали з цього приводу: чи зможе наша країна встояти перед цією навалою. Але також розуміли свої переваги – ми на своїй землі, і будемо боронити її до кінця. Ми знаємо тут кожен кущ і закуток. А вони кожного куща і кожного закутка боялися. Пересувалися тут з оглядкою, колонами, були постійно насторожені.

Ви ж бачили: тут були деякі акції… Вранці їхні машини знаходили розстріляними, підірваними. Тому тут їм було некомфортно і страшно. 

– Від тих мітингів на Херсонщині минув рік. Чи вважаєте ви свій вчинок героїчним? Чи повторили б його знову?

– Я зробив би так само. Але героїчним я цей вчинок не вважаю. Я думаю, що зараз, якби люди знову опинилися в такій ситуації, так би вчинив кожен. 

Вам також сподобається

@2022-2024 — Ґрунт

Новинна стрічка