«У полі ми зустріли БТР із кацапами. Подивилися один на одного – і пішли далі»

Іван Антипенко

«Ось цей окоп я вирив, тут ми сиділи. Взагалі страху не було. Я просто стояв, нам казали: “Йдуть танки, готуйтесь”. Я взяв і готувався: танки так танки», – херсонець Олександр Букалов веде мене зарослями уздовж Бериславського шосе, поблизу обгорілого ТРЦ «Фабрика» у Херсоні. У лютому, у перші дні війни, у цих засідках він тримав оборону разом із побратимами по територіальній обороні. Неподалік ховав свій автомат, коли довелося відходити.

Сашка я знаю давно. Він один із фанів херсонського футбольного клубу «Кристал». Кілька років, від 2017-го до 2020-го, був директором центрального міського стадіону. Перед цим, у 2015-му, обирався депутатом Суворовської районної у місті Херсоні ради від ВО «Свобода». Брав активну участь у громадсько-політичному житті.  

Ми випадково зустрілися із Сашком вже у звільненому Херсоні після довгих місяців окупації. Весь цей час він залишався у рідному місті. Лише тепер він розповів мені про свою участь у територіальній обороні, про хаос у перші дні війни, загиблих товаришів, і про те, чому вирішив не виїжджати.


«Нам трохи допоміг місцевий цирк – лопатами і вареною картоплею»

– Як ти зустрів початок великої війни?

– До 24 лютого я працював у Чорнобаївській сільській раді, у відділі культури, туризму, молоді та спорту. Днем раніше я відпросився на роботі, щоб наступного дня сходити у військкомат. Відчував, що треба записатись у територіальну оборону. 

Зранку 24-го я прокинувся – війна. Як і планував, пішов у військкомат, записався. Нам дали годину, щоб зібрати речі, їжу на перший день, а потім – знову прийти у військкомат. Я зібрався, повернувся, і ми десь до 17-ої були у військкоматі. Далі нас повезли у село Наддніпрянське, у школу. Там ми були до 20-21 години. Нам видали зброю, амуніцію і повезли у район Олешківського мосту. 

Коли 59-та бригада виходила (59-та окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка у той час базувалася на Херсонщині, – Ред.), по них працювала авіація – по тому ж полю, де були і ми. Трошки попало по наших хлопцях. Ми розвернулися і пішли назад до тієї школи у Наддніпрянському. Зранку нашу роту повезли у район Дар’ївського мосту, де ми пробули пів дня, і потім нас забрали у село Молодіжне. Там нас роззброїли і сказали пішки йти до Херсона. У Молодіжному вже нікого не було. Ми побачили покинуту зброю і документи, якусь анархію. 

Дорогою до Херсона, у полі, зустріли БТР із кацапами. Ми подивилися один на одного і пішли далі. Ми не знали тоді, кого зустріли – нам уже пізніше хлопці сказали. Пощастило. Того ж дня ми прийшли до призовного пункту, що на вулиці Сенявіна. Нас відпустили переночувати вдома. Вранці нас повезли у спортивний інтернат на вулиці Кулика. Були там три дні, особливо нічим не займалися – патрулювали лише.

1 березня нас поставили у районі ТРЦ “Фабрика” (російські солдати у цей час уже перебували на території Херсона, – Ред). Висадили і сказали шукати позиції, рити, копати. Нам трохи допоміг місцевий цирк – лопатами і вареною картоплею. Після того, як наші розвідники почали казати, що йдуть танки, в когось виникла думка підпалити шини прямо на Бериславському шосе, де ми стояли. Вони добре загорілися, після цього росіяни почали стріляти по нас із танків. Загорілася будівля ТРЦ. Наш командир сказав відходити. Ми відійшли. Потім наказали переодягнутися у цивільне – і по домах, до наступного розпорядження. 

– Куди ти подів зброю? 

– Вона була захована у районі ТРЦ, біля старої зруйнованої будівлі. Я перебував у Херсоні весь час, але з того моменту прийшов на «Фабрику» вперше тільки тепер… З російських відеороликів я зрозумів, що вони тут уже були, і, мабуть, усе знайшли. 

blank
Фото – Іван Антипенко

«Почався бардак, незрозумілі люди постійно просили наші дані»

– Чому вирішив не виїжджати?

– Спочатку була така думка. Але повівся на вкиди: «Трошки зачекайте, 2-3 тижні». Так і я лишився. Потім з кожним тижнем виїжджати ставало все складніше і складніше, кацапи почали посилювати фільтраційні заходи. Пізніше у районі Василівки Запорізької області почалися обстріли, загинуло багато людей, і я вирішив, що буду тут. 

Коли я вже був у теробороні, коли почався бардак і незрозумілі люди постійно просили наші дані, то якось інтуїтивно я почав називати вигадані прізвища. Можливо, через це мене не шукали, хоча списки в них були. 

– Чим ти займався весь цей час?

– Допомагав батькам та іншим людям. Розвозили гуманітарну допомогу – продукти, засоби гігієни. 

– Чи зустрічався з росіянами в місті віч-на-віч? 

– Якось ми з братом їхали на волонтерській машині і нас зупинив російський патруль. Подивилися, що авто на єврономерах, сказали, що треба провести якусь експертизу, ще якусь фігню. І тупо віджали машину. Ми забрали речі, а вони поїхали на цій машині. 

Ще якось відносив речі до церкви, теж гуманітарку, і мене зупинили двоє людей зі зброєю, одягнені у цивільне. Попросили документи. Я спитав: хто такі? Вони у відповідь: «Ты хочешь об этом подробно поговорить?» Ну, я показав документи, вони оглянули речі і все. Загалом, намагався з ними не стикатися.

blank
Фото – Іван Антипенко

«Деякі люди починали читати молитви, а мене якось заціпило. Може, це шок був. Але не паніка, не страх»

– Що ти думаєш про перші дні оборони Херсона? Багато хто каже, що місто здали, погано все організували.

– Щодо того, здали чи не здали, мабуть, будуть коментувати люди, які відповідають за це. Але те, що було багато хаосу, нічого не зрозуміло, безлад – це правда. 

У мене було таке відчуття, що я потрапив у документальний фільм про те, як у нас все починалося у 2014 році. Ніби ми в тому часі, коли багато хто вважав, що нічого такого не буде, що ми з росіянами «братья». Здавалось, що всі просто були не готові до цього. Та сама історія, хоча це вже був 2022 рік, а не 2014-й. 

– Тобі відома доля товаришів по теробороні? 

– Ми з ними познайомилися лише тоді. Знаю, що деякі загинули у Бузковому парку. Були жертви у районі «Епіцентру» і «Фабрики», там загинуло шестеро людей. І у полі біля Олешківського мосту теж були загиблі, коли авіація працювала. 

– Що ти відчував у той момент, коли ви стояли зі стрілецькою зброєю біля «Фабрики»?

– Якщо чесно, зі мною відбувалося щось незрозуміле, дивне. Взагалі страху не було. Я просто стояв, коли нам казали: «Йдуть танки, готуйтесь». Я взяв і готувався: танки так танки. Деякі люди починали читати молитви, а мене якось… заціпило. Може, це шок був, але не паніка, не страх. Може, до кінця тоді не усвідомив, що це таке. 

– Що ти думаєш зараз про звільнене місто? Як у ньому життя?

– Життя міста не таке, як колись, звичайно. Багато розграбованого, багато побитого, і більшості людей немає. Але те, що сталося 11 листопада, коли наші вже зайшли у місто, це просто не передати словами! Це масова ейфорія. Мабуть, це можна порівняти з футболом, з перемогою національної збірної, але значно більшою і набагато більше людей цим охоплено. Ми так довго чекали! Це просто не передати словами. Це величезна радість.

– Обстріли в місті продовжуються. Чи варто тут залишатися? Що ти плануєш робити?

– Війна, на жаль, продовжується. Ці кацапи отут, через Дніпро. Мабуть, тим, хто може і кому є куди, все-таки треба виїжджати. Росіяни щодня обстрілюють житлові будинки, лікарні, університети. Вже є багато жертв і поранених серед цивільних. Довго не було світла, опалення, води, бо вони все зруйнували під час відступу. Наші бригади все відновлюють, але ж окупанти знову обстрілюватимуть інфраструктуру, щоб завдати якнайбільше шкоди. 

Я поки що залишаюся в Херсоні, щоб і далі допомагати людям. А там буде видно. 

Вам також сподобається

@2022-2023 — Ґрунт

Новинна стрічка