“Коли б’ють – ребра ламаються, а струм тоді вже не відчуваєш”: староста з Херсонщини про три тижні в російському полоні

Іван Антипенко
Віктор Маруняк

Віктора Маруняка забрали з власного будинку 21 березня, в день народження. Звинуватили в організації диверсійної групи. Разом із кількома іншими мешканцями села його катували й допитували.

Маруняк – староста Старої Збур’ївки, що на Херсонщині. Він головує у цій громаді уже 16 років. Мешканцям області чоловік добре відомий своєю відкритістю, волонтерською діяльністю, відстоюванням інтересів громади та демократичних принципів за будь-якої влади і політичної ситуації в країні.

А ще українці можуть пам’ятати Маруняка як одного з героїв документального фільму “Українські шерифи” режисера Романа Бондарчука. У стрічці йдеться про мешканців Старої Збур’ївки, які вирішили охороняти порядок у громаді. 

Віктор Маруняк зміг вибратися з окупованої Херсонщини. Наразі він перебуває за кордоном на лікуванні після численних побоїв і знущань.

В інтерв’ю медіа ҐРУНТ він розповідає, які катування довелося пережити, як поводяться росіяни на Херсонщині, що вони вкрали з його будинку та чи співпрацюють із окупантами місцеві. 

– Пам’ятаєте, що робили російські військові, коли вперше зайшли до села? 

– Через кілька тижнів після 24 лютого одна машина з буквою Z заїхала в село. Вони доїхали до Рибальчого, розвернулися, заблукали і поїхали назад. Для нас це був шок! Бо начебто ми в окупації, але окупантів ніхто не бачив. 

А через днів 10, під вечір, приїхала більша група. Вони розмістилися в парку. Зайняли сільську раду, школу. Потрощили будинок культури, вибили стіну з глядацької зали в бібліотеку, щоб мати два виходи. З часом їх ставало більше: зайняли дві туристичні бази – “Збур’ївський кут” і “Парк Лиман” – та школу-інтернат. 

– Коли ви з ними вперше зустрілися? 

– Це було в перший день, коли вони приїхали. Їх було чоловік 40. Забрали мене з дому і привезли до сільської ради. Спочатку був такий наїзд із їхнього боку: є докази, що я когось тренував. Я не розумів, про що мова. Таке враження, що вони ставили дурні питання в надії за щось зачепитися. 

Та розмова ні про що тривала хвилин 15. Потім вони сказали, що треба десь переночувати в безпечному місці. Бо де б вони не стали, їх обстрілюють. І я повинен дати їм гарантії, що в цьому селі їх не обстріляють. І якщо вони переночують спокійно, то поїдуть. Виглядали заляканими, брудними, від них смерділо. 

Я сказав, що не начальник Генштабу і такі гарантії дати не можу. Тоді росіяни вирішили, що хтось із них залишається в сільраді, а інші ночуватимуть в мене вдома. Приїхали до нас чоловік 30. В одній кімнаті я з дружиною, в усіх інших – вони. Спали на ліжках, на підлозі – всюди. Мали купу зброї. В кожному кутку города вирили ями, там лежали кулеметники. 

Я, звичайно, не спав. Вони ходили в караули, змінювалися. Якраз у цей день над селом збили ракету. Я не знаю, чия то була, але вони сильно перелякалися. Також нічого не вимагали, їли свій сухпайок. Перед цим у мене, дружини і у всіх сусідів забрали телефони. Вранці їх віддали і поїхали. Але з села не виїхали. 

– Коли росіяни були у вас вдома, про що вони говорили між собою або з вами?

– Настрої в них були дуже цікаві. Вони були в шоці, що почалася війна. Не думали, що так буде. Сподівалися, що політики домовляться. “Нам ничего не надо, никакая Украина, мы порядки наведем и будете дальше жить, как хотите”, – таке говорили.

– А що у нас не в порядку, на їх думку?

– Ну логіка з ними не працює. Вже пізніше я питав: “Багато ви тут нацистів чи бандерівців наловили?”. Кажуть – “нет”. Ну і ще була фраза, що вони нічого не вирішують: “Приказ – мы люди подневольные”. Але через 3-4 тижні вже зовсім інші в них думки були: “Мы на своей земле, тут уже никогда не будет Украины”. 

Через деякий час вони вибралися за село, нас не чіпали. А ми допомагали людям продуктами, домовлялися з фермерами, мололи борошно. Бо насправді не було що їсти деякий час. 

– Розкажіть будь ласка, коли і за яких обставин вас викрали?

– Це було 21 березня. У мене був День народження – 60 років. Настрій був несвятковий. Я взагалі не люблю свої дні народження, не розумію, що тут святкувать. Було багато мороки, обходили стареньких, дітей, провідував і питав, що їм треба. 

Десь о 17 годині подзвонила дружина, сказала, що на мене чекають. Посадили в машину. Сказали, з’їздимо в одне місце і повернуся. 

Приїхали ми до будинку Зінаїди Чеботар. Жінці 82 роки, має сина Андрія. Він пішов на контракт у ЗСУ. І це перший мешканець нашого села, який загинув після 24 лютого. На той момент я уже знав про це. В Андрія є син Микита. От вони мене привезли в цей двір. Там була Зінаїда Семенівна, Микита, їхній сусід і один військовий із тих, які дислокувалися в нашій громаді. Хлопців уже побили на той час. Тоді й мене побили вперше. Сказали, що ми – диверсійна група, а я їхній керівник. 

– Як із вами поводились потім?

– Звідти нас повезли на базу “Збур’ївський кут”. Перші три дні тримали разом. Було дуже холодно. Нас змусили стояти по кутках. Так і спали, стоячи, під наглядом. Потім знову били, знову питали, де закопані автомати. Так тривало кілька днів. 

Роздягають, одну людину б’ють одночасно декілька людей, прикладають пістолет до голови, питають. Або до голови Микити прикладають і кажуть, що зараз його застрелять, якщо я не буду говорити. Або бере рукою і душить за горло, коли починаєш втрачати свідомість, відпускає. Роздягали і казали, що зараз підеш у річку і там втопишся. Погрожували родині: казали, що будуть знущатися над дружиною. 

З їжі за ці чотири дні давали тільки чашку чаю зранку. Все. Одного дня навіть чаю не було. 

Але знаєте, в такий момент щось відбувається з тілом. Ніби щось перемикається в голові і ти спостерігаєш за цим зі сторони. Бо в ясній свідомості це витримати неможливо, може дах поїхати. І апетиту не було, і страху перед ними теж.

– Ви якось їх ідентифікували?

По шевронах, по розмовах я зрозумів, що це був оренбурзький СОБР (Спеціальний загін швидкого реагування, спецпідрозділ національної гвардії рф – Ред.). Переважно троє-четверо одних і тих же людей, в масках. 

З їхньої риторики я зрозумів, що вони міряли своїми мірками. Вони думали, якщо я староста – глава посєлєнія по-їхньому – то знаю все про кожного мешканця. І якщо чогось не говорю, значить, не хочу. 

Відчувалося, що їм треба показники. Це мусора. Їм треба показати свою користь в тилу, знайти зброю, агентурні мережі. Інакше їх пошлють на фронт. А на той час вже було відомо, що один підрозділ СОБРа попав у м’ясорубку під Києвом – весь офіцерський склад вивезли двухсотими. Тож ці дуже не хотіли воювати. 

Цікаво, що вони не вели ніяких протоколів допиту, нічого не документувалося.

– Що відбувалося далі?

– На четвертий день відвезли в Херсон, на Лютеранську, в ІТТ поліції. Там увечері завели в кабінет, де теж був капець. Лупашили добряче. Знову ті самі питання. 

Вони знайшли у селян кілька гранат, може ще якусь зброю, яку вони могли потягнути з нашої військової частини. Але їм, я так зрозумів, для звіту треба були автомати. 

Що ви в такі моменти відповідали?

– Я вже не знав. Кажу: “Можу вам зараз придумувати, хочете?” – “Нет”. Далі знову – “Ты не вспомнил?”. І серія ударів одночасно. 

Потім достали польовий телефонний апарат, питали, чи знаю я, що це таке. На великі пальці рук причепили дроти. Пустили струм, але сказали, що це фігня. Наділи проводи на пальці ніг, налили на голову води і ще струмом били. Може, для більшого ефекту. 

Але що таке таке струм, вже не пам’ятаю. Знаю тільки, що від нього наслідків не видно. Коли б’ють – ребра ламаються, а струм тоді вже не відчуваєш. Я в деякі моменти просто не відчував уже, хоча не втрачав свідомість. 

Потім відвели в камеру-одиночку. Там я застав голандця, який приїхав до своєї дівчини, але чомусь потрапив до росіян. Був там два тижні. Від нього у спадок я отримав матрац і подушку. Днів п’ять мене взагалі не чіпали. Їсти давали раз на добу. Спочатку це була каша з пайка ЗСУ. Потім вона скінчилися, два дні не давали їсти. Тоді десь взяли крупу, самі варили і давали зранку тарілку каші. Я ділив цю тарілку на добу. 

Я просив таблетки – знеболюючі або що-небудь. Але нічого не давали. Була така фраза, що “нам вас вообще кормить нечем, проще вас расстрелять”. 

По прізвищах, які вони називали, я зрозумів, що там ще двоє мешканців Старої Збур’ївки, зокрема і Микита Чеботар. Після цього я більше не бачив його. А іншого чоловіка бачив у районній лікарні, його відпустили в один день зі мною.

– Як вас відпустили?

– Це було 12 квітня. Завели в кабінет, де сидів молодий фсбшник. І перша його фраза: “У меня нет оснований вас здесь больше держать”. 

Я йому кажу, що треба підлікуватися. Він каже: “Да, только не затягивайте. Вам нужно возвращаться на работу, исполнять свои обязанности, там должен быть порядок. Если будут в селе чужие люди, вы должны сообщить. Не должно быть никаких митингов, если узнаете об организации таковых, должны сообщить”. 

Віддали документи. Не повернули трудову книжку. Тепер я не можу оформити пенсію. Ніяк. Відновити зараз не можна, бо це окупована територія. Брали відбитки пальців. У дружини теж забрали документи, повернули тільки паспорт. 

– Вони приїжджали до вас додому, поки тримали в камері? 

– Так. Проводили обшуки. Дружину виводили на вулицю. Вкрали в неї золото. Забрали тисячу доларів, які я заощадив на теплицю. Забрали навіть машинки для стрижки, чайник, мікрохвильовку, всю їжу. Ящик горіхів. Поламали меблі. Одним словом – банда. 

Дружина в цей час нічого не знала про мене, їй не казали. Ходили плітки, що я вже повісився в камері. Ну, як у селі… 

– Що ви робили після звільнення? 

– Десять днів пролежав у лікарні. Потім лікувався вдома. Чекав, що будуть шукати. Не приїжджали, але я розумів, що це питання часу. 

 – Який діагноз поставили лікарі?

– Зламані 9 ребер, запалення легенів, численні гематоми, від ударів повідходили м’язи. Були глибокі гнійні рани. Вони й зараз є. 

– Після цього ви вирішили виїхати?

– Так. Я вже не міг повноцінно працювати, ні на що впливати. Я знав, що прийдуть, повішають кацапський прапор і змушуватимуть співпрацювати. І ось нещодавно вони приїжджали, приходили до сусідів, казали, що хочуть поговорити і не будуть чіпати. 

Їм важко налагодити самоврядування. В нашій Голопристанській громаді тепер із цим великі проблеми. Людей змушують виходити на роботу. Голову громади Олександра Бабича теж викрали і він досі в полоні. У нашій громаді з п’яти старост тільки я – чоловік, всі інші – жінки. Одна раніше виїхала, а інші залишилися.

Поки не знаю жодного випадку, щоб хтось із місцевого самоврядування нашої громади співпрацював із окупантами. 

А так, то покидьки є. Це ті, кого не додавили після 2004 та після 2014. Вони завжди підтримували Януковича, були проти Майдану. Це не якісь активісти. Звичайні люди. 

Ця ситуація сильно проявила людей. Я з 2006 року працюю сільським головою, а після реформи – старостою. Я думав, що знаю всіх дуже добре. Але були випадки, що від людини не очікував такої людяності і патріотичної позиції, вважав, що у нього в голові тільки помідори і теплиці, а він виявився класним. Та було і навпаки. 

blank
Віктор Маруняк

– Ви стикнулися з окупантами віч-на-віч, чули їхні розмови. Які ви для себе зробили відкриття чи висновки?

– Передусім, я вважаю, що це не армія. Озброєну банду назвали “російська армія”, а насправді це якась орда. Я пам’ятаю спогади своєї баби Віри, яка пережила війну. З її слів, німці себе так не поводили. Румуни, які стояли тут всю окупацію, себе так не поводили. Принаймні, у Старій Збур’ївці. 

По телевізору показували про вивезені унітази. Так у нас те саме відбувається. Вони вдираються до будинків, де люди не живуть або виїхали, і мародерять. 

До речі, якраз у той день, коли мене знову шукали, вони ще раз вломилися до мого будинку. Сусіди розказали. Двері вибили кувалдою, винесли телевізор, ще якісь пакунки. 

Вони здатні тільки побити діда 60 років і обікрасти. Для цього їх їде чоловік 40 – озброєні всі, ціла спецоперація. Територію оточують, лягають на дорогу кулеметники, а інші – “денацифікують” хату… 

– Знаю, що ви за кордоном і продовжуєте лікуватися. 

– Так, мені допомогли знайти лікаря. Треба поправлятися і повертатися до активності, виходити з цього стану. Я хочу ще допомогати нашим людям, приносити якусь користь!  

Розмовляв Іван Антипенко
(фото – з особистого архіву героя) 

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка