Війна Московії проти України є елементом Третьої світової війни, яка гібридно вже йде по всій планеті. Росія занепадає – на цьому тлі Китай і США посилили конкуренцію за домінування і силкуються переробити світ під своє бачення. Українці завзято б’ються з озвірілим “бойовим ведмедем” на полі бою, а в той самий час багато країн на різних континентах вагаються: до якого блоку їм приєднатися у нових обставинах?
Що чекатиме Україну у новому світі після перемоги? Як нам укріпити статус геополітичного центру у регіоні? Чи вціліє Росія? ҐРУНТ поговорив про це із аналітиком-міжнародником Юрієм Олійником, експертом центру “Українські студії стратегічних досліджень”.
“Китай може взяти собі Сибір навіть за умов збереження Росії”
– З глобальної точки зору, чим можна вважати війну Московії проти України? Це частина, або нова фаза, або, може, вже апогей Третьої світової війни?
– Це, швидше, важливий фактор, елемент Третьої світової війни. Може, я перебільшую, називаючи її “апогеєм”, але це – один із апогеїв Третьої світової.
Третя світова війна – це переоблаштування післякризового постіндустріального світу, яке почалося після 2010 року. Ми бачимо великі полюси – Китай і США, які раніше співпрацювали політично, а зараз залишаються зав’язані економічно. Але між ними є протиріччя, які можуть перерости в інші сфери. І ця боротьба триває по всьому світові. Із 2010 року ми бачимо посилення мілітарності.
Після Холодної війни, у 90-х роках, на початках була жорстка активність. Розпад СРСР, розпад Югославії, інші. Коли ми жили у 2010-му, то що б назвали найбільшими війнами? Вторгнення США в Ірак та Афганістан. Хоча там була обмежена кількість учасників бойових дій і число жертв, порівняно з тим, що відбулося пізніше. Пізніше фактор нестабільності розрісся. Арабська весна, яка охопила весь Близький Схід, Сирія, Ірак, меншою мірою – Африка.
Російсько-українське протистояння почалося у 2014 році і тепер виходить на свою гарячу фазу за рівнем використання конвенційної та інформаційної зброї.
Посилився ядерний тероризм, якого не було ще, по суті, після 45-го року. Ще не доходило до протистояння двох країн, які володіють ядерними реакторами, коли одна країна захоплює територію АЕС іншої. РФ буде використовувати це як політичний фактор тиску – раз. Друге – фактор тероризму ядерного.
Глобально, зараз іде протистояння США та китайського блоку. Є різні думки, чим може стати Китай. Він може продовжувати бути загрозою. Інша – до якої я більше схиляюся – в Китаю є великі проблеми з економікою, з демографією… Після скасування програми “одна сім’я – одна дитина” залишається велика диспропорція і між статями, і між віком. Є прогнози, що до кінця XXI століття може бути 600 мільйонів, чи 700 мільйонів китайців. І, звичайно, додаються важкі стосунки з усіма сусідами по периферії, починаючи В’єтнамом, закінчуючи Південною Кореєю.
– Що може підштовхнути Китай до завоювання Тайваню?
– Якщо розмірковувати стратегічно, Китай не буде кидати виклик. Там досить розумна еліта. Вірогідніше, що Китай змушуватиме США з ними рахуватися. Сі Цзіньпін заявляв на останніх всекитайських зборах партії, що вони не за багатополярний світ виступають, як Росія хоче, а саме за біполярний. Тобто ключова роль – США та Китаю.
Але контроль над Тайванем важливий в економічному плані. Там великі виробництва напівпровідників. Вони забезпечують більшість світу, і сам Китай від цього залежить.
Китай погрожуватиме офіційно тоді, якщо Тайвань оголосить незалежність. Але, можливо, це така демонстративна лінія. Насправді ж, якщо Тайвань оголосить незалежність, то Китай буде до нього простіше і легше ставитися. Бо який зараз статус Тайваню? Це претендент на всю територію колишньої Китайської республіки від 1945 року. А це не тільки територія Китаю – там територіальні суперечки і в Бірмі, і в Індії, навіть контроль над Монголією.
Звісно, для пропаганди зовнішньої та внутрішньої, Пекін демонструє, що вони виступають за цілісність держави і вимагають не від’єднуватися. Але якщо тайванці від’єднаються, то зникне претендент, альтернативна точка збірки для всієї опозиції.
Багато хто зауважує, що китайці не вміють працювати в умовах нестачі часу. Вони звикли планувати на роки, а якщо день-два і ситуація змінюється – це важче зробити.
– Чи буде існувати Росія?
– Тут я б розвіяв певні ілюзії – мовляв, Китай спить і мріє, коли Росія розслабиться, щоб захопити Сибір. Так, у нього є плани, є економічна присутність, є китайська діаспора. Але насправді все, чого вони хочуть, – це дешевий ресурс. Бо Росія майже за безцінь продає, в них немає інших ринків, і Китай найближчий нібито союзник.
Ми розуміємо, що Сибір – це смуга тундри, тайги, несприятливі для врожайності землі. Навіть якби Китай хотів, він би, швидше, колонізував пустелю Гобі чи Тибет, ніж далекі холодні землі. Але економічний ресурс, видобуток, політична присутність, військові бази на півночі Тихоокеанського басейну аж до Чукотки з Аляскою – це, звісно, важливо для Китаю.
Китай бачить, що може цього добитися навіть за умов збереження Росії. Наприклад, зберігши там свою владу. Або коли Росія буде падати – забрати, забезпечити стабільність на цих східних територіях, щоб не допустити посилення Європи на півночі Євразії.
Поки що Китай вичікує, намагається знайти баланс. З одного боку – економічно допомагає Росії. Але при цьому – сам зброю не постачає, щоб не нарватися на західні санкції. Доручає збройну підтримку Росії своїм васалам – КНДР, Ірану. Виготовляти і “шахеди”, і ракети Іран навряд би сильно міг без допомоги “старшого брата”.
У військовому, економічному плані Російська Федерація важить все менше. Якщо раніше – другий рівень союзника, то зараз — третьорядний. Ми бачили в Ташкенті на зустрічі Шанхайської організації, що після перемовин представники Китаю не відвідали неформальну вечірку. Залишилися інші, і серед них головував Ердоган.
“Росія грає в Африці дестабілізаційну роль і дає дорогу для Китаю”
– Яким буде двополярний світ на чолі зі США і Китаєм?
– На мою думку, роль Вашингтона посилиться. США показали, що можуть захищати – не так, як було в Афганістані, а серйозно. І можуть протистояти великим (колись великим) країнам, як Росія. Росія – це 11-те чи 12-те місце у ранзі світових економік, на рівні з Бразилією.
Китай певною мірою втратив. Тому що він втратив свого бойового ведмедя. Але економічно, політично він зберігає свій вплив як у Європі, так і в Євразії. Тому епіцентрами все-таки будуть США і Китай. У найближчі років тридцять, думаю, точно.
– Протистояння між ними залишатиметься у політичному, економічному форматі чи перейде в збройне протистояння, можливо, гібридне?
– Мені здається, воно вже переросло. Спочатку – потихеньку в Африці, у 2012-2013 роках, у тому самому Нігері, колишній французькій колонії, де є великі поклади урану. Прийшла нова влада, вигнала традиційні французькі корпорації, дала шахти китайським фірмам. Потім – Франція підтримала повстанців, які повертали фірми. Це наче протистояння Китай-Франція, але насправді – Китай-Захід. В інших державах теж є подібна штука. Росія і її роль в Африці є не лише дестабілізаційною, а ще й дає дорогу для Китаю.
Україна – апогей протистояння у цьому сенсі. Насамперед, у технічному, військово-політичному, і на самому фронті. Але також і на геостратегічному рівні. Це, певною мірою, проксі-війна між Китаєм і Заходом. Захід і США на пряму не є сторонами конфлікту, просто допомагають Україні. Китай – тим більше не є. Але він може сприяти.
– Ми можемо очікувати вирішення заморожених конфліктів?
– Тут усе чітко залежить від результату. Якби перемогла Росія, то могла б бути пряма анексія Грузії, Молдови або й навіть вторгнення до країн Балтії. Якби в березні Україна впала, я думаю, Росія намагалася б до осені повністю відновити Радянський союз. Є такі версії, що Путін і намагався це зробити до грудня 2022 року, коли сто років СРСР.
А тепер, якщо Росія програє, чи її не буде, чи вона буде послаблена, звичайно, всі ці території – Абхазія, Придністров’я, Осетія – повернуться у склад держав у визнаних кордонах. Умови повернення територій, амністія – ці питання, думаю, будуть обговорюватися за участі посередників. Україна після ослаблення РФ буде неодмінним учасником цих переговорів.
“Чечня і Дагестан мають бути епіцентром розхитування Росії”
– Якщо Білорусь попре на наші землі, це кінець режиму Лукашенка?
– Там є російські бази, війська, російські силовики в його оточенні. Він намагається зберегти ніби нейтралітет. Пряме втручання буде крахом його режиму.
Зараз це посилилося. З українського боку є полк Кастуся Калиновського. За Україну воює багато людей, з усього світу. А найуспішніші – це білоруси. Там до трьох тисяч учасників є, окрема бригада. Це, здебільшого, люди, які в 2020 році змушені були емігрувати під час спроб революції. Я думаю, саме з цих міркувань (відбиття нападу з боку Білорусі, – Ред.) ми зможемо зайти і на їхню територію, підтримувати оформлення паралельного уряду і це буде кінець режиму справді.
Ми бачили обурення після того, як українські депутати зустрілися з полком Калиновського. Мовляв: яке право вони мають представляти Білорусь? Я думаю, це показує певне нерозуміння з яких саме політичної, військової точок зору буде формуватися альтернативна Білорусь.
– Розпад Росії може початися із її мусульманських регіонів? Чи можуть вплинути Туреччина або арабські країни?
– Можуть вплинути. Ці держави допомагатимуть фінансово, інформаційно. Але для Росії це не критично, оскільки це околиці. Найбільш небезпечні рухи – на Уралі, Поволжі. Йдеться про фінські та тюркські республіки біля Волги.
Татарстан був найбільш активним і економічно багатим, відмовився підписувати федеральний договір на початку 90-х. Є Башкортостан. Там є потужні опозиційні сили, але в останні місяці вони були змушені емігрувати. Вони діють активно, оголошують декларації самовизначення. У регіонах, де більшість населення є саме російським, має бути кілька факторів – економічний, політичний, незадоволення центром. Це стимулюватиме розпад. Чечня і Дагестан мають бути епіцентром розхитування.
– Наскільки зміниться ситуація в Центральній Азії з посиленням китайського впливу, турецького, американського?
– Лідери центральноазійських держав історично – а особливо в останні місяці – демонструють бажання багатовекторності. Є Туреччина, є сусід Китай із економічною базою впливу, є і США.
У Таджикистані у серпні були ідеї з навчаннями за участі натівських інструкторів. Президент Таджикистану – найбільш лояльний, єдиний, хто зберігся на цій посаді із 90-х. Він був великим другом, їздив до Путіна на 9 мая, і цього року так само. А тепер там натівські інструктори відкрито беруть участь, навчають місцеві війська.
Туреччина – як слуга двох панів: у НАТО – союзник США, але з іншого боку – партнер Китаю. У Центральній Азії вона може бути своєрідним гарантом балансу китайсько-американських інтересів.
“Якщо ми можемо збройною силою діяти на Херсонщині, то чому не можемо у Криму?”
– Крим, Донбас – там буде дипломатичне вирішення чи ні?
– Я не можу сказати поки що. Якщо Україна зможе повернути інші території військовим шляхом, то, у принципі, обмежень для повернення Криму і Донбасу не буде.
Коли ми визволимо Херсонщину, Мелітополь, Скадовськ, Генічеськ, то повернути Донбас і Крим буде набагато легше. Крим оточений морем. Його навіть легше захопити, ніж Донбас. Але тут є питання конвенційності західного тиску і питання ядерної зброї.
– Чи не вдарить РФ ядерною зброєю, якщо ми вийдемо на адмінмежу з Кримом?
– А що зміниться чисто юридично, з російської точки зору? Що станеться, якщо ми підійдемо до адмінмежі? Крим визнано частиною Росії рішенням Держдуми і Ради федерації. Херсон, Запоріжжя, Луганськ, Донецьк – рівень їхнього визнання однаковий. Чи ми Херсон беремо, чи Севастополь – все одно це окупація російських нещодавно прийнятих земель. З їхньої точки зору.
Вони намагалися провести акт залякування. Це нам плюс. Для них це тепер однакові території. Якщо ми можемо збройною силою на Херсонщині, Запорожжі діяти, то чому не можемо діяти в Криму? Яка різниця? Тому дивно, що до того вони ядерну зброю не будуть застосовувати, а потім будуть.
А погрози були і раніше, погрози і залишаються. Вони самі бояться наслідків, і, я думаю, самі не впевнені в системі стратегічної і тактичної ядерного зброї.
– Чи Росія перейде до практики нібито “випадкових” обстрілів території ЄС і НАТО, провокуючи більше паніки і нестабільності в Європі?
– Це варіант поки що малоймовірний. І інцидент у Пшеводуві, швидше за все, випадковий. Проте все залежить від реакції Заходу і передусім Вашингтона. Якщо зараз можна судити про певний переляк (кілька годин московські чиновники не коментували подію, а пропагандисти лише все відкидали), то після рішення НАТО не йти на сильну ескалацію ситуація може змінитись.
Так, якби це сталося, то були би більші поставки Україні. Була б імовірною більш жорстка позиція Вашингтона щодо потенційних переговорів. Але це за місяць-два це провокувало б Росію вже легше ставитись до повторення подібних інцидентів. Згадаймо випадок, коли Туреччина збила російський літак в Сирії. Путін належно не прореагував, показавши слабкість.
Адекватною реакцією було б залучення Польщі для перекриття західного повітряного простору України, особливо, біля білоруських кордонів. Але поки що такої рішучості не спостерігається. Можливо, до наступного інциденту.
– Чи може Україна стати центром регіону?
– Мені здається ми вже стали, коли змогли другій армії світу протистояти. Великою мірою, [Україна є одним із центрів регіону], поряд із Польщею і Туреччиною. Я думаю, у нас є всі шанси зацементувати цей союз.
Південний, Північний Кавказ, Дон, Кубань, держави Балтії, Фінляндія, Швеція – ось це буде Балто-Чорноморський союз, про який мріяв ще Юрій Липа у далеких 30-х роках. Це геополітично забезпечить безпеку на Сході Європи, Євразії і стане запорукою стабільності у світі.
