«Ті, хто не сказали, що Росія ворог – ну, вони лайно», – Ігор Кондратюк

ҐРУНТ

Ігор Кондратюк – легендарний український телеведучий і продюсер, який стояв біля витоків незалежного українського телебачення, а також бачив зародження та розквіт нашого шоубізнесу. Втім це саме той випадок, коли людина представлень не потребує. На програмах Кондратюка виросло вже ціле нове українське покоління.

Війна безпосередньо торкнулася сім’ї Кондратюків. У їхній будинок на Київщині на початку вторгнення прилетів снаряд із російського «Граду». Частина родини опинилася під окупацією на Херсонщині, звідки Ігор родом. Тому коли йдеться про наших ворогів, наш поважний співрозмовник слів не добирає. Нещадний він також і до зрадників України з шоубізнесу та політики. «Вони лайно. Таке людське, політичне, безмізке» – резюмує Кондратюк.

Ми також запитали у Ігоря про його колишніх колег із клубу «Що? Де? Коли?», про те, якою була Оксана Марченко поза камерою, і про те, як Україні знищити російське середньовіччя.  


«Росіяни зрозуміли, що буде гаряче, то взяли і вийшли»

– Під час наступу росіян на Київщину у ваш будинок влучив снаряд «Граду». Вже відбудували оселю?

– Вікна поставили нові на початку жовтня. Ще дещо не зробили зовні – але останні функціональні штуки зробили. Спочатку ми говорили так, як усі: «Після війни вставимо нові вікна». Але погода не шепче, а кричить про те, що ДСП не береже тепло, на жаль. Тому довелося поставити вже.

– Ви живете там?

– Так, ми живемо весь час там. Із квітня там жила моя мати, невістка із двома дітьми. Вони евакуювалися з Херсонської області. 

– В інтерв’ю у червні ви казали, що маєте родичів, які залишилися на окупованих територіях. Яка їхня доля зараз?

– Станом на червень виїхала сім’я брата, мати – тобто мої найближчі родичі. Залишилися двоюрідні сестри, брати, тітки. Частково – в окупації на лівому березі, частково – вже звільнені на правому березі, на півночі Херсонщини, звідки я, власне, родом (Ігор Кондратюк народився у селі Пригір’я на межі Херсонської і Дніпропетровської областей, – Ред.). Там бабусина хата, хата діда, в якій я виріс. Північ уже зітхнула з полегшенням, хоча там колосальні руйнування. Але наше Пригір’я залишилося майже цілим, там лише одна хата постраждала. Якось так трапилося, що росіяни туди зайшли, розквартирувалися, але коли зрозуміли, що буде гаряче, то взяли і вийшли. 

blank

«Знатоки капітально обісралися»

– Зараз з’являється дуже багато «голубів миру» – представники і політики, і культури, і науки, які закликають сідати за стіл перемовин із Путіним. Папа Римський, Ілон Маск… Як із ними бути?

– Папа Римський для мене загадка, оскільки я людина світська. Я розумію – зробити кар’єру на заводі бетонних виробів чи «Південмаші». Але зробити кар’єру на вірі  (церкві) – це для мене якась маячня. Заяви таких високих ієрархів здаються мені дивними, не звертаємо на них увагу. Ілон Маск – дивак, навіть кажуть, у нього в медичній книжці є якась дивна штука, тому я взагалі не звертаю увагу на те, що він сказав. Він зробив величезну справу – відкрив старлінки для України, дякуємо і за це. Але в політиці кожен свідомий українець розбирається на порядок краще за Ілона. Не звертайте увагу. 

Щодо Кремля… Увагу потрібно звертати на дії російських  покидьків, які товчуться по моїй Херсонщині. Це варте уваги. А що кажуть ті, хто сидять у Кремлі – до дупи взагалі.

– Ви брали участь в інтелектуальному клубі «Що? Де? Коли?». Чи після 24 лютого мали контакт із російськими знатоками?

– Я тобі більше скажу, я ні з ким із них не мав контакту після березня 2014 року. Ну, такі півтора контакти можна не вважати за контакти… Клуб на повірку виявився клубом імперських  «інтелектуалів».

– Ніхто проти війни не виступив?

– Ну чому? Після березня 2014го виступив Ілля Новіков. Він пішов із клубу – «інтелектуал» не повинен мати політичної позиції. Ровшан Аскеров виїхав в Азербайджан через переслідування, через те, що він почав там щось казати. 

Решта… У квітні в «Що? Де? Коли?» була сесія, і хтось назвав її не «весенняя», а «военная». Це неприродньо, як на мене. Тому що в моєму сприйнятті інтелект – це розуміння ситуації очевидної. Якби клуб виступив із підтримкою України і сказав, що анексія Криму – це неправильно, і що в XXI сторіччі займатися переділом територій, використовуючи історичну ахінею, неправильно – то була б інша справа. Але ніхто ж цього не сказав. Бо «ЧГК» вже не було б на «пєрвом».

Цей клуб літав у Сирію підтримати російські війська. Ви впевнені, що інтелектуальний клуб має підтримувати російську армію, яка веде агресивну війну проти України? Вони обісралися капітально, і вони, впевнений, це розуміють. Незалежно від того, чи чисті їхні мешти, але душок все одно фекальний.

– Коли ви були суддею «Х-Фактору», там була ведучою Оксана Марченко. Всім відомий її публічний образ із цілуванням черепів, зверненнями до Ердогана, ватними заявами. А якою вона є тоді, коли камеру вимкнено?

– Оксана Марченко до 2014 не виглядала відвертою зрадницею. Я цього не бачив. Вона була щедрою, бо у неї було багато грошей, зароблених її чоловіком невідомо де. Але її поведінка… «Ничего не предвещало», – є така прекрасна російська фраза.

– Раніше в неї не було такого?

– Ми з нею не порозумілися у березні 2014 року після окупації Криму, коли почалося підпалювання сходу України. Я написав пост, один чи два у Фейсбуці… Це найбільш розтиражований мій пост у житті, тому що зʼявились боти, і з усього пропагандистського унітазу по всій Росії неслося: «Знаменитый ведущий украинский, он нацист, бандеровец…» Марченко пробувала зробити мені зауваження. Я відповів, мовляв, як ти цього не розумієш, що це маячня, яка призведе до загибелі сотень тисяч людей, ти готова під це підписатися? «Ну, они могут иметь свою точку зрения…» Хто «вони»? Я кажу, дивись, там уже є докази, що то росіяни і стирчать щурячі фсбшні лапи звідусіль. Ми або за Україну – або ми думаємо, що таке може бути. Після цього наші чаї з неї «перестали бути гарячими», тобто закінчилися. 

– В усіх українських артистів, які жили або працювали в Росії, після 24 лютого була можливість повернутися в Україну, відректися від свого минулого. Як ви думаєте, чому такі персонажі, як Лорак, Лобода та інші вибрали не Україну?

– Україна їм до дупи. Вони себе не відчувають українками – може, вони себе відчувають жительками планети Земля, космополітками. Але точно їм це все до дупи – те, що тут їздять російські танки Київщиною (до речі, батьківщиною Таї), прилітають ракети… Це їхній вибір.

– А що робити з політиками, артистами, які до 24 були ватними, а потім перевзулися і стали великими патріотами?

– Для мене розділ не 24 лютого, для мене це березень 2014-го. Ті, хто тоді не сказали, що Росія ворог і ми проти неї – ну, вони не українці. Сказати гірше – вони лайно. Таке людське, політичне, безмізке. Вони навіть не образяться, бо не зрозуміють, що я сказав.

– Тобто той же Добкін, який перевзувся і тикає факи бордам із російським прапором…

– Я думаю, що Добкін – це сором для харків’ян. Вони бачать, яку дивну людину тримали у себе мером, потім в облраді. Коротше, це Льоня Космос №2, тільки в  Харкові. Добкін – смішна категорія українського політикуму. А він же довго був депутатом, приймав рішення. «ОПЗЖ» – це теж діагноз, діагноз людини, яка хоче бути при владі, але насправді їй усе до дупи. У принципі, запис того ролика з Кернесом – пам’ятаєте? – все вже пояснив про Добкіна. Велика епоха «Бендерів».

blank

«Інтелігентна людина із мізками має завжди бути в опозиції до влади»

– Звідки ви черпаєте інформацію про перебіг війни? Яким джерелам довіряєте?

– Це така не дуже тривіальна історія – читати і розуміти, що написано. Мої джерела завжди в опозиції до влади, в тому числі до нинішньої і минулої. Це нормально. Я прихильник того, що інтелігентна людина із мізками має бути завжди в опозиції до влади, тому що ми живемо не в ідеальній країні.

– Є Жданов, є Арестович. У чому їх феномен?

– Я зовсім не довіряю Арестовичу. Щодо їхнього феномену, то люди хочуть інформації і таких заспокійливих пігулок про те, що не все погано. Згадай перші два тижні, коли бої були вже біля Києва, на Житомирській трасі, на Стоянці російські солдати розстрілювали туди в бік Білогородки, і ти не міг зрозуміти, що відбувається… І тому з’явились блогери, які почали говорити про речі, які людям хотілося почути. А хотіли почути коментар від когось, близького до Офісу Президента, до Міноборони. 

Потім Міноборони стало самодостатнім, зʼявились дайджести, зведення. Я їх тепер дивлюся. Навіщо мені треба, щоб хтось ще мені їх пережовував? Тим паче, що ми зрозуміли, що вони обмежені у можливості сказати щось смажене: за це б’ють по руках і можуть сказати «ай-я-яй». Тож я прийшов до висновку, що мені взагалі це не потрібне тепер. Це на початку було актуально. Мені здається, що шапочно кожен із нас уже є достатньо кваліфікованим для аналізу подій. Ми знаємо озброєння, ми знаємо військові частини, ми знаємо, чим вони займаються, плюс-мінус, у яких районах воюють, і є карта DeepState, яка показує, які події відбувалися у часовій шкалі.

Періодично я можу щось подивитися, але кумирів не маю. З блогерів ціную Портникова, мені цікаві інтерв’ю Соколової. Стерненко – нормальний хлопець. Притула – мені зрозуміло все про нього, що він робить і що каже.

– А як Вам зараз Зеленський у ролі Президента і головнокомандувача?

– Я думаю, що він зайняв єдино можливу для Президента позицію. Думаю, що всі українські президенти зайняли б схожу позицію. Крім Януковича. Президента не критикуємо, наразі якихось дуже таких великих факапів немає. Вони точно є, судячи з того, що ми бачили до 24 лютого, але під час війни ми свідомо вивели Президента з-під критики.

– Сподіваємося, що факапів немає.

– Сподіваємося, так. Сподіваємося, що ЗСУ під керівництвом мудрого Залужного роблять усе можливе, аби якомога швидше звільнити наші території. Ми впевнені в тому, що наші війська не поступливі, вмотивовані і героїчні. Я в цьому впевнений на 100%. Знаю багатьох людей, які служать. Їм складно, вони, по суті, з 24 лютого без ротації. Але всіх так дістала Росія, що їх неможливо демотивувати. 

І спасибі Заходу за допомогу. Ми орієнтуємося на цивілізовані країни. Якщо нас підтримують – значить, ми все робимо правильно. Хоча ми й самі це знаємо, як ніхто. У нас єдина Україна, єдина Батьківщина. Не захищати її – це я не знаю, наскільки треба бути тупим і нікчемним.

blank

«Єдине, що дійсно важко – це те, що на планеті є нелюди з XVI-XVII сторіччя»

– А як Ви оцінюєте роботу Міністерства культури та інформаційної політики зараз?

– Прозрівають потрохи, чомусь вчаться. Краще вчитися, ніж померти неуком. 

Українська культура під час війни змогла дати достойну відповідь на виклик часу?

– Абсолютно. Митці написали кілька прекрасних творів, які є творами часу. Пісня «Буде тобі, враже» – це взагалі гімн супротиву хоч тих, хто на передку, хоч тих, хто волонтерить у тилу. «Ой, у лузі червона калина» – це поки що пісня №1 війни. Є вірші. Ось, напркилад, Петро Мага сидить у себе в окопі ТрО й такі яскраві та актуальні вірші пише, шо капець. 

Культура воює, митці пішли в ТрО, хтось в ЗСУ, підписали контракти, дехто загинув уже, на жаль. Прекрасні українські митці.

Я не розумію, чи культура може зробити більше… От кіно майже не знімається, тому що немає фінансування. Так склалося, що в нас головним модератором розвитку кіно була держава. Але після 24 лютого всі гроші передали в бюджет назад і вони, очевидно, пішли на ЗСУ. 

Немає претензій до наших митців узагалі. Може, з часом буду бурмотіти, мовляв, можна було яскравіше… Розумієте, на жаль, життя підкинуло нереальні за своєю трагічністю сюжети. Події в Бучі, Маріуполі, Ізюмі. Ці дикі прильоти в драмтеатр у Маріуполі, дивовижні херсонські маніфестації на перших тижнях війни, багатотисячні мітинги, люди вискакували на бронетранспортери… Я відчуваю, що йде накопичення матеріалу, і кількість переросте в якість. Уже і закордонні режисери приїжджали і казали, що хочуть знімати.

– Дітям, які виросли на ваших програмах, вже понад 20 років. Що ви думаєте про нове покоління українців?

– Кожне наступне покоління українців буде жити краще, ніж минуле, ніж нинішнє. Я дуже хочу цього, я в цьому не сумніваюся. У своїй країні, не в чужій. Я – за прогрес, я – за те, щоб нові покоління українців творили країну та новітню історію. «Надія є», як співає Mad Heads XL. Хоча зруйновано багато сіл на моїй Херсонщини (я боюся, що вони там усі будуть зруйновані, на жаль)… Але надіюся, будуть побудовані нові села з новими хатами. Ми читали історію Європи. Жах жахом був. І поїдьте в Париж, Мадрид, або в маленькі європейські містечка. Все прекрасно, можна радіти цьому життю. Люди все відновили.

Я не бачу причин бути песимістом. Єдине, що зараз дійсно важко – це те, що на планеті є нелюди з XVI-XVII сторіччя. Він народився десь у радянські часи, але в ньому сидить якийсь орк XVI сторіччя. Нічого з цим не зробиш: у нього ядерна зброя і купа м’яса людського. І вони тупі, нерозвинені й несуть якусь ахінею. 

Усе закінчиться перемогою, Україна буде в мейнстрімі Європи та світу. У світу просто не буде варіантів забути цю історію. Якщо забудуть, то рана буде гноїтися постійно. Я маю на увазі Російську Федерацію. Від цього гною вмиратимуть люди, будуть холодні зими і війна. Цю історію треба закінчити.

– У суспільстві періодично виникає дискусія щодо меж дозволеного. Чи можна зараз проводити якісь вечірки, веселитися, ходити в кафе?

– Під час війни, я вважаю, треба стримуватися. Під час економії електроенергії – тупо десь тусити. Дискотеки, розваги – думаю, ні. Звичайно, молодий організм хоче спілкування, там буяє все в молоді роки. Але треба розуміти, що йде війна. Треба знати міру. Масові весілля відкладіть на час після війни: прийде ще більше гостей, тому що захочуть відзначити і перемогу. Зараз чого всім бажають на день народження? В першу чергу, перемоги і мирного неба. Значить, це найважливіше.

blank

«Їхня країна маніакально хоче в Середньовіччя. Це нація рабів»

– Як Ви боретесь зі стресом під час війни?

– Ніяк. Мені вистачає вмотивованості не бути в істериці. При тому, що в мене немає зараз роботи – я сиджу вдома, загрібаю листя, іноді дивлюся футбол, читаю книжки, гуляю із собакою по лісу, пишу пости у Fb, збираю кошти для підшефної військової частини із Херсона. 

Якби мені зараз було 30 років, я б розумів, що мені треба заробляти гроші, робити кар’єру – може, мені було б важче у цьому сенсі. Я б переключився на волонтерську роботу, у ТрО пішов би, у ЗСУ. Не знаю, наскільки я гарний боєць… Командир РЛС, до слова, лейтенант. Із 1985 року.

А так, чекаю перемоги. Не в тому сенсі, що виглядаю, коли вона прийде. А в сенсі, що я розумію – треба допомагати. Допомагати, чим можемо – грошима, волонтерськими заходами. Я є амбасадором руху «Хелп Бородянка», який хоче побудувати щонайменше 120 модульних будиночків для тих, кому війна зруйнувала житло, хто живе по підвалах, у сараях. Їм важко буде перед зимою. На жаль, ми ще не знайшли коштів на реалізацію проєкту.

Треба наближати перемогу хто де може. Мені на картку, з якої я купую машини на передову і щось ще, кидають від 10 тисяч до 5 гривень, хто скільки може. В селі у мене плетуть захисні сітки. Робіть щось, що наближатиме перемогу! Якщо у вас є фізичні сили, то не дайте апатії себе здолати. Військовим в окопах, по коліна в дощі, в багнюці, набагато важче, але вони ж виконують свою роботу. Значить, і ми маємо виконувати свою роботу, яка б допомогла країні.

– На завершення, традиційне питання для всіх гостей. Як помре Путін?

– Сподіваюся, в корчах. Забере із собою всю свою сім’ю і все своє оточення, як мінімум, кооператив «Озеро». Кращим було б питання, коли помре Путін.

– Ну, цього ми не знаємо.

– Я б сказав, скоро. Бо я так хочу. Бо я дотримуюся думки, що всі ці вбивці, які зараз тут у нас, зупиняться, развернуться, як барани, і підуть назад.

– Ділити владу?

– Ні, Путін робить те, що хоче російський народ. Як тільки Путін помре, російський народ не буде знати, чого він хоче. Росіяни крадуть із Херсона все, з-під Києва крали унітази. Росіяни показують себе вбивцями, терористами, військовими злочинцями, ніщєбродами, ворюгами, алкоголіками, гвалтівниками. Росіяни – не «велика нація»», а велика нація нікчем, нація «шо-попало». Будь-хто, хто зробив оцей мобільний телефон чи пошив ці кросівки, цінніший, ніж російський народ. Їхня культура вбиває.

Але питання не в цьому. Питання в тому, що їхня країна маніакально хоче в Середньовіччя на всіх фазах свого існування. Бувають просвітління, але потім знову затьмарення. Нація рабів. Мені з «Що? Де? Коли?» ніхто не написав: «Васильович, тримайся, це все неправильно». Хіба їм не очевидно, що я не фашист, не бандерівець, не їм дітей? Язик у жопу засунули, бояться, що нацики пітерські їх десь піймають та обісцють… Я в шоці! Особливо в шоці, що це XXI століття. Але, сподіваюся, що воно все скоро сконає.

Можна закінчити фразою моєї бабусі, Ніни Петрівни Кондратюк. Вона коли кормила курей – а їх була сотня, вони щось топталися в неї по ногах, дзьобали – і вона казала: «А повиздихали б ви!». Тільки зараз я зрозумів, що вона мала на увазі росіян. Це фраза моєї покійної бабусі до російського народу.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка