Село за кілька кілометрів від фронту на Донеччині нагадує блакитну пляму між випаленими полями і посадками. Цей колір кидається у вічі, незважаючи на те, що довкола – руїни. Так виглядає життя, якому в бік дихає смерть.
Вони тут майже непомітні. Одягнені у піксель і мультикам, заховані у бліндажах, обігріті буржуйками. Вони пахнуть свіжо витесаним лісовим деревом, порохом і – трохи – своїми парфумами.
Вони – титани. Але вони і звичайні люди, які лише рік тому взяли до рук зброю і пішли захищати власну країну. Їхні руки досі тремтять. Але міцно тримаються зброї. Очі наливаються слізьми. Але їхні слова – сталеві. Вчинки – героїчні. Але життя – такі ж вразливі, як і кожного з нас.
В одному з прифронтових сіл на Донеччині ми поспілкувалися із військовослужбовцями 128-ої бригади Територіальної оборони із Дніпра. І хочемо, щоб про них знали.
Захар
“Був такий вибух – ми думали, що на молекули розпадемося”
– Позивний у мене такий, як і ім’я – Захар. Кілька разів намагалися щось придумати, але якось не чіплялося. Мене так і називають, – усміхається юний хлопець на військовій кухні.
Захарові 25 років. До повномасштабного вторгнення Росії він разом із дружиною та маленьким сином мирно жив у місті Кам’янське, що на Дніпропетровщині. Працював токарем. Велика війна застала його в лікарняному ліжку – за кілька днів до того в хлопця виявили цукровий діабет. Вранці 24 лютого телефон розривався від дзвінків.
– Близько четвертої години ранку подзвонила з Криму сестра моєї дружини. Каже, там і літаки, і стріляють. Тільки вимикаю телефон – дзвонить брат із Дніпра, каже, що у них вибухи. Я зрозумів, що війна почалася.
Найперше Захар вивіз рідних до своєї мами. Перших два дні облаштовував їм удома підвал. Після того поїхав до військкомату. Було опівночі. Дорогою його кілька разів зупиняли через комендантську годину.
У перші дні великого вторгнення хлопець оббивав пороги військових комісаріатів. А поки чекав мобілізації, допомагав силам оборони як доброволець.
– Я пройшов чотири воєнкомати, всі взяли мій номер телефону і сказали: “Ми вам подзвонимо”. 23 березня прийшов в ТрО. А до того ми з хлопцями готували коктейлі Молотова, возили пісок на блок-пости в Дніпрі.
Тепер Захар стоїть на одному з найбільших гарячих напрямків на Донбасі.
– Ворог лізе вдень і лізе вночі. Ніколи не знаєш, коли він піде до тебе, – розповідає Захар. – Ти маєш бути пильним. Позаду відпочивають твої побратими. Треба берегти і їхнє, і своє життя. Усіх чекають вдома діти, рідні.
У Захара вдома син, у березні йому п’ять рочків. Малюк знає про війну і добре розуміє, де зараз тато.
– Я не знаю, хто йому пояснював. Можливо, сам зрозумів. Син у мене достатньо кмітливий. Значно більше, ніж я. Можливо, в дружину пішов, – жартує юнак.
У Захара є оберіг – малюнок сина із ніжним підписом дружини. Каже, це найдорожче, що він зараз має. Коли воїн дістає клаптик паперу із дитячим малюнком, його обличчя тане у стомленій усмішці, а очі по-зрадницьки наповнюються вологою. Цей аркуш він бере із собою на позиції завжди. Каже, що відчуває велику силу.
– А цей блокнот мені купила дружина. Його вже миші поїли на позиціях, – Захар показує невеликий чорний записник. Ця річ має особливе значення для нього ще й через те, що цей нотатник став свідком його перетворення із цивільної людини на військовослужбовця. – Я тут записував на початку війни частину, взвод, обов’язки солдата, основні положення.
– Син каже, що коли я прийду з війни, ми з ним підемо шукати скарби. Але я поставив умову. Ніякої природи, – каже Захар, який живе “на природі” вже майже рік.
Тут, на передку, найближчими людьми є побратими. Захар дуже дорожить своїми товаришами.
– Ми відчуваємо велику відповідальність один перед одним. Постійно думаєш: яке прийняти рішення, щоб не сталося ніякої біди.
Трапляються шалені ситуації, коли часу на роздуми навіть немає.
– Ти просто дієш і все. Є поранений – просто на автоматі надаєш допомогу. Я раніше боявся навіть краплі крові. Тут у хлопців були такі поранення! Крові тут уже достатньо бачив кожен із нас, – зізнається тероборонівець.
Страх поступово зникає. Але коли куля свистить за кілька сантиметрів над головою і дивом оминає – починаєш думати, що Бог таки є на світі.
– Під час першої контузії був такий вибух – ми думали, що на молекули розпадемося. Потім бачимо – ні, живі. Встали, обтрусилися.
Розмови про життя та смерть ми ведемо з Захаром на дбайливо облаштованій кухні бійців. На холодильнику висить дитячий малюнок, який привезли волонтери. Ще кілька таких листівок прикрашають стіну імпровізованого житла воїнів.
Курбет
“Ми будемо битися, поки вони вони не скінчаться”
До бліндажа заходить статний темноволосий чоловік. Його команда сьогодні знищила чотири ворожі цілі.
Курбет – маркетолог із Дніпра. До повномасштабної війни займався антикризовим управлінням компаній. Сьогодні – командир роти вогневої підтримки, яка забезпечує прикриття батальйону важким озброєнням: танками, мінометами, кулеметами.
– Найближча відстань між нашими та ворожими позиціями – 200 метрів, – розповідає чоловік. Сьогоднішнім завданням було – знешкодити рубежі, із яких ворог обстрілював українські позиції.
– Цей напрямок – гарячий. Ворог намагається наступати по всій лінії оборони, тому що за нами – важлива автомобільна магістраль, яка дуже потрібна ворогу. Вона ще в квітні нам не належала. Ми її відбили і зараз утримуємо ці рубежі. Тут тривають постійні атаки. Ми їх успішно відбиваємо.
Воїн задоволено каже: за час великої війни їхній підрозділ не здав жодної позиції.
Ротний розповідає, що бачив багато різного ворога – і “деенерівців”, і російських морпіхів, і найманців. Зараз – переважно вагнерівців і “мобіків”.
– Їхня арта – це кадрові військові, які працюють вміло. Командири, коригувальники і розвідники – це все професійна регулярна армія. А по посадках і позиціях бувають різні люди. Коли приходять новачки, які нічого ще не знають, ми їх легше знаходимо, швидше знешкоджуємо. У нас є можливість відстежувати їх переміщення, перемовини. Ці факти співставляємо, знаходимо слабкі місця і уражаємо, – розповідає про роботу Курбет.
– Їхня ситуація важка, – констатує ротний. – Настільки ми зараз знаємо, якщо вони не виконують задачу, їх навіть страчують. Тому їм з нами – 50 на 50. А якщо підуть назад – 100% обнуляють.
У ворога значно менше мотивації, та він усе ще жорстокий і хоче продовжувати вбивати.
– Ми на своїй землі. Ми будемо вибивати всіх, поки вони вони не скінчаться. У цьому підрозділі ми не професійні військові, але внутрішня мотивація дає сил триматися зубами за нашу землю, вигризати її у ворога, – ділиться командир.
Курбет має кого боронити. Вдома його чекає сім’я з трьома дітьми. Наймолодший народився за півтора тижні до початку повномасштабної війни.
– Я не думаю, що перемога буде швидка. Я вважаю, що це справа кількох років, – розмірковує військовий. І ствердно додає: – Але вона буде однозначно. Українці – це воїни. Можливо, хтось про це забув, але нашу землю ми нікому не віддамо.
– Я пишаюся кожним бійцем у нашому підрозділі і в батальйоні, який зміг залишити все, що йому було дороге в мирному житті, зміг взяти зброю в руки і поставити на кон найцінніше – своє життя. Я готовий коліно прикласти перед кожним, – каже командир. – Ми всі різні за фахом, соціальним станом, світосприйняттям. Але ми єдині в тому, що не дозволимо жодній тварі ходити на нашій землі зі зброєю, вбивати наших жінок і дітей.
Яструб
“Я їм пояснював, що вони ганьблять честь радянської армії”
– Одного разу ввечері вони не могли полічити своїх втрат. В ефірі кажуть: ми, як завжди, отримали… ну, обгадились, – розповідає чоловік за планшетом в обладнаному технікою бліндажі. Він один із командирів у штабі. Серед завдань Яструба – слухати радіопереговори окупантів.
– У мене таке враження, що ці їхні “мобіки” – це люди другого сорту. Тому що просять їжу постійно, воду. Води немає, там уже всі калюжі випили. Все це по перехопленнях чути, – переказує він.
Яструб у минулому – кадровий офіцер. Але рік тому він потрапив на службу, можна сказати, добровольцем. Чоловікові 62 роки – у цей час він би мав насолоджуватися пенсією. Проте російська агресія особисто йому не залишила вибору: як тільки ворог пішов на Україну – Яструб вирішив знову вдягнути однострій.
Спершу чоловіка не приймали. Згодом йому все ж вдалося потрапити до бригади територіальної оборони і підписати контракт.
– Якщо не я, то хто? Я готовий пожертвувати собою заради доньки, дружини, родичів. У мене все життя в армії минуло. Я добре знаю ворожу тактику. За час служби я жодного разу не помилився, прораховував усі їхні ходи – як вони будуть чинити, з якого боку виходитимуть, коли.
Яструб справді добре знає росіян. Хоч сам він родом із Дніпра, проте більшу частину свого життя прожив у Росії. Наприкінці 1970-х чоловік пішов на службу у Далекосхідний округ морським піхотинцем, потім навчався в академії.
– 23 лютого тамтешні друзі вітали мене зі святом. 24-го почали мені дзвонити – радити, щоб я нікуди не виходив, почекав два-три дні, поки все вирішиться… Я не витерпів! 25 лютого записав до них звернення у тік-тоці, – каже Яструб. – Ну і все, що я прогнозував, справдилося. Я ж їм пояснював, казав: вони ганьблять честь своєї армії – радянської армії, російської армії. Але, ви знаєте, вони “затягнуті” й досі.
У Росії в Яструба залишилась і рідня.
– У мене там був перший шлюб. І донька – вчитель. То вони мене засудили, дорікаючи, що мені “освіту дала Росія”, що я “служив у Росії”… Прикро, звичайно, тому що виховання там – зомбоящики. Вони – як зомбі.
Від Яструба віє спокоєм, він справляє враження зваженої людини, яка перебуває на службі з обов’язку, а проте – так добре і тонко знає ворога, що хочеться запитати у нього про прогнози.
– Швидко не буде, – обриває роздуми військовий. – Але я пообіцяв дружині, що на 8 березня зроблю їй подарунок. Сподіваюся, що ми матимемо більше можливості десь просунути війська. Багато залежить від того, скільки нам дадуть зброї, від партнерів.
На питання про те, як цивільні можуть допомогти військовим, чоловік відповідає: усміхатися та чекати. Тим часом, сам Яструб дивиться у телефон. Тут, у прифронтовому селі, великі труднощі зі зв’язком. Воїни не завжди мають можливість наговоритися з рідними. Він хвилюється за дружину та доньку. Каже, тривожиться кожній новині, особливо про російські дрони, які летять знищувати мирні міста України.
– Я регулярно або після таких новин, або вже після роботи дзвоню додому дізнатися, як справи. Самі вони не телефонують. Дисципліна, – сміється.
Хатшеп
“Коли боєць кричить – це дуже добрий знак”
Олена сидить на кухні імпровізованої оселі. Усміхнена, з обережно підведеними очима. Говорить тихим затишним голосом.
– Мій позивний Хатшеп. Це скорочення від Хатшепсут – єгипетська цариця, єдина цариця-фараон, – розповідає Олена.
Хатшеп – дипломований медик, фельдшер. До повномасштабного вторгнення Олена працювала на “швидкій допомозі” у Дніпрі. Рік тому вирішила, що мусить долучитися до оборони країни і приносити користь війську своїми фаховими вміннями.
– Зрозуміла, що хлопці дуже потребують моїх рук. Хлопців треба лікувати, – лаконічно пояснює вона.
До територіальної оборони Хатшеп долучилася 14 березня. Наступного дня вже освоювалася у казармі. Зізнається, що мама намагалася відмовити її від військової служби. Втім Хатшеп пояснила: рятувати людей, незалежно від умов, – це її покликання.
Коли підрозділ виїжджав у Донецьку область, Олена мала можливість залишитися в тилу. Вона відмовилась. Тепер Хатшеп – фельдшер у медичному пункті. Крім того, виїжджає на чергування разом із військовими, коли ті виконують бойові завдання.
– Ми їдемо на позицію, розселюємося по бліндажах, по копанках і чергуємо, щоб не пропустити ворога. Я теж повинна стріляти, якщо буде навала. Доводилося й евакуювати поранених. Були і важкі хлопці. Їх стабілізуємо вже не в зоні бойових дій, а у “жовтій зоні”. “Червона зона” – це обстріли, вибухи. Там максимум, що ми можемо, – накласти турнікети, якщо є кровотеча, оцінити стан хворого і викликати евакуаційну машину. Загружаємо в евак і їдемо в “жовту зону”. Там теж може прилетіти, але там спокійніше. Стабілізуємо стан і передаємо на настуний етап евакуації.
Під час одного з чергувань на позиції Олена отримала контузію. Медик наголошує: таку травму в жодному разі не можна ігнорувати.
– У жодному разі контужених на позиціях ми не лишаємо! Бо можуть бути великі наслідки. Можуть бути проблеми з вестибулярним апаратом, може бути хитка хода, може розвинутися гематома, психоемоційний стан… Я чотири доби не сплю, якщо перенервую або почую голосний звук, – пояснює фельдшерка.
Найкращий варіант для воїна, який отримав контузію – евакуювати.
– Якби мені стало ще гірше, я була би тягарем для хлопців, – додає Хатшеп.
Історії з пораненими стоять медикам перед очима.
– Така була ситуація – бачу нашого старшого бойового медика. Він біжить і на ходу натягує рукавиці. Я питаю: “Що трапилося, чи потрібна допомога?” Каже: “Хапай рукавиці і біжи сюди”. Прибігли на стабілізаційний пункт – привезли двох важких хлопців. В одного практично немає руки. В іншого – маленька дірочка в лікті і збоку зліва в черевній порожнині невеликий отвір, – згадує Олена. – Найкраще те, що коли ми хлопцю затампонували руку, він каже: “Я відчуваю тепло в пальцях”. А це значить, що ми відновили кровообіг! Хлопцю зберегли руку і він не інвалід.
Коли видно результат роботи – саме це найбільше розчулює військову медикиню. Хатшеп визнає: на війні емоційно важко. Але до всього звикаєш.
– Просять, кричать – ми не звертаємо уваги. Це їх життя. Знеболювальними [під час надання першої допомоги] не користуємося, тому що людина помирає не від болю, а від крововтрати. Ми в першу чергу повинні зупинити кровотечу – як ми кажемо? перектири всі крани. Ти розмовляєш, підтримуєш контакт. Контакт дуже потрібен! Якщо бачиш, що стан погіршився, то, напевне, десь іще щось тече – треба перевірити. Тому те, що він кричить – дуже добрий знак!
Після того Хатшеп завжди хвилюється через стан військового, намагається дізнатися, як проходить лікування. А про дім, каже Олена, часто й немає як думати. Всі думки сфокусовані на фронті. З дому жінка взяла маленьку плюшеву іграшку – яка загубилася під час переїздів.
Після перемоги Олена мріє повернутися на свою улюблену роботу – в лікарню.
Кучик
“Коли тихо, то вже якось трошки не по собі”
– Позивний у мене Кучик. Це в мене шкільна така [кличка], ще зі школи залишилось. Звати мене Сергій, – каже чоловік, сідаючи із горням кави навпроти.
Про Кучика я вже знаю від його товаришів. І про те, як він майстерно облаштовує окопи “на нулі”, і про те, як рятував бійців у автомобілі.
Сергій пішов до війська 26 лютого. Відчував, що має борг перед країною. Він був певен, що далі ворог наступатиме на Дніпро, тому мусить захищати дім і родину.
Кучик служив у підрозділі стрільцем та, як і інші воїни, працював на нулі. Останні кілька місяців служить водієм.
– Ми виїжджали на завдання з групою. І от коли вже поверталися, потрапили під обстріли. Не знаю, може, це “гради” були – коли вже прилетіло, то важко розгледіти. Було два прильоти: один попереду, один – оце біля машини якраз. Трошечки так… пошкодили нашу машину, – сміється Кучик.
Бійці ТрО показували мені на відео отой “трошки пошкоджений” автомобіль. Машина була нещадно порізана уламками, всередині виднілися сліди крові. Під час того обстрілу поранили одного з бійців.
– Я ще навіть встиг повернути голову і побачити – всюди пил. Я тільки спитав: “Всі цілі?” – кажуть: “Всі цілі”. І ми продовжили рух. А потім хлопці кричать: “Тут у нас є поранений!” Я направив авто одразу до медиків, все швидше і швидше. На пустому колесі, – згадує чоловік.
Кучик розповідає про такі страхітливі речі спокійним голосом. Знизує плечима – вже звик.
– Для нас, коли тихо, то вже якось трошки не по собі, – додає військовий водій.
Того дня в автомобілі їхало сім бійців. Диво, що інших не зачепило.
– Усі якось так вийшли з машини:”Ой, Слава Богу, що всі цілі” – і розійшлися хто куди. Все. Вийшли, хлопця відправили до медиків. Решта забрали свої речі і порозходились, от і все. Все було якось по-буденному. Колесо замінили, – пригадує Кучик.
Одного разу ворог із “градів” обстріляв будинок, у якому Сергій перебував із побратимами.
– Я збирався виїжджати – треба було на позиції відвести якісь речі. Чутно було виходи “градів”. Я прислухався… От, не знаю, мабуть, внутрішній голос підказав, що летить сюди, бо ще встиг крикнути: “Лягай!” – і упав на підлогу. Якраз дві ракети попали до нас в будинок. Ми четверо отримали тоді легкі поранення. Я в той же день поїхав в лікарню. Контузія була в легкій формі.
На стіні будинку, де зараз живуть побратими, висить малюнок із янголом. Чоловіки вірять, що це він їх врятував того дня.
– Побратим переступив поріг кімнати і зняв бронежилет. Якраз в цей момент залетіло, і у нього прямо над головою у стелі дірка була, – згадує Сергій.
Кучик дуже скромний. Тому про всі його таланти і всі його досягнення розповідає не він, а підказують побратими. Наприклад, про унікальне вміння облаштовувати бліндажі.
– Окоп – це така будівля, в якій ти себе почуваєш захищеним хоч якось, хоть трохи, хоч отакий захист який-то. Це ось такої ширини десь яма, – показує Кучик руками. – Вона не має бути широкою, щоб, не знизити кут для уламків, які можуть залетіти, і має бути досить глибокою, щоб заховатися. І бажано, щоб було перекриття. Натягти якихось дровеняк, потім плівку, щоб вода не текла, потім – ґрунтом засипати. Копати теж треба ретельно. Спочатку коріння від дерев, потім іде глина… Я викопував і всередині робив ще нішу, щоб якщо обстріл йде фосфором, можна було сховатися.
Споруди від Кучика побратими називають “капітальними”. А він жартує, що влітку починав їх будувати, щойно починало розвиднювалося – і аж до темряви.
Коли питаєш у чоловіка, що мотивує його залишатися тут, у війську, він спершу зітхає, робить паузу, а тоді каже:
– Мабуть те, що все-таки я пішов захищати свою родину. По-іншому не міг вчинити. Хто, як не я, буде це робити?
Вдома на чоловіка чекають син та дружина. А ще – улюблене хобі. Побратими втручаються у нашу розмову і підказують: Кучик об’їздив усю Європу на мотоциклі. Він затятий байкер.
– Їздив на роботу, – віджартовується Кучик. – Сів, мотнувся. 1800 кілометрів в одну сторону. Їхати дві доби.
Чоловік розчулено розповідає: мотоциклами захопився ще в школі. А свій улюблений байк зміг купити зовсім нещодавно.
Коли ҐРУНТ публікує ці рядки, Сергія з позивним “Кучик” серед нас уже немає. Боєць героїчно загинув, обороняючи Україну.
