Як і чому УПЦ МП стала тим, чим вона є сьогодні? Якими є найбільші проблеми та хвороби Московського патріархату? Чим закінчиться конфлікт УПЦ МП та Української Держави?
Це розмова з релігієзнавцем, ученим секретарем Українського інституту стратегій глобального розвитку та адаптації, кандидатом філософських наук Русланом Халіковим про одну із найбільш актуальних тем сучасної України – майбутнє московської церкви.
«Що більш закрита спільнота, тим більше сексуальних девіацій»
– Почнімо з проблеми, яка багатьох хвилює, але про яку зазвичай не говорять – педофілії. Яка феноменологія церковної педофілії? Наскільки це масштабна проблема? На відміну від католицьких священиків, православні можуть одружуватися, у них є така опція. То чому педофілія у православ’ї існує?
– Це не суто церковна проблема. І це не більше католицька проблема, ніж православна, тому що насправді справа не в целібаті, і тут інша причина. Проблема педофілії і взагалі сексуальних девіацій – це проблема закритих спільнот. Що більш закрита спільнота, що більше вона відгороджена від світу, тим більша кількість сексуальних девіацій.
Коли ми говоримо про закриті спільноти – чи то закриті школи, інтернати, ендогамні церкви, місця позбавлення волі, лікарні – там може складатися така атмосфера тотальної залежності одних людей від інших. І в таких ситуаціях люди, які наділені владою, часто нею користуються. Сексуальне насилля є проявом такої всеохопної влади. Такою владою часто наділені священики (або ширше – релігійні лідери) щодо своїх прихожан
Це не відбувається через те, що людині бракує сексу з дружиною. Це відбувається через те, що є потреба утверджувати свою владу. Над ким? До кого вони мають доступ? До дітей, які без контролю дорослих і виключно на довірі перебувають зі священиком, до підлеглих – півчих у хорі, пономарів, семінаристів. Ну от над ними і знущаються. Або, як вони вважають, «благословляють».
– Що робити з цією проблемою? Держава має втручатися у цей процес? Яка роль громадянського суспільства?
– Церква сама має ставати повноцінним громадянським суспільством і в собі формувати систему стримувань і противаг.
Велика перевага плюс християнства в тому, що воно має понад дві тисячі років. А що довше існує церква, тим більш вона захищена від харизматичних лідерів, тим більш вона інституалізована. Проблема нашої [української] церкви, фактично, в тому, що їй не 2000 років, а 25. Бо, давайте чесно, вона не відновлена, а знов побудована з нуля. Тому люди, які на початку 90-х чи у 2000-х ставали харизматичними лідерами у цій церкві, опинилися у такій ситуації, що їх і досі ніхто не стримує.
Одним із механізмів контролю і стримання, наприклад, в українському православ’ї і в греко-католицькій церкві завжди були братства. За великим рахунком, братства – це і є громадянське суспільство в церкві. Йдеться про мирян, які не беруть участі безпосередньо в таїнствах – тобто вони не служать. Але оскільки вони дають гроші на церкву, вони є прихожанами, вони є тими людьми, заради яких ця конкретна церква існує, то й рішення без них не приймаються. Вони є тіло церкви. І якщо єпископ буде ігнорувати цих людей, то він піде у монастир, бо, як казав один відомий харківський святий, йому ніхто грошей не дасть.
Радянський союз всю цю систему [із церковними братствами] зруйнував. Тому коли тепер зорганізовується нова християнська громада, вона практично мало чим відрізняється від нової релігії. І священик часто є майже Господом Богом, і ніхто не ставить під сумнів його авторитет. Тому коли окремі священики претендують на те, щоб встановлювати свою владу над парафіянами у дещо дивний спосіб, то не всі можуть відмовити.
Щодо ролі держави, то держава має забезпечувати зростання громадянського суспільства у принципі. Для того, щоб люди були свідомими своїх прав і знали, як їх захищати і не боялися цього робити. Це не зведе до нуля такі випадки. Ми знаємо, що їх достатньо і в церквах в США, і в Західній Європі. Але там про них дізнаються, а священиків, які таке вчиняють, засуджують до позбавлення волі. І священики розуміють, що їхня влада не абсолютна, їх можуть викрити і покарати.
– «Братства» все ж таки є. Щоправда, не такі як у минулому, але й про них треба поговорити. Я маю на увазі ті «братства» при церквах, які є чимось типу спорт-клубів при рекетирах – силове крило, яке завжди у батюшок на підхваті. Що з цим робити?
– Братствами це називати важко. Це рекетирські клуби, по факту.
Але варто відзначити, що у XVI-XVII сторіччях, коли братства з’являлися, це був такий інструмент відстоювання власної ідентичності для православних. Вони виникали як реакція, як спротив католицькій інтервенції. Люди захищали свій світ, свій спосіб життя і свою віру як частину власного світу. Не через силові методи – але через гроші, через різні активності, через спільні практики. Братства стали інструментом збереження церкви.
Утім з точки зору єпископату, будь-яке братство є зазіханням на їхню владу. Будь-який єпископ зацікавлений у тому, щоб жодних братств не було, бо вони контролюють єпископат і впливають на нього. В якомусь сенсі, навіть ці рекетирські братства, які сьогодні існують, не такі вже й страшні. Навіть якщо вийде цих двісті чоловіків із битами, спецслужбам значно простіше буде з ними розібратися, ніж із тисячами бабусь. Православні бабусі – от це справжня зброя.
«Церква бере гроші за послуги. Це така дуже ринкова штука»
– Якщо ми вже говоримо про братства і про фінанси, то хто спонсорує церкву? І чи можна говорити про те, що Москва утримує УПЦ МП?
– Більшість грошей церква отримує із пожертв. Є багаті парафії і є бідні. Якщо священик може залучити до своєї парафії багатих людей, то й церква буде заможною. Злі язики кажуть, що єпископат має таксу, і вимагає з кожної парафії певний щомісячний внесок. Але, звісно ж, всі все передають добровільно! І далі вгору передаються ці внески вище і вище.
Звісно, священик може мати свій бізнес, і навіть напряму пов’язаний з церквою. Але якщо з бізнесу живе священик, це не означає, що з цього ж бізнесу живе церква. Так, як у випадку із патріархом Кірілом. У нього є бізнес, пов’язаний із цигарками, але це його власний бізнес, а не церковний. Церква не звітує про витрати, не оподатковується, більшість грошей, які проходять через храм – це кеш. Тому насправді дуже важко сказати, якими сумами оперує церква.
Так само все, що продається у церквах, теж опиняється там не рандомно, а за порадою, скажімо так, єпископа. Який наполегливо радить реалізовувати в церквах саме продукцію конкретного свічкового заводу чи ювелірні вироби якогось конкретного підприємства.
Велика проблема всіх цих заробітків у тому, що вони абсолютно непрозорі – ані для пастви, ані для держави. Потім церква бере гроші за послуги. Таїнства, треби можуть мати фіксовану ціну, а можуть і не мати. Це така дуже ринкова штука.
– Наскільки УПЦ МП фінансово залежить від Москви?
– Скоріше, з Києва надсилались гроші у Москву. Гроші – легші за повітря, вони підіймаються тільки вгору. Можливо, і зараз возять.
Але взагалі, у нас церква значно бідніша за московську, хоча кількість віруючих приблизно така сама, співставна. У нас немає такої традиції, щоб олігархи централізовано і системно скидались на церкву. А в них є. У нас, по суті, є лише один олігарх, який системно підтримує УПЦ МП (ідеться про Вадима Новинського, – Ред.). І той із Москви приїхав.
Хоча, за часів Януковича змушували всіх скидатися на УПЦ МП. Рінат Ахметов ремонтував Святогірську Лавру, до прикладу. Хоча він не православний. Тоді примусово змушували навіть громадські організації утримувати УПЦ МП. Навіть інші церкви мали здавати гроші на ремонт якогось там храму МП. Аргумент «я взагалі-то з іншої церкви» був непереконливим для міцних господарників.
– А ПЦУ може стати фінансово більш привабливою, ніж УПЦ МП?
– Наразі ПЦУ така сама бідна, як і УПЦ МП, і навіть бідніша, бо потребує ресурсу на розбудову інституції, чого УПЦ МП вже не потребує.
Держава не буде підтримувати ПЦУ фінансово: це не справедливо у відношенні до інших церков, до світських людей, бо йдеться про гроші платників податків. Хіба що ПЦУ зуміє залучити якихось інвесторів. Але навряд чи це можливо зараз, під час війни.
«ФСБ сховала б фотку архимандрита з хлопчиком у папочку. Далі спецслужби усе життя тримали б його на гачку»
– Багато говорять про конфлікт між Московською і Константинопольською патріархіями. Є така думка, що Україна начебто саме на цьому конфлікті й зіграла і змогла отримати Томос про автокефалію. У чому полягає конфлікт?
– Це сильно залежить від людей, від конкретних постатей у церкві. Справа в тім, що Кіріл теж претендує на вселенськість, бо він же вважає себе «Третім Римом». Цей ідеологічний пасаж дуже дратує Вселенського патріарха, він нещодавно спростовував цю тезу.
Але Кіріл вперто просуває Московський патріархат назовні. До прикладу, МП почав своєрідну експансію в Африку. Загалом, Росія намагається заходити в Африку і військово, і політично, і економічно – а тепер ще й релігійно. І ось, вони створюють паралельну структуру. Після того, як Александрійський патріарх почав поминати митрополита Епіфанія (тобто визнав ПЦУ), Московський патріарх розірвав відносини із Александрійським, і таким чином в Африці не стало ієрархів, з якими Москва була би в єдності. Тому вони почали переманювати священиків, за гроші – і створювати паралельну структуру в Кенії, в Єгипті, Буркіна-Фасо. Вони зробили дві великих єпархії – одну для півночі Африки, а другу – для решти континенту.
Це своєрідний підрив основ, бо виходить, що вони так і в Константинополі можуть створити паралельну структуру, а Константинополь – у Росії, чи в Казахстані, до прикладу. Виходить, що саме поняття «канонічних територій», яке вони так захищали, вони ж самі і підривають, претендуючи на чужі території.
– Тобто, фактично, Росія діє у церковних справах так само, як і в державних – вони створюють нелегітимні утворення і накачують їх грошима та військовою підтримкою. Такі церковні «Л/ДНР».
– І це, насправді, стратегічно програшно. Вони не діють системно. Вони відправили митрополита Леоніда Африканського в Африку з валізою грошей, він поїхав, з кимось домовився, ніби якісь священики перейшли на бік Москви. Але потім греки послали свою людину з валізою, і ті повернулись назад. І тепер вся ця ініціатива дуже непевна і підважена з обох боків. Але головне – це б’є по православ’ю в цілому. Виходить, що в Москві є гроші, але нема традиції, поваги і системної роботи. А у Константинополя – є системна робота, повага, традиції, але нема грошей.
Через цей конфлікт і через те, що ніхто нічого не може досягти, секулярне суспільство може почуватися більш-менш спокійно. Ніхто йому агресивно не нав’язує скрепи. У нас завжди є вибір – до якої церкви ходити, ми можемо порівняти, обрати, поміняти. І це добре. Це конкуренція, свобода, і це змушує саму церкву демократизуватися також, підлаштовуючись під суспільство.
– Наскільки пов’язані структури Московського патріархату та російських спецслужб? Є багато спекуляцій про те, що священики МП під рясами ховають погони. Наскільки це правда?
– Ну, раніше важко було стати єпископом, якщо ти не підписав угоду про співпрацю із КГБ. Багато єпископів і навіть простих священиків, яких висвячували у часи СССР, таку угоду підписували. Від цього вони, щоправда, не ставали майорами КГБ, а були скоріше підлеглими. У будь-якому разі, на більшість єпископів і священиків старшого покоління є такі справи в КГБ, і тому цих старих священиків простіше тримати на гачку.
Ті, кого висвячували за часів незалежності, – там уже не було такого такого правила, що без співробітництва тебе не висвячують. І наші спецслужби теж не дуже опікувалися тим, щоб вибудувати мережу сексотів. Яскравий приклад (із чого ми починали розмову) – той архимандрит, якого застукали з хлопчиком. Його фото раніше ніколи б не потрапили в мережу, а потрапили би в папочку, і далі спецслужби все життя тримали би його на гачку.
Звісно, є й кадрові феесбешники серед наших священиків та єпископів, є обґрунтовані підозри щодо Паканича, до прикладу. Але це вже справа СБУ – з цим розбиратися і знешкоджувати їх.
«Усі храми не заберуть. Частина храмів перебуває у приватній власності»
– Яким є ваш прогноз на майбутнє УПЦ МП? Чи можливо цю церкву закрити? Може бути таке, що вся ця інформаційна активність останніх тижнів від СБУ – це підготовка громадської думки до того, щоб цю церкву не так активно захищали у разі закриття?
– Ну якщо це так, то це не дуже розумно, на мій погляд. Доказова база для закриття недостатня. Кілька книжок, валюта і хлопчик в ліжку – цього недостатньо для того, щоб закрити одну з найбільших релігійних установ у країні.
Мені здається, що це радше репутаційний тиск і діяльність направлена на вичавлювання російської агентури із України. Всі ті люди, проти яких запроваджено санкції, проти яких запроваджено справи, вони, з великою долею ймовірності, виїдуть із України. І таким чином їхній вплив на церкву значно послабиться. Для СБУ це теж величезний репутаційний плюс. Вони доводять, що всі наче рівні перед законом, вони відстоюють нашу державність на всіх фронтах.
Ну і що ще дуже важливо – значно ускладнюється життя священиків і єпископів на окупованих територіях, які почали колаборувати. Проти них уже заведено справи, і ймовірно, коли ці території будуть деокуповані, ці священики будуть тікати разом із окупантами. Для решти це сигнал – не варто йти на співробітництво з росіянами.
Щодо заборони всієї УПЦ МП, то, думаю, це буде репутаційно для держави невигідно. Все ж таки ми воліємо виглядати в очах партнерів як супер-демократична держава, і тут заборона церкви може мати більше негативних наслідків, аніж позитивних. Це варто робити на окупованих територіях, а на вільній частині України – є інші способи, як їх тримати у рамках.
Ну, навіть якщо у них заберуть реєстрацію – вони існуватимуть незареєстрованими. Це не заборонено, всіх храмів у них не заберуть – це неможливо, бо значна частина перебуває у приватній власності. Ця заборона все одно не ліквідує церкву як таку. Невизнання з боку держави ще жодної церкви не зруйнувало. Навпаки, може згуртувати ядерний електорат.
– Як вам здається, чим обумовлена така стала і подекуди просто дика українофобія в УПЦ МП? Така махрова, чорносотенна, зразка XIX сторіччя.
– Я все ж таки думаю, що з XIX сторіччя нічого не збережено. Все, що сьогодні в церкві існує, – це реконструкція.
Чорносотенне православ’я було ліквідоване, але було ліквідоване у мученецький спосіб – їх розстріляли більшовики. І коли в кінці XIX сторіччя люди намагалися відновити православ’я, вони зверталися до цих останніх мучеників. А вони були… ну так, чорносотенцями і мракобісами. І саме вони стали прикладом для багатьох нових віруючих. Тому сучасне російське православ’я – це реконструкція з використанням контрафакта.
Ну і друге. Варто розуміти, що Україна – це межа православного світу. Через те, що тут, на території України, православ’я безпосередньо стикалося і з католицтвом, і з протестантизмом, і з ісламом, православні тут часто ставали москвофілами. Бо Москва була імперським центром православного світу, де православ’я було захищене і обласкане владою. В той час як на території України за своє православ’я треба було боротися. Тому у нас православним притаманна ось ця тяглість прихильності до Москви.
Але, знову ж таки, в реконструйованому вигляді. Варто відзначити, що серед молодого покоління православних уже цього немає. Православній молоді здебільшого вся ця чорносотенна єресь незрозуміла і не симпатична.
Варто мати на увазі, що церква живе довшими термінами, ніж світське суспільство. І тому там досі при владі люди, які, з одного боку, підписували угоди про співробітництво з КГБ, а з іншого – починали свій шлях до Бога з махрової українофобії і чорносотенства. Але й це мине. Думаю, при сталому розвитку за двадцять років у церкві всього цього вже майже не мало б залишитись. Але зараз важко говорити про сталий передбачуваний розвиток – ось у чому біда.
