“Шахед – це така собі крилата ракета для бідних”, – Павло Кащук

ҐРУНТ

Є Павло Кащук, який із 2014 року очолював волонтерський фонд COMBAT-UA, навчав і забезпечував снайперів. 

Є ще Павло Кащук, який створив та розвинув, мабуть, найбільший український ресурс про автомобілі InfoCar.

Є Павло Кащук, який розбирає на гвинтики трофейну російську техніку та знаходить там деталі західного виробництва. 

А ще є Павло Кащук, який добре вивчив іранські “мопеди” та допомагає нашим бійцям тренуватися їх збивати.

Усе це робить одна людина – український волонтер та експерт автомобільного ринку. 

Наша сьогоднішня розмова з Павлом – про загрозу іранських дронів, про недоцільність допомоги снайперам зараз, про перехід ютуб-каналу на українську мову, та про те, чому варто бізнесу працювати навіть “в нуль”.   


“Чи ми створимо свій дрон типу “шахеда”? Створимо”

– Останнім часом ти багато висвітлював тему іранських дронів. Як тобі здається, наші сили ППО вже навчились із ними боротися?

– Тут є процес одночасний. Іранські дрони вчаться обходити наше ППО, а ППО вчиться їх збивати. Процеси паралельні. Скільки їх насправді збивається, а скільки долітає – про це ми не маємо знати у відкритих джерелах. Про це не має знати ворог.

Я думаю, що статистика не настільки крута, як заявляється, але не погана. Ми розвиваємося швидше, ніж вони, але варто зрозуміти, що нам ще є куди розвиватися. А їм… Вони вже біля оптимальної точки застосування, а ми ще можемо отримати нові засоби боротьби. 

– В одному з постів ти писав про розробку макетів іранських дронів для тренування наших розрахунків ППО. Як просувається цей проєкт?

– Проєкт просувається настільки швидко, наскільки це можливо в країні з абсолютним дефіцитом на будь-які компоненти до безпілотників. Але він рухається. Єдине, бачимо, що ворог почав економити “шахеди”, і я навіть подумав: “Блін, може ми витрачаємо час не туди, куди треба?”. Подивимося. Краще перестрахуватися. Якщо підвалить їм ще пару тисяч, не дай Бог, то треба буде з ними працювати всіма доступним методами. Оцей метод стрілецької зброї – він найменш ефективний.

– А який найбільш ефективний?

– Найбільш ефективний – це сучасні засоби ППО, які ми отримуємо, наприклад, IRIS. Ті самі “Оси”, “Стріли”, які у нас на озброєнні є. 

– Чи варто взагалі цивільним намагатися збивати їх із власної вогнепальної зброї? Була про це велика дискусія. Що ти думаєш?

– Варто, але з урахуванням багатьох нюансів. Наприклад, якщо “шахед” ми бачимо біля міста або у місті, то він летить або в це місто, або пролітає повз. Чого ми досягнемо, якщо спробуємо його пошкодити? Він впаде нам на голови. Не долетить до якоїсь своєї цілі – але питання, що він вразить. Якщо він летить на якусь ТЕС, а ми направимо його на дитячий садочок – що буде краще? 

На жаль, добитися детонації “шахеда” у повітрі вкрай важко. У більшості випадків наша стрільба призведе до того, що він, може, навіть не дуже помітно змінить свій курс, можливо, в нього буде прострелено бензобак, він втратить пальне і десь впаде.

Як на мене, оцей ресурс цивільний – мисливці, власники легальної вогнепальної зброї – у масштабах країни досить суттєвий. Питання в тому, щоб його правильно застосувати. Мали б діяти мобільні групи, мало б бути чергування, мав би бути розподіл зон впливу і розстановка цих чергових у тих місцях, де збивання “шахедів” є актуальним. Наприклад, на підльоті до міста, десь у полях. На жаль, поки що я не бачу такої діяльності з боку держави.

– Наскільки реально налагодити виробництво аналогічних дронів в Україні? Нещодавно було оголошення від “Укроборонпрому”, що начебто таке розробляється. Ти щось про це чув?

– “Шахед” – це така собі крилата ракета для бідних. Менша, дешевша – а іноді навіть більш ефективна через свій розмір. 

Насправді, “шахед” – дуже проста на сьогодні технологія. Це літак, який має двигун і пролітає якусь відстань, і дуже проста електроніка, яка ним керує. Чи просто це створити, порівнюючи з літаками Антонова? Дуже просто. Питання, чи можемо ми це створити за місяць на колінці під обстрілами і в умовах дефіциту компонентів, з яким, бачу, поки що не хоче допомагати держава? Ні, не можемо. Чи ми це створимо в перспективі? Ми створимо.

Треба розуміти ще один момент. Цивілізований світ іще не визначився з тим, чи є “шахеди” конвенційною зброєю. Цей дрон є повністю автономним – його направили і він полетів по координаті. Чи він не зіб’ється з курсу, чи він не впаде в дитячий садочок десь по дорозі, чи на голову тому, хто запускає – не знає ніхто. Це ставить питання, наскільки це цивілізована зброя.

blank

“Нашою метою було викликати сором”

– У вас на каналі є рубрика “АналоГовнет”. Ви розбираєте трофейну російську техніку, часто знаходите всередині деталі західного виробництва. Що далі з цим робите? Куди передаєте цю інформацію? 

– Насправді, ця інформація багато кому потрібна. Я був здивований, але дуже часто не зовсім нові зразки російського озброєння, які потрапляють до нас у руки, стають сюрпризом для західних військових компаній. Ми маємо надати доступ до цієї інформації всім, хто може використати її в наших інтересах – і вітчизняним компаніям-розробникам, які можуть щось там піддивитися, і західним партнерам, які можуть допомогти з припиненням постачання компонентів. 

– А централізовано держава веде роботу у цьому напрямку?

– Я б сказав, децентралізовано. І це не дуже добре. У нас є декілька установ, які, фактично, конкурують між собою за ці девайси. Як на мене, це не дуже ефективно. 

– Чи відомі тобі випадки, коли західні виробники, чиї деталі знаходили у росіян, якось реагували на це? Або були покарані?

– Є один кейс, коли в сучасних раціях знайшли західні чіпи. До цього були причетні американські компанії. Ця діяльність була припинена американським урядом.

Як на мене, найбільш показовий кейс – із компанією THALES. Ідеться про ті самі болометри, тепловізійні приціли у сучасних БМД, системи наведення французького виробництва, які постачалися вже в санкційний період після 2014 року. Вони дійсно перетворювали пострадянські модернізовані броньовані машини на доволі ефективну зброю. 

Люди, які були в темі, казали нам, що це (припинити постачання, – Ред.) нереально. Бо у французів завжди є аргументи, вони обходять ці санкції легально, там є дірки в законі, і немає сенсу взагалі сперечатися з такими концернами… Але ми вирішили піти іншим шляхом – шляхом медійним. Нашою метою не були судові позови, розслідування. Метою було зробити таку діяльність зовні токсичною та викликати у виробника сором. Це все переросло у серйозний міжнародний скандал. І його результатом, як на мене, стала де-факто відмова виробника від постачання. Не тому що заборонили, а тому що стало соромно.

– Яке російське обладнання, яке ти тримав у руках, тебе здивувало? А яке виявилось найбільш нікчемним і смішним?

– Мені дуже подобаються деякі їхні портативні засоби радіоелектронної боротьби. Вони, як на мене, досить ефективні. Коли ми дослідили ці зразки, виявилося, що й в Україні розробляється дещо подібне. Але немає попиту, немає держзамовлення.

Взагалі, не можна применшувати досягнення та розвиток цього напрямку у ворога. Його ефективність визнають і західні партнери. На жаль. На щастя, фахівців у нас вже вистачає, які вміють із ним працювати. 

А найбільш нікчемне – мабуть, ракетниці. Оці сигнальні ракети, які ми знаходили у Харківській області на позиціях сучасних артилерійських дивізіонів. У них не було сучасного зв’язку, у них були ракетниці. Вони з їхньою допомогою спілкувалися. 

blank

“Якщо людина називає себе снайпером та просить снайперську гвинтівку у волонтерів, то це не снайпер”

– Раніше ти як волонтер опікувався снайперами. Була організація COMBAT-UA, ти сам багато писав про снайпінг, стріляв. Що з цим напрямом зараз?

– Ми не можемо порівнювати ту війну, яка точилася у нас із 2014 року, з тим, що побачили після 24 лютого. Я був змушений визнати, що снайпінг у глобальному масштабі сьогодні не є чимось дуже ефективним. І прийняв рішення приділяти увагу іншим напрямкам. 

Через нашу школу за 2014-18 роки пройшло десь до тисячі людей. Я не скажу, що перебуваю на контакті з усіма цими людьми, але контактую досить із багатьма. За попередні вісім років більшість цих людей час від часу зверталися за порадами, із проханнями – хтось просив далекомір, хтось балістичну таблицю… Так-от, зараз я не маю жодних запитів. І я чітко розумію чому. Тому що снайпери, які є навченими і готовими, можна сказати, забезпечені усім необхідним.

У мене є переконання, з яким можна не погодитися. Якщо людина називає себе снайпером та просить снайперську гвинтівку у волонтерів, то це не снайпер. Бо у справжнього снайпера на сьогодні є по дві гвинтівки.

blank

“Мені дуже не подобається монополізація російської мови Російською Федерацією”

– Чи легко дався перехід YouTube-каналу InfoCar на українську мову?

– Це важке питання. Ми не були першопрохідцями у цьому напрямку і в мене була своя позиція з цього приводу. Вона непопулярна, і нас сильно критикували за це, називали цю позицію самовиправдовуванням. Але все ж… Мені дуже не подобається монополізація російської мови Російською Федерацією. На жаль – і це для мене дійсно “на жаль” – російська мова є для мене рідною. Бо я розмовляв нею в сім’ї. І російська мова була для мене єдиною, котрою я міг найбільш ефективно висловлюватися.

Розумієш, коли йдеться про ютуб, то це конкуренція за доцільність, харизму, доречність, лаконічність. І певний час я вважав, що можу це робити лише російською в такому вигляді, в якому воно є. Це перше.

Другий момент. Багато хто звинувачував нас у тому, що ми заробляємо гроші на російській аудиторії. Насправді, якщо вдаватися в реалії ютубу, то прибуток від російської аудиторії нікчемний. Тут питання не в росіянах, а в підписниках по всьому світу, які підписалися на нас за 12 років існування каналу, та які розуміють лише російську, на жаль. Є вірмени, азербайджанці, білоруси, казахи. Це не їх мова, але це, на жаль, єдина мова, якою вони можуть розуміти наш контент. 

Ми так довго тягнули з переходом, тому що я не знав, як пояснити людям із Азербайджану, із Сполучених Штатів, які дивляться, які звикли до нас, які з нами десять років, що зараз, на жаль, все. Для вас канал закінчується, вчіть українську. Це було найважче рішення.

– І як це позначилося на аудиторії? Вона зросла, зменшилась?

– Непопулярна відповідь, але вона зменшилася. Причому вона зменшується в тому числі за рахунок українців. Є багато людей, які звикли, на жаль, це сприймати російською, які досі спілкуються російською. Ми йшли свідомо, розуміючи, що ми втрачаємо частину аудиторії. Але це питання вже зараз стало принциповим. Чи є у нас плани продовжувати? Так, є. За цим майбутнє. Рішення прийняте остаточно, і від нас залежить зростання цієї аудиторії в майбутньому.

– Які ви взагалі для себе намалювали плани на канал?

– Це також складне питання. Тому що канал не є бізнесом, не є системою, не є структурою. Це хобі декількох людей. Зараз я, на жаль, не можу приділяти йому стільки часу, як ми робили раніше, і це, звичайно, позначилось на популярності, на охопленнях та кількості переглядів. Попри це, я вдячний Ярославу (співведучий Павла на каналі, – Ред.), що він підтримує цю тему і підміняє мене, наскільки це можливо. Маю величезну надію повернутися до зйомок автомобілів якнайшвидше. Я до війни вирішив присвятити цьому своє життя. Мені це дійсно подобається. І я маю надію, що все це так і буде.

– Ви сильно просіли по грошах за останні місяці?

– Шалено. Якщо це ютуб, то в контекстній рекламі ставки за 1000 показів впали у декілька разів, охоплення скоротилося в декілька разів, кількість рекламодавців скоротилася. У нас є вебсайт InfoCar, який завжди був основою бізнесу, поруч із каналом, який був такою собі інвестицією та хобі. Вебсайт існував за рахунок реклами автомобільного бізнесу, а він сьогодні на колінах.

blank

“Приватні інтереси мають в певній мірі поступится державним”

– Що загалом відбувається із автомобільним бізнесом в Україні?

– Те, що зараз відбувається, спричинене не тільки бойовими діями. Насправді, все почалося з ковіду. Почалося з дефіциту тих самих чіпів. Ці проблеми нікуди не ділися. Дефіцит автомобілів в Україні існував і до цього. І більшість автомобільних салонів іще до до війни відчували проблему – нема що продавати. Є платоспроможний попит – нема що продавати. Тепер ця проблема поглибилася. 

Я знаю, що є автомобільні компанії, які свідомо не постачають автомобілі в Україну, бо це більш ризиковано, менш вигідно, ніж поставити їх десь в Європу. З точки зору прагматизму, бізнесу з цим важко не погодитися. Для виробника логічно обирати ті ринки, на яких менше ризиків і більше маржі. 

У нас більшість салонів зараз закриті не через те, що не купують, а через те, що нема що продавати. 

– Якщо є можливість купити автомобіль і є сам товар, то що б ти радив брати? Бензин, дизель чи електро?

– Бачиш, як все важко, як все змінюється. Місяць тому всі мріяли про електрокар. Я так само задумувався: “Бляха-муха, чого у мене немає електрички? Це було б ідеально”. Все змінилося з ніг на голову, і ми ще не знаємо, що буде зимою. Чи не буде у нас підвищений попит на бензин через необхідність у електрогенераторах, і чи не виявиться дизель більш вигідним?.. Тому чесно – не знаю. Я їжджу на компактній дизельній машинці, цілком задоволений витратою пального і вважаю на сьогодні це оптимальним варіантом.

– Як би ти взагалі радив бізнесу і економіці українській виживати цієї зими? Що треба робити?

– Це питання, яке мене не полишає жодного дня. Я аналізую ситуацію з точки зору бізнесу, з точки зору громадянина та військових… 

Знаю дуже багато людей, які розуміють, скажімо так, нерентабельність продовжувати бізнес в Україні. До прикладу, є якийсь кіоск з кавою, це сімейний бізнес, там працює декілька членів родини. За останні декілька років вони могли непогано заробити, щоб мати якісь заощадження. І зараз, щоб продовжувати працювати, їм треба купити генератор. Кіловат електроенергії зросте в десять разів. Можливо, каву будуть купувати менше, кава подорожчає, бо це імпорт, а є коливання курсу, інфляція і так далі. Якщо все порахувати – чимало бізнесменів прийде до того, що вигідніше заморозити бізнес та відпочити. Пожити на заощадження, якщо дозволяють можливості. 

Те саме з найманими працівниками. Хтось може подумати, що замість того, щоб працювати за 5 чи 10 тисяч гривень, краще посидіти вдома. Попроїдати трохи заощадження.

Яка відповідь тут ключова і що варто зрозуміти? Зараз ми не говоримо про рентабельність бізнесу – ми говоримо про виживання країни та економіки. Тобто звертаючись до бізнесменів, я хочу наголосити на тому, що залишитися зараз в країні і працювати “в нуль”, або навіть працювати у певний збиток – це потрібно не вам особисто, це потрібно для країни.

Коли кіоск з кавою закриється, розпочнеться ланцюжок подій, принцип доміно. Кожен такий крок окремого бізнесу чи людини буде впливати на кроки інших. І це може дуже серйозно похитнути те, що ми намагаємося зберегти. 

Я не кажу, що треба залишити сім’ї голодними, що треба не доїдати, не досипати… Але якщо є можливість працювати на країну, то це треба робити. Дуже багато компаній у країні свідомо працюють у збиток, розуміючи ситуацію, розуміючи, задля чого це робиться. Приватні, особисті інтереси мають у певній мірі поступится загальним.

– Кажуть, тачки на фронті – фактично, розхідний матеріал. Скільки вони в середньому там живуть?

– Коли зараз взяти середньостатистичного піхотинця, військового, бійця чи офіцера, і побачити, яка кількість майна за ним закріплена, починаючи з особистого захисту і закінчуючи комплектами форми, ноутбуками, зарядними пристроями та зв’язком, то ти розумієш, що єдина можливість виживати в умовах фонду – це бути забезпеченим транспортними засобами. Фізично таскати це в руках неможливо. І крім виконання якихось бойових задач, є просто задача логістики та пересування, яку може забезпечити лише особистий транспорт. 

Ми не можемо дати підрозділу чи взводу солдат здоровенний “Урал” і закрити всі потреби. Потрібна велика кількість мобільних засобів – цивільних автомобілів. І тут якраз уявлення про реальні потреби можуть бути трохи хибними. Усі зосереджуються на пікапах та позашляховиках. Але якщо взяти середньостатистичну задачу, яка стоїть перед цими засобами пересування, то в більшості випадків вони їздять асфальтом. Те, що ми як волонтери зосереджуємося на купівлі саме специфічних транспортних засобів, є не найбільш ефективним шляхом. 

У Європі торгуються за ці вживані позашляховики. Там так задерли ціну, що варто схаменутися. Замість одного пікапа можна купити три “пиріжка”, які будуть виконувати набагато більше задач. Вони не замінять пікап або позашляховик десь в бойових умовах, але вирішать інші проблеми. У нас є прифронтові міста – як Краматорськ, Харків, Миколаїв. І можна побачити, що там метаються туди-сюди оці пікапи, позашляховики, які витрачають по 15, 20, 30 літрів палива на 100 кілометрів. Вони великі та громіздкі, вони дорожчі. Половину цих задач могли б виконувати цивільні автомобілі. Я б радив зважати на це. Варто трохи диверсифікувати те, що ми купуємо.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка