Волонтер, колишній телеведучий, громадський діяч Сергій Притула очолює один із найбільших волонтерських фондів України. Фонд уже встиг зібрати 600 мільйонів гривень на Байрактари, придбати супутник та закрити чимало поточних потреб військових у тачках, тепловізорах та звʼязку.
Сергій – людина, якій хочеться віддати всі гроші, коли приходить зарплата.
Ми запитали у Притули, що він думає про Теронліфанс, заклики до росіян, ядерну загрозу та смерть Путіна.
“Життя як такого немає. Тупо робота”
– Сергію, вітаю! Почнемо з питання, яке, мабуть, хвилює всіх, хто слідкує за твоєю волонтерською діяльністю: яка ситуація із супутником?
– Супутник було передано у розпорядження Головного управління розвідки, і він працює на користь української армії. В принципі, це, мабуть, все, що я можу сказати на завершення всього цього кейсу з народним супутником. Тому що підписано деякі папери про деяке нерозголошення. Але все гаразд – він в роботі.
– Є різні способи збирати на супутники, Байрактари чи навіть шкарпетки. Наприклад, так званий “Теронліфанс” – це продаж нюдсів за донати. Як ставишся до такого способу залучення грошей на волонтерку?
– Я коли вперше дізнався про існування такого ком’юніті, яке збирає донати на ЗСУ шляхом створення ось цього контенту “хтивок”, я зрозумів, що взагалі саме поняття і вираз “русні п*зда” набуває зовсім нового забарвлення. У мене є величезна повага до людей, які підтримують українську армію, і мені відверто байдуже на способи, в які це здійснюється. Якщо люди знаходять у собі силу та бажання робити це саме в спосіб створення подібного контенту – гаразд, окей. Головне, що це приносить користь.
Я здогадуюся, чому ви поставили це запитання. Була історія, яка дотично торкнулася фонду. Наш фонд є одним із отримувачів донатів від “Теронліфанс”. Була ситуація, коли одна з наших дівчат трошки некоректно поставилася до заяви однієї з дівчат з Теронліфанс про вигорання. Але ми провели профілактичну бесіду, і коли в Твіттері я писав Меланії (Меланія Подоляк, волонтерка Фонду Притули, – Ред.), що “Догана, так не можна”, я не прикалувався, у нас була серйозна розмова. Не можна в подібний спосіб комунікувати із людьми, які є донорами фонду. Донорів потрібно поважати. Дівчатам з “Теронліфансу” моя повага.
У Меланії теж величезний об’єм роботи. Вона керувала Львівським хабом довгий час, і зараз курує наш гуманітарний проєкт NEST, покликаний допомогти родинам, які залишилися без житла через військову агресію.
Ну і глобально я за те, щоб срачів не було. Тому завжди прошу людей, щоб закопували сокиру і рухалися далі. Один із слоганів нашого фонду: “Непереможні, коли об’єднані”. Тому давайте єднатися.
– Чи можна сказати, що в тебе немає людей чи організацій, від яких ти б ніколи не взяв гроші на волонтерку?
– Обманювати не буду, були ситуації, коли я не брав у деяких людей гроші, коли вони це пропонували. Але це не означає, що ці гроші не заходили потім у волонтерське середовище. Просто, якщо я не можу взяти у якоїсь людини гроші на фонд Сергія Притули, то тоді скеровую таких людей на інші фонди.
– А з якої сфери це були люди? Кримінал, бариги? Як можна їх охарактеризувати?
– Мені здається, що є якесь таке уявлення, що на початку створення великих фінансово-промислових груп завжди було трохи криміналу. Тому воно все якось трошечки пов’язано.
– Ти в принципі не говориш зараз про політику. Але якщо припустити, що десь існує паралельна реальність, і вторгнення не почалося. Чим там зараз займається Сергій Притула?
– В планах, які були до 24.02, все йшло step by step, так, як ми й задумували. Провели з’їзд людей, з якими я весь минулий рік комунікував, домовлявся про спільну працю у політиці.
Але ж русня…
– Русня не люди.
– Скоро люди будуть собі такі тату бити там, де ще залишилися місця. Бо українці за останні років 10-15 дуже прогресували в тату-культурі.
Але, власне, плани були, були якісь горизонти планування. Тепер, відверто кажучи, із плануванням все геть важко. Ну тобто про політику у принципі не йдеться. Я зараз говорю навіть про те, щоб запланувати щось на місяць-два наперед по волонтерці. Це вкрай важко. Закупівлі робляться з огляду на те, що воно прийде за два чи три місяці… Але життя як такого немає. Тупо робота.
“Я не думаю, що найближчих кілька поколінь українців знайдуть у собі сили пробачити”
– З початку вторгнення ти двічі записував звернення до росіян. Спочатку – до зірок шоубізнесу, потім і до простих громадян РФ? Чи хтось із них відгукнувся?
– З російського шоубізу – ніхто. В принципі, я там особливо ні з ким і не комунікував, відверто кажучи. Тому від них реакції не було. А от після другого звернення, яке адресувалося оцим “простолюдинам” російським, – у всяких телеграм-каналах та їхніх пабліках трошечки, перепрошую, пердаки підгорали.
– Але “Вибачте” ніхто не написав?
– Та нє, ніхто й не сподівався на їхні вибачення. Звертатися з якимись текстами до росіян, чекаючи, що хтось з них скаже “вибачте” – це достатньо інфантильно. Моя справа – просто підсвітити їм їхнє майбутнє. А воно в них буде дуже жахливим.
– Звернення до росіян часто і регулярно записує Президент Зеленський. Наприклад, з приводу мобілізації. Взагалі, ці звернення мають сенс? Там є з ким говорити?
– У мене звернення до русскіх не мало на меті розбудити у них критичне мислення чи совість, чи ще щось. Воно було покликане на те, щоб принизити їх. Це звернення подивилися у Росії, аналітика Youtube-каналу показала, що там було приблизно 12% переглядів із РФ. Але ще були перегляди і в російських телеграм-каналах, і на цьому великому білоруському NEXTA. Тобто величезна кількість людей стала кінцевим отримувачем цієї інформації. Я сподіваюсь, що їм було неприємно дивитися це відео. Принаймні, цього б хотілося.
Те, що робить Президент, можливо, також має сенс. Тому що ІПСО (інформаційно-психологічні операції, – Ред.) мають відбуватися у різний спосіб, і заяви Зеленського в цьому сенсі цілком можуть бути частиною великої мозаїки.
– Як ти гадаєш, скільки поколінь має змінитися, щоб ми побачили у росіянах нормальних людей?
– Я не репрезентативна одиниця у відповіді на це запитання. Я точно би не хотів бачити в Україні те, що я бачу зараз в Грузії. Коли зустрічаємося із старшокласниками чи студентами, я їм кажу, що ми пам’ятаємо ту дорогу в Грузію, через перевал, і колони російських танків. У серпні 2008 року Росія атакувала Грузію, анексувала у неї частину території. Зараз я бачу, як минуло 14 років і грузини абсолютно спокійно запускають колони російських автомобілів, людей, які тікають з Росії.
З одного боку, наче можна було б потішитися, що всі ці люди не будуть мобілізовані і не поїдуть нас вбивати. З іншого боку, те, про що я говорю з молоддю, – колись у майбутньому те, що залишиться від Росії, буде воювати із Китаєм. Китай буде їх поглинати поступово, і вони будуть тікати. Кажу: не робіть так, як грузини зараз це роблять.
Ми повинні мати, можливо, якусь кращу національну пам’ять. Не пускайте їх сюди, тому що вони за собою будуть завжди нести горе. Принаймні, вони завжди приносили українцям лише горе. Я розумію, що коли це трапиться, то буду старий, мене ніхто не буде слухати і казатимуть: “У діда маразми”. А ота молодь, яка підростає, якраз повинна буде приймати якісь свої рішення.
Я не думаю, що найближчих кілька поколінь українців знайдуть у собі сили пробачити. І врешті. Для того, щоб тебе пробачили, ти маєш зробити якісь кроки.
Ми дуже часто порівнюємо Росію з нацистською Німеччиною. Але у Німеччині відбувся процес денацифікації, він став частиною великого комплексу роботи із суспільством. Я не впевнений, що Росія пройде свою денацифікацію. Якщо цього не трапиться, якщо не буде щирого покаяння – а я не вірю, що вони на це спроможні, – то немає з ким вести мову.
“Я радий, що не вигорів зсередини до кінця і що в мені залишилася людина”
– Як змінилась особистість Сергія Притули з 2014 року і з лютого 2022?
– Не знаю, наскільки коректно мені описувати те, наскільки я змінився. Про таке варто було б запитати у мого оточення.
– А твої відчуття?
– Відбувалися болючі зміни. Я радий, що не вигорів до кінця зсередини, і що в мені залишилася людина. Умовно кажучи, любов перемогла ненависть. Ненависть до кацапів після 24 лютого розгорталася кожен день, і піком була смерть друзів. Але ненависть – це деструктив. Можна створювати щось лише тоді, коли маєш фундаментом любов. Мені здається, що саме завдяки тому, що ми любимо один одного, що ми любимо нашу країну, наших солдатів, волонтерів, матерів, дітей, ми тримаємося купи. І ми досі моноліт. Я не бачив ніколи стільки любові у суспільстві. Люди, які не знають один одного, так турбуються і піклуються один про одного.
Тому зараз мені трошки легше. По-перше, на голову уже не тисне те, що робилося у лютому-березні і на початку квітня. Бої навколо Києва залишились у минулому, я сподіваюся, назавжди. Я страшенно співчуваю миколаївцям і харків’янам: вони в цьому пеклі живуть щодня.
Я заселявся у Харкові в готель, і питаю у хлопця на рецепції: “Я так розумію, зважаючи на обставини, на сніданок не розраховувати?”. А він каже: “Ні-ні, в нас все по графіку. Сніданок о 7-ій, виселення о 12-ій, прильоти зазвичай десь опівночі”. Він сказав це настільки буденно, що я аж здригнувся. Погано, коли насильство, біда і війна стають буденною нормою твого життя. Тому молимося за ЗСУ, щоб вони швидше це припинили і повернули країну до нормального життя.
– Всі бачили, як Сергій Притула плакав, коли дітки приносили гроші для фонду на армію. Через що плаче Сергій Притула, коли ніхто не бачить?
– Я тут не буду якимось оригінальним. Плакав, коли гинули друзі. Плакав, коли з братом не було зв’язку, коли вони зачищали Ірпінь. Плакав, коли дехто з друзів виходив з полону. Плакав, коли прокидався вдома… В мене велике житло, ми з дружиною таке купували з огляду на те, що хотіли і хочемо ще дітей. І у мене завжди були такі рожеві мрії, що у мене повна хата дітей, вони всі бігають… Те десь впало, те сміється, те плаче. У нас багато кумів, тому в нас завжди на вихідних якісь гостини. І оце коли таке в хаті робиться – це завжди робило мене щасливим.
Зараз ти прокидаєшся в цій оселі – а вона пуста, ти сам. І так трошки прикро. Але потім ти згадуєш, що на тлі того, що у деяких батьків діти не пробіжаться вже ніколи через цю кляту війну, а в деяких дітей батьки вже не прокинуться, ти розумієш, що твої проблеми – це нуль. Запихаєш їх десь поглибше, йдеш на фонд і лупашиш далі.
– Може наступити момент, коли на фронті знадобляться усі. Якщо прийде повістка, куди б ти хотів потрапити?
– Куди скажуть, туди й піду. Звичайно, що хотілось би до тих, кого я знаю особисто. За вісім років волонтерства я спостерігав за тим, як росли командири. Ті хто були ротними, стали комбатами, комбати стали комбригами. Це молоді хлопці, які вже мають величезний бойовий досвід, які дбають про солдатів. Які самі ходили в атаки і знають, що таке бій і знають, що кожного бійця треба берегти, як зіницю ока. Хотілося б потрапити до таких командирів.
“Я вже навіть балакав з деякими людьми: чи можна мене не пхати у ваші соціології?”
– Ти згадував про срачі і про те, що всі мають жити в мирі. Але на своїй Facebook-сторінці ти часто вступаєш в дискусії, які інколи можна охарактеризувати саме як інтернет-срач. Тобі подобається? Чому так відбувається?
– Почнемо з того, що моя команда забороняє мені це робити, бо каже, що це неправильно і я не повинен відволікатися на якісь дурниці. Вони ще мені кажуть часом, що я сперечаюся з ботами і це крає мені серце. Іноді в коментарі просто заходять якісь хейтери, які виливають на мене купи лайна, гною й ненависті. Не те що би мене зачіпало настільки, щоб я хотів прямо зараз вступити в цей фейсбук-коментаторський махач. Ні, я отримую просто своє якесь маленьке задоволення від того, що виводжу цю людину начистоту. Я уявляю собі, що це така арена, ця людина така в промені, вкінці на неї показують пальцями і кажуть “Фу! Фу-фу-фу, ти нехороша людина”. Я розумію, що ось він – це стадіон, який дивиться на тебе.
Зрештою, я ж маю так само кудись час від часу виливати свою емоцію. На фонді у нас чудова атмосфера, я вже не кричу на людей давно. У нас хороший тактильний контакт, ми обіймаємося, ми одна велика дружня сім’я. Але інколи десь в мені теж накопичується щось нехороше. Давайте я його хоч тут, у віртуальному середовищі, комусь виллю, щоб не нести це між людей у реальному житті.
– Наскільки для тебе взагалі важлива думка оточуючих?
– Як кого. Раніше, в часи побудови телевізійної кар’єри, твоя робота, звичайно, не всім подобається. Але ти звертаєш увагу тоді, якщо є критика конструктивна з боку фахівців тої справи. Якщо до тебе підходить продюсер, режисер, оператор чи колега-телеведучий, думкою яких ти важиш, і роблять тобі зауваження, то, мабуть, краще прислухатися. Але якщо якась людина заходила у фейсбук і писала, що “ти клоун, а твоє шоу для імбіцилів” – хіба я маю через то дуже перейматися?
В мене була історія, коли років три чи чотири поспіль мене номінували на високу нагороду “Телетріумф” – український телевізійний “Оскар”. І я кожного разу проходив у номінації, іноді у мене було по кілька номінацій – але мене ні разу не нагороджували. Ці статуетки розліталися всім, тільки не мені. Я був таким собі українським Ді Капріо з телебачення. Він надцять років постіль не отримував “Оскар” – а я не отримував “Телетріумф”. Я себе заспокоював тим, що для мене визнання аудиторії завжди є важливішим. Але коли ти отримуєш потім чотири “Телетріумфи” як найкращий ведучий, то, звичайно, розумієш, що це визнання цеху, в якому ти працюєш, і це так само вкрай важливо.
А ще, звичайно, дуже важлива думка мами. Просто знаю, що моя мама буде читати це відео, вона мене гуглить.
– А ти сам себе часто гуглиш?
– Нечасто, але час від часу це відбувається. На це є об’єктивні причини. По-перше, ти мусиш розуміти, як працює діджитал-департамент фонду. І, по-друге, час від часу виходять певні статті, які для мене є лакмусовим папірцем, кому я на цьому чи іншому етапі життя стою поперек горла. Намагаюся тоді розібратися чому. Тому – так, часом гуглю себе.
– І кому ти стоїш поперек горла у цей момент?
– Закінчився період мого “поперекгорлення” одному дуже потужному політику. Він злостився на мене, хоча я йому ніякого зла не бажаю. Взагалі хочу, щоб всі люди були щасливі й живі-здорові.
Тепер мені з різних боків кажуть, наче команда іншого “хорошого” українського чоловіка якось на мене косо дивиться, бо їм не подобається, що я такий активний. Замість того, щоб максимально зосередити свою увагу на роботі, я ще повинен відволікатися на всю цю “галімотню”.
Часом виставляють ту чи іншу соціологію, якісь рейтинги, і я так само це бачу. Я вже навіть балакав з деякими людьми: чи можна мене не пхати у ваші соціології? Тому що люди коли дивляться, то розуміють: о, політики! А зараз в Україні є один політик – це Збройні Сили України. Від їхньої діяльності залежать всі ці люди, які живуть в парадигмі майбутніх виборів.
– Кому б ти довірив постерегти твій бутерброд: Порошенку чи Зеленському?
– Я за свій бутерброд сам нормально відповідаю. Завжди кажу своїм дітям, що нам, Притулам, чужого не треба, але і ми свого не віддамо.
– А якщо Притулам треба відійти кудись?
– Я б довірив українцям свій бутерброд, тому що те, що відбувається зараз з нашим суспільством – це якась фантастика. Стало так багато довіри, стільки любові в суспільстві, чого ніколи не було в попередній 31 рік. Власне, те саме і з волонтерством. Волонтерство ґрунтується насамперед на довірі. Якщо люди довіряють мені чи нашому фонду кошти, то чому б не довірити їм свій бутерброд?
“Боляче тоді, коли приїжджають з поля бою – а в тебе немає того, про що вони просять”
– За час твоєї волонтерської діяльності до тебе, мабуть, зверталися сотні людей з різними проханнями і пропозиціями. Мабуть, не всі їхні запити можна було виконати. На який запит було відмовити найважче?
– Жоден волонтер і жоден волонтерський фонд не можуть виконати всі запити, які надходять від військових. Бюджет армії – гігантський, але вони не можуть закрити всі потреби війська. Навіть із наявною матеріально-технічною допомогою західних партнерів не можуть закрити. Що казати про той чи інший фонд або волонтера? Це нереально. Скільки можемо, стільки закриваємо.
Немає такого, що комусь було більш боляче відмовити, а комусь менш боляче. Боляче тоді, коли приїжджають… Коли були бої за Київ, і хлопці приїжджали з поля бою – а в тебе немає того, про що вони просять. Приїжджають і кажуть – тепловізорів треба, от капець. А в нас їх зараз нема. Раз-раз – ще вранці розібрали. Вже потім почали робити якісь ензехи (запаси, – Ред.) на всяк випадок.
Тут виручала синергія. У лютому, березні, квітні у нас була дуже крута комунікація з фондом “Повернись живим”. У випадку, якщо нам чогось бракувало, то наші колеги могли відсипати нам. У разі, якщо їм чогось бракувало, ми ділилися з наших поставок. Так ми деверсифікували допомогу різним підрозділам. Хтось, умовно кажучи, не міг знати, де розташований офіс “Повернись живим”, тоді вони їхали до нас – або навпаки. Певний час ми не світили, де знаходимося, з міркувань безпеки. Але потім ми передумали: які “міркування безпеки”, якщо у нас кожного дня черга стоїть 600 метрів?
– Як змінився твій особистий фінансовий стан з початком вторгнення? Грошей на життя вистачає?
– Дуже змінився, відверто кажучи. До хорошого звикаєш – а я багато років був одним із найбільш високооплачуваних телеведучих країни. Власне, попередні роки виручають сьогодні, бо подушка була, і я ніколи не витрачав більше, ніж заробляв. Я по життю трохи заощадливий, та й не вмію гроші тратити.
І навіть цього року у мене ще вряди-годи була зарплата – за січень, за лютий. В лютому я озвучив вовка в мультику “Поганці”. Нещодавно долучився до дубляжу мультфільму “Мавка”. Це була моя лебедина пісня. У мене за спиною дуже багато хороших цікавих робіт із озвучки мультиків. Я дуже любив це діло. Навіть під час останнього дубляжу було дуже важко себе організувати [на роботу], але я пообіцяв іще минулого року, і було вкрай важливо дотримати слова.
Зрештою, у мене ще філософія. Мультики дивляться діти. Тому коли я заробляв гонорари за мультики, то витрачав їх на дітей. Міг у дитячий будинок привезти якусь апаратуру, мікрофони, стійки, щоб діти могли грати на музичних інструментах. Газонокосарку якусь купував. Або у медичний заклад тренажер для діток з ДЦП.
Гонорар за останній мультик я знову витратив на дітей. Частину – на своїх дітей, а частину – перекинув на фонд Маші Єфросініної. Вона робить колосальні речі для українських дівчат і жінок. Маша відкрила велику мережу реабілітаційних центрів на заході країни. Я скерував свої кошти на психологічну реабілітацію молодих дівчат, які постраждали від насильства, в тому числі сексуального насильства, з боку окупантів.
Загалом, жити є за що. Сім’ї – є за що, мамі допомагати – є за що, і на армію – також є з чого донатити. Я навряд чи вийду цього року на показники, які у мене перед цим. Я донатив з сімейного бюджету чи з бюджету “Вар’яти шоу” – виходило мільйон гривень на рік. Цього року вийде десь 600 тисяч.
Але іноді ти хочеш зробити такий call to action, закликати людей і зібрати якусь велику суму… Пам’ятаю, коли по Вінниці прилетіло, загинуло багато мирних людей – і була велика злість. Я вирішив: давайте ми нашу злість скеруємо в конструктивне русло. Виходжу у фейсбуці і кажу: на горизонті з’явилася можливість докупити великі БПЛА – а це колосальні суми. Кажу: ну всьо, погнали. Перший камінчик у цей фундамент закладаю – кинув 50 тисяч. Це всьо понеслося – зібрали ми ту необхідну суму! Люблю таке робити. Якщо своєю поведінкою і своїми фінансами ти можеш мотивувати до чогось великого інших людей, то, мабуть, це правильне використання цих коштів.
“Якби українці не жартували в цій війні, вони б просто збожеволіли”
– Питання, яке всіх хвилює – ядерна загроза. Всі накручені, про неї кажуть і сам Зеленський, і Байден. Як ти особисто до неї готуєшся?
– У нас на фонді є керівник служби безпеки Андрій. Це єдина людина з мого оточення, яка підійшла до підготовки до можливого удару абсолютно серйозно. Бо всі ходять – “хі-хі” й “ха-ха”, “якщо прилетить не буде боляче”, або прикол із Щекавицею… Я розумію, що це захисна реакція. Якби українці не жартували в цій війні, вони б просто збожеволіли.
Але Андрій підготував два бомбосховища, одне з них якраз на випадок ядерного прильоту. Він військовий і розбирається в цьому. Знає, які можуть бути масштаби, скільки часу треба просидіти в бомбосховищі й не виходити на вулицю. Він розказав мені протокол поведінки після ядерного удару. Як ти маєш пересуватися, чому краще пересидіти, де поміняти одяг, де переодягтися, в який напрямок рухатися. Я слухав це все – інформація корисна – але думав: Господи Боже, невже це реальність?! Невже ми на повному серйозі у 2022 році, у XXI столітті говоримо про можливий ядерний удар?
Тільки через те, що ми це обговорюємо, Путіна треба прив’язати за ноги до двох сосен, чи ялин, чи бєрьозак – і відпустити. Щоб розірвало к єбені матері.
– Це і є наше останнє питання, традиційне, яке ми задаємо всім гостям. Як помре Путін?
– Найгірше, мабуть, – що він помре спокійно. Це буде дуже погано. Мені вкрай важко уявити, як до нього зможуть добратися руки міжнародного правосуддя. Тобто для того, щоб він просто сів і вмирав десь на параші, треба, щоб його видали. Влада має помінятися настільки, щоб його видали. А якщо ні, то вони зафіксують його всі воєнні злочини і скажуть, що Гаага заочно засудила Путіна. А як ти його дістанеш? Хто поїде в бункер діставати через всю Расєю? Уявляти картину, як українські війська беруть у кільце Кремль, а Путін із Скабеєвою випивають отруту в своєму кабінетику – теж достатньо інфальтильно.
Але якщо бачити бумеранг всього лиха, яке ти зробив людям, то я думаю, що він мав би згнити зсередини. Хотілося б, щоб було дуже боляче. Бо жодна людина, яка загинула у цій війні, жодна дитина, яка не має ручки чи ніжки, жодна мама, яка втратила дитину чи народжувала у бомбосховищі, не заслужили переживати такий біль.
За що ти, сволото, це все з нами зробив? Тому дуже хотілося б, щоб йому було максимально боляче. Щоб кожна його клітина кричала від болю. Я дуже щиро бажаю йому помирати в страшних муках.
