“Серце крається без України і чекає ЗСУ”: міста Приазов’я в окупації

Надія Суха
Бердянськ окупація

Минуло п’ять місяців від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Стільки ж під окупацією перебуває південна частина Запорізької області.

Разом із росією до українських міст, селищ і сіл прийшли злидні, безробіття, високі ціни. А до цього всього – постійний страх за своє життя та життя своїх близьких. Деякі міста стоять на межі гуманітарної кризи. Продукти коштують дорого, здобути готівку важко. Медики і вузькопрофільні фахівці – виїхали. При цьому окупаційна “влада” вдає, що нормальне життя триває, і влаштовує російськопатріотичні шабаші й намагається зомбувати українських дітей.

Журналісти медіа ҐРУНТ поспілкувалися з мешканцями кількох окупованих міст Запорізької області. Декотрим співрозмовникам вдалося евакуювався з окупації і вони тепер у безпеці. Частина героїв цієї статті – принципово залишаються жити у власному місті. І ті, що виїхали, і ті, що зосталися, чекають якнайшвидшого звільнення окупованих територій і закликають не мовчати: Бердянськ, Мелітополь, Токмак – це Україна.

Імена більшості героїв ми змінили, бо на зайнятих росією територіях досі залишаються їхні близькі.


Сергій, Бердянськ 

На останньому блокпосту мене хотіли висадити та змусити копати окопи. Залякували: “Їдете в Київ, передайте Зеленському, що ми по нього прийдемо”

Коли все тільки починалось, ми виходили на площі Бердянська на проукраїнські мітинги. Був один чоловік, який очолив бердянський супротив, організовував акції. [Під час протестів] дуже багато людей несли величезний прапор України. Одного дня після мітингу, коли люди пішли до моря, рашисти залетіли в кав’ярню, де він сидів із друзями, забрали їх разом. Три дні про них нічого не було чутно. А потім ми дізнались, що його відпустили і він цього ж дня зібрав речі й поїхав із родиною. Його дуже залякали і не лишили вибору.

Ми вибирались десь 12-14 квітня. Це був останній день весни, коли йшов сніг. Це нам допомогло проїхати швидше. 

До виїзду готувались дуже довго, ретельно чистили телефони. Було страшно, бо з кожним блокпостом далі від Бердянська росіяни ставали все нахабнішими, все жорсткішими. Товариш в останній момент розбив захисне скло на айфоні, аби росіяни мали менше бажання його забрати. 

На блокпостах запитували, куди ми виїдемо, тиснули психологічно. На останньому блокпості через те, що я не мав приписного (ідеться про приписне свідоцтво для обліку громадян, які підлягають призову до війська, – Ред.), мене хотіли висадити та змусити копати окопи. Залякували: “Їдете в Київ – передайте Зеленському, що ми по нього скоро прийдемо”.

Останнім часом у Бердянську побільшало рашистів. Вони постійно приходять до місцевих, примушують бізнесменів працювати з ними. 

Мої батьки не виїхали, вони досі залишаються в місті, доглядають за старенькою бабусею. Мама має перукарню. До неї неодноразово приходили [окупанти] і примушували підписати “ліцензію”, аби вона сплачувала їм податки. Продовжують погрожувати, що заберуть її салон. 

Ціни в Бердянську просто захмарні. Найбільше здорожчала “хімія” – майже на 300%. 

Росіяни вдають, що надають людям якусь типу “допомогу”. Вони раніше казали, що це “пенсія”. Це 10 тисяч рублів. Ці гроші беруть не дуже багато людей.

Залишаються працювати деякі підприємства. “Бердянські жатки”, наприклад. Росіяни тиснуть. До голови підприємства підселилися рашисти. Постійно наглядали за ним, возили на роботу з роботи, навіть жили з ним, аби його контролювати. 


Єгор, Токмак 

Мама зателефонувала мені зі словами: “Ти не уявляєш, наскільки тут вільніше дихати”. Всі ці патріотичні вивіски, борди з ”русскім воєнним кораблем” доводили її до сліз

– Токмак перебуває в окупації з перших днів. Наразі місто досить порожнє, багато людей виїхали. Росіяни намагаються вводити рублі, роздавати паспорти, віджимають бізнеси. АТБ вже немає – зробили своє “Мєру”. По атмосфері дуже тяжко. 

Мої батьки виїжджали, можна так сказати, в останній момент. Дорога до Оріхова, яка до війни займала 20 хвилин, зайняла їм 5 годин. Блокпостів проїхали багато. На останньому були чеченці. В батька забрали ноутбук, випитували його про історію в браузері. Там збереглися перегляди українських відео на ютубі – їм це не сподобалось. 

blank
“Денацифікація” стели Токмак від рашистів

Місцеві знають лайфхак для виїзду — треба брати з собою багато пива і цигарок, щоб на блокпостах забирали пиво і цигарки.

Коли вони таки доїхали туди, мама зателефонувала мені зі словами: “Ти не уявляєш, наскільки тут вільніше дихати”. Всі ці патріотичні вивіски, борди з “русскім воєнним кораблем” доводили її до сліз. 

Від початку самої окупації було багато мітингів. Але потім людей ставало все менше. Почались викрадення активістів, підприємців. Після повернення [з неволі] підприємці розповідали про допити, тортури. Все це — тільки для того, аби витягти з них гроші. 

Зараз із Токмака виїхати дуже важко. Черги величезні, а пропускають по десять людей. Через це дуже мало людей взагалі виїздять.

У магазини завозять російські товари, з окупованих територій. Поряд працюють мелітопольські заводи, бердянський ковбасний. Але продукти продаються із величезною націнкою. Бабуся розповідає, що дешевше за 100 гривень тільки хліб.


Сергій Старушко, журналіст із Бердянська

Мешканці з перших днів окупації і до сьогодні чинять відчайдушний  спротив загарбникам. За це платять високу ціну

– Із 25 лютого через Бердянськ безперервно йшли колони російської техніки із Криму. Ми бачили відео з навколишніх селищ, як вони йшли і вдень, і вночі. 27 лютого в місто зайшли російські військові і повністю його окупували. 

8 березня окупанти захопили будівлю нашого медіахолдингу “ПРО100”. Ми якраз зібралися привітати дівчат, закупили для них цукерки, квіти. Хтось глянув у вікно і помітив на подвір’ї велику кількість військових, які починали оточувати редакцію. Їх було дуже багато, кілька десятків. Вони зайняли всі три поверхи за лічені хвилини. Потім прийшли “оперативники” – співробітники ФСБ. Спершу спілкувалися з керівництвом, за пів години викликали на розмову мене. 

Спочатку розмовляли. Потім вдерлося двоє озброєних, почали бити, погрожувати. Обіцяли розстріляти. Казали: “Якщо нам не сподобається те, що ти нам зараз тут розкажеш, то можеш телефонувати дружині і прощатися”. Вони постійно повторювали свої прапагандистські мантри про те, що “ми русскіє”, “ми же братья, прішлі вас от нацизма освобождать”, “нацистов развєлі”, “ми мірних нє трогаєм”, “ми же с вамі роділісь в одной странє”, “ви же крєщьоние”. 

Потім нам запропонували співпрацю: мовляв, будемо вам гроші платити, харчі давати, з голоду не помрете. Звичайно, ніхто не погодився. Наступного дня ми написали заяви про звільнення, дехто відразу виїхав із Бердянська. Я перебрався до друга, щоб не залишатися за адресою прописки. Спробував змінити зовнішність – зголив бороду. 

Ми виїхали з Бердянська 11 квітня. Вирушили десь о сьомій ранку. Розуміли, що в цей час на блокпостах стоять люди, які провели ніч або навіть добу і є виснаженими. Вояки були розморені, втомлені та чекали, що їх уже от-от поміняють і вони підуть відпочивати.

У машині їхали товариш із мамою, я з дружиною та двома дітьми. Увага до автомобілів, де є жінки і діти, була мінімальною. Втім, дорогою кілька разів доводилося виходити із машини й роздягатися. Окупанти перевіряли, чи є татуювання. Двічі діставали з багажника сумки для огляду. 

Окремий огляд – вивчення вмісту телефонів і гаджетів. Перевіряли ретельно. Якщо хтось виїздить з окупованих територій, то варто почистити галерею, обов’язково прибрати видалені файли. Telegram краще видалити, залишити Viber. Бо якщо телефон буде повністю порожнім, це приверне увагу, і вас почнуть змушувати відновлювати додатки, аби все перевірити. 

Є інформація, що на шляху до Запоріжжя окупанти стоять із планшетами, зі списками, шукають людину у Facebook, перевіряють її сторінку. Варто почистити свою стрічку в соцмережах. Якщо ваш профіль буде закритий, вас все одно змусять його розблокувати. Тому краще виділити на це час і все, що може викликати у них підозри своєю проукраїнськістю, ретельно повидаляти.

Місто від початку окупації балансує на межі гуманітарної катастрофи. Росіяни відкривають свої супермаркети, пустили підприємців до Криму за товарами, але якість продукції – жахлива, ціни – захмарні. Наприклад, звичайний шампунь російського виробництва коштує 300-400 гривень. Цінників менше 100 гривень немає. При цьому роботи немає, готівки катастрофічно не вистачає.

Бердянськ – це Україна. Мешканці з перших днів окупації до сьогодні чинять відчайдушний спротив загарбникам. По місту розвішують стікери, плакати, прикріплюють стрічки у кольорах нашого прапора, зривають російські ганчірки зі флагштоків, передають інформацію про колаборантів та місця дислокації військових. Цей спротив обходиться високою ціною – щодня людей викрадають. Їх утримують тижнями, місяцями, катують.

Звичайно, є й ті мешканці, які радіють расії. Але їх дуже мало.

Пропаганда працює. Коли захопили радіо, ввімкнули гімн срср, почали транслювати пропагандистські тези про “асвабаждєніє”. За тиждень запустили російські канали. Згодом з’явилася агітація на білбордах. Вони заблокували роботу всіх місцевих ЗМІ, створили мережу власних телеграм-каналів, привезли “журналістів” із Криму та Донецька. Коли оголосили про “референдум”, у місті почали роздавати газету, розносити її по будинках. 

Але новини з України пробиваються через блокаду. Ми з кількома колегами ведемо сайт Приморка.City, пишемо у соцмережах про те, що коїться в місті. Людям в окупації важливо знати, що про них не забули. Не мовчіть про Серце Азова, бо воно крається без України і дуже чекає на ЗСУ!


Євген, Мелітополь

Бабусі готують їжу на вогнищі, на задньому дворі

– У Мелітополі немає газу. Під час обстрілів було пошкоджено газопровід. Але росіяни розповідають, що це Україна вимкнула газ. 

Бабусі готують їжу на вогнищі, на задньому дворі. Через навантаження на електромережу в духовці можна готувати або вночі, або зранку. Дуже великі черги на хліб. Люди почали пекти хліб самі. 

Продукти, які вирощують місцеві мешканці, заборонено вивозити. Її продають за безцінь. Російські товари дуже низької якості – а ціни на них дуже високі. Особливо на “хімію”, жіночі засоби гігієни. Звичайні дезодоранти вартують шалені гроші.

Підприємців напрягають дозволами, “ліцензіями”, декого змушують отримувати громадянство – навіть якщо йдеться про роботу звичайного двірника. Покинуті підприємства грабують. 

російським військовим не потрібні навіть свої колаборанти, із місцевих. Є дуже комічна історія про лідера комуністичної партії Тараса Генова. Він мріяв про росію в Мелітополі, вітав окупантів у перші дні. Але так сталось, що окупанти віджали його бізнес і вигнали Генова з міста. Він втік у Кирилівку, і тепер навіть скаржиться, що йому погрожують росіяни.


Михайло, Мелітополь

Я з тих мелітопольських євреїв, які не хочуть їхати. Це моє місто. Для мене буде великою втратою, якщо мені доведеться його покинути

Ми з сім’єю живемо на дачі. Затрималися, бо старша донька, яка постійно живе в Ізраїлі, була тут у бізнес-справах. Вона працює у волонтерському фонді, допомагає продовольством нужденним.

Лікарів виїхало багато – не менше половини. Коли нам потрібні медикаменти, ми через друзів замовляємо на українській території. Медична допомога надається, але не в тому обсязі, який був.

Навчальні заклади росіяни намагалися запустити, але не вдалося, бо залишилося мало дітей. Для картинки відновили роботу спортивної школи, художньої – але там практично немає відвідувачів. Звичайно, дітей, які залишилися, у дитсадках зомбують. Знаю з особистого спілкування: батьки відпустили дітей до дитсадка, бо мали роботу, а потім послухали, що малі розповідають після відвідин – і більше не відпускали.

Думаю, якщо прихильників русского міра в місті є хоча б 10%, то це максимум. Але песіонерам пояснили, що російську пенсію отримуватимуть ті, хто матиме російський паспорт. Наразі, щоправда, нема ні пенсій, ні паспортів… Українські пенсії зараховуються на картку, але знімати [готівку] доводиться з великими втратами і великими проблемами, бо мобільного зв’язку немає, зв’язку з банками немає.

Ми плануємо виїхати з окупації в Ізраїль восени. Але дуже сподіваємося на звільнення Мелітополя – що раніше, тим краще. Я іноді розповідаю, що в Єрусалимі навіть у найважчі часи євреї залишалися. Я з тих мелітопольських євреїв, які не хочуть їхати, бо це моє місто – а не їхнє. І для мене буде великою втратою, якщо мені доведеться його покинути.

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка