Роман Сініцин: “Це війна на виживання. Ми або втратимо державність – або переможемо”

Надія Суха

“Зараз складно. Але буде ще гірше”, – абсолютно спокійно каже Роман Сініцин, кермуючи автомобілем. Вранці ми вирушаємо з Дніпра на Донеччину. Майже цілий день розвозимо воїнам необхідне, але більшу частину нашого часу займає дорога.

Роман Сініцин (справжнє прізвище – Балан) зізнається, що не був готовим до теперішньої фази російської агресії. Він займався туристичним бізнесом, планував подорожувати сам, готувався прийняти виклик із новим політичним проєктом. Але в лютому всі свої старі справи закинув. Почав шукати зброю, повернувся до активної волонтерської роботи. 

Із квітня Сініцин працює у Дніпрі. Він координує військовий напрямок у Фонді Сергія Притули. Звідси волонтери відправляють вантажі нашим захисникам на всі напрямки, де ведуться бойові дії. Практично кожен день проходить у шаленому ритмі: о 7-ій ранку Роман починає працювати – повертається додому пізно ввечері.

Наша робота має, по-перше, знищити побільше русні. А, по-друге, врятувати чиїсь життя”, – пояснює свою мотивацію Роман. Він вірить у перемогу українців, але наголошує: розслаблятися не можна.

В інтерв’ю медіа ГРУНТ Роман Сініцин розповідає про те, чому Третя світова війна вже почалася і чим це загрожує Росії, про те, якого результату війни він боїться найбільше, і про те, як прощався із домом в Ірпені.


“Це взагалі війна на виживання України. Перемога дасться страшною ціною – в тисячі, можливо, десятки тисяч загиблих – щоб нарешті вирішити цю історичну ситуацію, яка триває 350 років”

– Як виглядало твоє життя до повномасштабного вторгнення росіян?

– 18 лютого я відніс паспорт у британське посольство, бо збирався летіти на кілька футбольних матчів у Британію. Займався бізнесом. В один ранок це все накрилось мідним тазом. Основний бізнес у мене був туристичний. Літаки перестали літати, люди перестали їздити у відпустки – і немає бізнесу.

Не секрет, що Сергій Притула створював партію, хотів розвивати її та брати участь у виборах. І ми йому в цьому допомагали. В один день це трансформувалося у волонтерську історію. Тому що – які вибори? Я не знаю, коли вони будуть, чи будуть взагалі, чесно кажучи, колись.

– То початок повномасштабної війни став для тебе несподіванкою?

– Підсвідомо я завжди розумів, що буде велика війна. Але якось психологічно не хотілося в це вірити. Хоча мене знайомі з силових структур попереджали. Мої друзі з ГУРу (Головне управління розвідки, – Ред.)  повивозили свої родини за тиждень до початку цієї фази агресії. Я запитав: а чому ви це робите? Кажуть: так буде краще. Я собі подумав, що в них більше інформації, ніж у мене. Тому 23 лютого теж вивіз свою доньку на Захід України.

Зараз розумію, що дійсно все вказувало на те, що росіяни нападуть, в тому числі, сигнали західних партнерів. До цього треба було готуватися. Чесно? Я не готувався.

– Ти спілкуєшся з військовими про стан справ на фронті. Новини не завжди втішні. Це впливає на твою мотивацію або внутрішній ресурс?

– Звісно, постійно впливає. Але коли починає накривати, я себе стараюся накручувати у зворотному напрямку. Є десятки, сотні тисяч людей, яким зараз набагато гірше, які зараз в окопі, в полоні, в дуже поганих життєвих ситуаціях. Багатьох із цих людей я знаю, це й мої друзі. І це мотивує не опускати руки і їбашити далі. Ось і все. Це проста пігулка від ”все погано, накриває, вигорання”.

Звісно, це все тяжко. Ми в такому темпі щодня херачимо без вихідних уже декілька місців, але я не жаліюся і ні про що не жалкую. Якщо в нас щось виходить, я бачу фідбек. Наша робота має, по-перше, знищити побільше русні, ліквідувати її, перетворити на міндобрива. А, по-друге, врятувати чиїсь життя. Тому це треба робити на максималках”.

– Як ти навчився сприймати сумні новини про близьких та друзів?

– У мене кілька близьких друзів загинуло. Чесно кажучи, я це не прожив. У мене мозок фіксує такі речі – і, мабуть, потім вони накриють, наздоженують.

Думаю, я ніяк не навчився. Мабуть, це особливість людської психіки. От у мене близький загинув – це страшно, треба горювати. Але немає часу. Ментально я це якось заблокував.

– Ти багатьох втратив за час війни?

– Друзів п’ять-шість. Це за повномасштабну війну. І ще десятки людей, яких я знав. Перший – Валера Чибінєєв, загинув у Гостомелі, Герой України. Ці новини, на жаль, тебе наздоганяють часто. Це війна, втрати є, вони великі.

– Ти якось написав в одному зі своїх постів, що тепер нам складно, але далі буде ще складніше. Як до цього підготуватися?

– От недавно я їздив у Луцьк. У мене склалося враження, що люди не те що б втомилися – для багатьох війна стала буденністю. Але буде ще гірше.

Слід розуміти, що це взагалі війна на виживання України як нації. А в русскіх ресурсів і фінансових, і людських, і матеріальних вистачить ще на роки. А чи вистачить їх у нас? Я сподіваюся, що так. Але для цього потрібно готуватися і мобілізуватися всім. 

Ми або втратимо державність, або ми переможемо. І переможемо, на жаль, страшною ціною – в тисячі, можливо, десятки тисяч загиблих – щоб нарешті вирішити цю історичну ситуацію, яка триває 350 років. Мені здається, що ми її рано чи пізно вирішимо на свою користь, є таке внутрішнє передчуття. Але розслаблятися не варто. Все найгірше попереду. 

Вони з нас не злізуть. Не буде ніякого миру в найближчий час, стрімких звільнень територій, і путін не помре, і всі рускі не стануть хорошими, і в них не закінчаться ракети і боєкомплекти… Війна буде тривати з різною інтенсивністю, нас будуть накривати ракетами по інфраструктурі.

blank

“На початку великої війни усе було на волосині, тому люди віддавали останнє”

– Як ти почав волонтерити із Фондом Притули?

– Я волонтерив активно в 2014-16 році. Ми побудували організацію Народний тил”. Потім, коли все стало краще з постачанням і забезпеченням армії, я далі пішов займатися тим, чим займався до війни.

Сергія я знаю теж якраз із цих історій волонтерських, з 2014-2015 року. Ми, по-моєму, десь у Щасті познайомилися. Сергій волонтерив сам завжди. Тобто щось збирав, купував, возив раз на місяць.

Ми працювали з ним останні півтора роки. Фактично, в нас уже була готова команда якихось медійників, менеджерів, адмінів, які до цього займалися політичною історією. А тут враз – 24 лютого. Благодійний фонд раніше займався здебільшого цивільними історіями. Контакти з військовими ще з попередніх років були тільки у Сергія, у мене і в Ані Гвоздяр – директорки фонду. І 24 числа це все змінилося.

У перших два чи три дні рахунки благодійного фонду засипали грошима. Йдеться про десятки і сотні мільйонів гривень. Ми відразу стали контрактувати величезні партії всього, що могли купити – 25, 26, 27 лютого – тисячі бронежилетів, сотні дронів, тепловізорів. Вигрібали все, що могли. Цей фонд якось органічно і поступово побудувався. Ні у кого в планах не було настільки масштабно його розвивати.

– У мережі фондові часто адресують жартівливі (або ні) закиди: Навіщо Притула все скупив?”. То все-таки навіщо?

– А треба було, щоб гроші просто лежали на рахунках, які насипали в перший тиждень війни? Були гроші – ми скуповували. Ми розуміли, що необхідність колосальна у всьому, бо до лав ЗСУ в перші тижні війни фактично пішли десятки, сотні тисяч людей. Тобто відразу стали потрібними каски, форма, спорядження, тепловізори, дрони – що завгодно. Насправді ми скупили далеко не все. Але великі партії контрактувалися нами ще в лютому. І от законтрактоване нами в лютому чи березні доїжджає досі.

– Як включився у війну великий бізнес?

– Бізнес включився максимально – і великий, і малий. Ти пам’ятаєш перший тиждень? Ніхто не знав, що буде завтра. Лізингові компанії віддавали просто майданчики зі своїми машинами. Підрозділу немає на чому їздити – приїжджайте забирайте. Сипали грошей, допомагали руками, своєю експертизою в закупівлях, доставках. Із великих бізнесів усі включилися так чи інакше. І це не тільки про допомогу нашому фонду, а в цілому. 

Це зараз уже зрозуміло, що ця історія надовго, і що ми, швидше за все, вистоїмо. А тоді не було зрозуміло нічого, було страшно, особливо у перші три дні, тиждень, коли все тільки розпочиналося. Усе ж було на волосині, тому люди часто віддавали останнє.

– Бізнес усе ще так само залучений?

– Можливо, менше. Я просто не хочу називати конкретні компанії, щоб когось не образити. Але десятки і сотні бізнесів, які допомагали, продовжують це робити. Настільки я знаю, у всіх волонтерів впали донати від населення. Це абсолютно об’єктивно: в людей закінчуються гроші, хтось втратив роботу чи потрапив під скорочення. А гроші корпоративного сектору ми залучаємо проєктно до сих пір.

– Самі їх знаходите?

– Є різні ініціативи, аукціони. Є нішеві збори під щось: десь ми купили півтори тисячі планшетів, десь безпілотний комплекс за мільйон доларів і таке інше. Тобто ми комбінуємо потреби військових і спонукаємо бізнес допомогти в проєкті. Приходимо до них, кажемо, що, ось, дивіться у нас критична нестача БПЛА, які б літали на оперативну глибину 40-100 кілометрів, давайте купимо. Вони кажуть: окей, давайте.

blank

“Треба позакривати пиздаки всім і херячити ворога. росіяни очікують, що ми посипемося як держава”

– Хтось за час повномасштабної війни став для тебе розчаруванням?

– Внутрішні вороги. Тобто люди, які хитають ситуацію зсередини. Я не буду називати конкретні прізвища чи політичні сили, але мені здається, що треба позакривати пиздаки всім і херячити ворога, допомагати ЗСУ, будувати бізнес, платити податки. Кожен це має робити на своєму місці, а не розвивати внутрішні конфлікти. Тому що насправді росіяни очікують цього найбільше і думають, що ми посипемося як держава. Тоді все, гаплик.

– Але ж здорова критика має бути.

– Здорова критика має бути завжди. Але вона повинна бути здоровою, конструктивною, а не якоюсь оголтєлою диковиною. А я це зараз часто спостерігаю. При чому ці наративи легко всмоктуються і моїми знайомими. Мене таке дивує. У нас є ЗСУ, Верховний головнокомандувач, ми воюємо, нам потрібно перемогти. А в деталях уже якось потім розберемося. Ціль одна – перемога.

– Хто навпаки став відкриттям?

– Якщо узагальнювати, то це українці, які знову показали, як і в 2014 році, тільки тепер у десятикратному вимірі, що ми можемо мобілізуватися, можемо давати відсіч, ми любимо свою країну, нас так просто не візьмеш. Вони ж думали, що їх будуть зустрічати хлібом–сіллю. А трохи не вийшло. І в Києві, й у Чернігові вони зазнали краху.

Йдеться абсолютно про всіх, хто взяв у руки зброю і пішов боронити країну. Я пам’ятаю перші дні в Києві і ці черги за автоматами. Сам у них стояв.

– Ти хотів потрапити до війська?

– Я хотів зброю. Тоді ж не було зрозуміло, що буде через два-три дні, прорвуться вони чи ні. Тому більшість із тих людей, що були у фонді, пішли й отримали зброю.

blank

“Мене непокоїть, чи через три роки ми залишимося єдиною країною. Нас хочуть знову перетворити на якийсь придаток, на малоросів, згноїти у фільтраційних таборах”

– Ти потрапляв у небезпечні ситуації під час волонтерських виїздів?

– Неодноразово прилітало десь недалеко. Я їздив в Ірпінь – там було найекстремальніше. А тут бахкає постійно – десь ближче, десь далі. Але, слава Богу, з нашими екіпажами все окей. Іноді доводиться хлопцям повзати, але все норм.

– Страшно?

– Звісно. Коли людина тобі каже, що їй не страшно, то вона пиздить, мені здається. Усім страшно, але страх і мобілізує. Він може трансформуватися в ненависть або в бажання помсти – робити ще більше, щоб більше русскіх здохло. Це мені так здається. Може, нас будуть читати якісь психологи і казати, що я верзу дурню. Але думаю, що страх має і мобілізуючу функцію.

– Ти мешкав в Ірпені. Що наразі з твоєю квартирою?

– Пощастило, в будинок не прилетіло. Можливо, колись продовжу там жити. Але зараз Ірпінь трохи не на часі.

– Що ти відчував, коли в Ірпені було найбільш гаряче?

– Чесно кажучи, мені було байдуже. Ну, прилетить і прилетить: це матеріальний ресурс – квартира. Я основні цінні речі забрав у перший день і переїхав у Київ. Страху за якісь матеріальні речі немає взагалі й не має бути. У мене інший страх – за виживання всіх нас. Я, чесно, не перебільшую. Мене непокоїть, чи через три роки ми залишимося єдиною країною і в яких межах. От і все.

– Саме за виживання ми зараз воюємо?

– Ми воюємо за те, що ми українці. А нас хочуть знову перетворити на якийсь придаток, на малоросів, згноїти у фільтраційних таборах, вбити і витравити з нас цю українськість. Все, що їх, оте йобнуте керівництво цієї країни-терориста, не влаштовує в нас, – це те, що ми українці. Їм це дуже заважає.

– Тільки керівництво, думаєш?

– Насправді, ні. Думаю, внаслідок тривалої пропаганди у них у голові вже закладена зверхність щодо нас, імперські замашки передаються на генетичному рівні. Підкреслення нашої меншовартості, що ми не справжні, і всі ці дебільні наративи – це в них у крові. Хороших русскіх не буває, навіть лібералів. Вони для мене всі вороги.

blank

“Ця величезна війна тільки починається. У мене є величезне сподівання, що це призведе до геополітичних тектонічних зсувів”

– Як ти оцінюєш наші шанси на перемогу, якою вона має бути?

– Я оцінюю наші шанси на перемогу як цілком імовірні. Інакше треба було виїхати в Польщу і все. Якою має бути перемога? Як мінімум, Україна повинна бути в межах територій, в яких вона було до 2014 року – це і Крим, і Донбас. Але це дуже проміжна перемога. Тому що має зруйнуватися оце так зване державне утворення під назвою росія – розпастися на частини, і його взагалі не має існувати в тих географічних, етнічних межах, у яких вони перебувають зараз. 

У мене є величезне сподівання, що ця величезна війна – яка тільки починається призведе до геополітичних тектонічних зсувів. Можна це називати перекроєнням світового порядку. Де росія зникне із карти світу, і будуть інші утворення. Де Україна – а вона цілком цього заслуговує – буде займати не об’єктний статус, а цілком суб’єктний. Тому що ми перші почали на собі це витягувати. Я думаю, що рано чи пізно дійде черга і до Балтійських країн у якійсь, може, гібридній мірі.

– Маєш на увазі, до агресії?

– Так, я впевнений, що це тільки початок. 

Вони (Росія і росіяни, – Ред.) впадуть, в будь-якому разі. Але якою ціною для нас – питання.

– Звучить, як Третя світова.

– Це може бути гібридна Третя світова. Насправді, вона ж в інформаційній площині вже триває. Не обов’язково мають бути удари ядерними боєголовками і атомна зима. Це може бути в інших вимірах.

– До початку повномасштабної війни ти мав багато планів. Що будеш робити після перемоги?

– Зараз всі плани зводяться до того, щоб допомогти в утилізації цих нелюдей і все. Чесно кажучи, я не думаю про те, що буду робити після перемоги. Мабуть, буду подорожувати, хотілося б в Азію десь на рік поїхати, бізнесом займатися. Побачимо. Це жодним чином мене не турбує. Головне, щоб ця перемога відбулася. А що робити, думаю, знайдеться.

 Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі медіа “Ґрунт”

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка