“Пушкін – це зброя російської імперії”

Катерина Коваленко
кенселінг російської культури

Культура – це не лише щось високе, Культура буває елементом ідеології, котра виправдовує насильство і геноцид. 

Критикиня, співзасновниця Коаліції дієвців культури Дарія Бадьор, крім безпосередньо професійної діяльності, активно займається презентацією української культури в світі. На різних європейських майданчиках Дарія пояснює європейським митцям, інтелектуалам та журналістам, чому світові треба позбавитися ілюзій щодо російської культури і чому тамтешнє мистецтво таке ж токсичне, як і політика рф. 

Бадьор зізнається: “Часто це ситуації, коли ти бісишся, бо тобі здається, що це очевидні речі. А з тебе просто ліплять дурника”. В інтерв’ю медіа ҐРУНТ вона розповідає про те, як російські олігархи згодовують європейцям наративи про “велику культуру”, про те, наскільки нікчемним виявилося мистецтво рф проти диктатури путіна, і про те, чи війна не вб’є молодий український ренесанс.

blank
Дарія Бадьор

“Культура може бути токсичною, вона може виправдовувати шовінізм, насильство, колоніалізм, етнічні чистки і геноцид”

– На війні зрозуміло, хто ворог, і де він, і що з ним робити. Що ж до культурного спротиву, то все не так просто. Навіть не всі українці готові відмовлятися від російської культури, а європейці й поготів. Що такого привабливого в цій культурі? Що змушує людей так триматися за російські наративи? 

– Думаю, це загальніша проблема. Справа не у самій росії, не тільки у росії. Адже більшість із тих людей, які сьогодні опираються переосмисленню російської культури, не знають росії. Вони знають образ росії, який росія сама собі створила, вкладаючи шалені гроші в гастролі балетних труп, в оперу, в музейні колекції по всьому світу. 

Просто, багатьом дуже складно визнати той факт, що культура може бути не тільки чимось прекрасним, чимось, що робить нас кращими, розумнішими і гуманнішими. Людям дуже важко прийняти той факт, що культура може бути токсичною, що вона може виправдовувати і обґрунтовувати шовінізм, насильство, колоніалізм, етнічні чистки і геноцид. Це дуже непроста задача – підвести людей до розуміння цього простого і для нас очевидного факту. І саме над цим ми працюємо. Але, звісно, це довгий процес. 

Дискусія про роль культури в імперії, про культуру як інструмент пригнічення, розпочалась до нас. Є багато хороших і ґрунтовних робіт на цю тему, наприклад, Едвард Саїд – “Культура й імперіялізм”. Але сьогодні ми маємо багато нових аргументів для цієї дискусії. Сьогодні вже простіше говорити про те, що Пушкін був невід’ємною частиною імперії, і після смерті став зброєю для російської імперії, яка за допомогою того ж таки Пушкіна насаджувала примусово свій зверхній дискурс. Але все одно ще дуже багато роботи з тим, щоб пояснити людям, що Пушкін – це не те, що вам здається.

– А що приваблює європейців в російській культурі? І, якщо говорити про твою більш вузьку спеціалізацію: що їх приваблює в російському кіно? 

– Якщо говорити про останні 20 років, то в кіно майже нема про що говорити, на мою думку. Але в російському кіно є одна священна корова – це Тарковський. Що б не сталося, Тарковського не можна чіпати. І зараз знов в Парижі ретроспектива фільмів Тарковського. Навіщо? Що ви там ще не бачили? Вже на атоми розібрали ці стрічки, навіщо їх знову показувати і обговорювати – незрозуміло. Не дуже зрозуміло і навіщо в Каннах цього року показали фільм Сєрєбрєннікова (“Дружина Чайковського”). Можливо, це просто інерція. Але ж, як пишуть оглядачі, це відверто слабка картина, про яку немає сенсу навіть говорити. Можливо, це пов’язано з грошима Абрамовича і Блаватніка (російський олігарх, давно живе на Заході, – Ред.), не знаю. 

Не хочеться виглядати, як чувак з мема, який червоними нитками показує зв’язки всього з усім, але правда в тому, що в Європі і справді дуже багато російських грошей. От прямо дуже. І зараз ці вкладення в культуру спрацьовують. Наприклад, Потанін (російський олігарх, друг путіна і один з найбільш грошовитих багатіїв у світі, – Ред.) вклався в Центр Помпіду – там космічні гроші. І крім того, він подарував їм колекцію російського і радянського мистецтва. Чи може бути Центр Помпіду незаангажованим? Це хороше запитання. Але щойно починаються такі запитання, з кишені дістають Тарковського, Толстого, Чайковського, Шостаковича. Або, наприклад, Ла Скала відкриває новий сезон цього року “Борисом Годуновим”. Навіщо? Чому так “співпало”? 

Мені здається, що росіяни для європейців – це такий загадковий Інший, перед яким не соромно. Якщо говорити про Африку й Азію, Індію й Індонезію, Південну Америку – там одразу багато історій, які не хочеться згадувати. Це і геноцид, і імперіалізм, і грабунок. А росіяни ніби і не європейці, і нема чого соромитись, тому вони цікаві. Ну, ще і вкладають величезні гроші в культурну дипломатію, розвивають європейські музеї, галереї, фестивалі. 

Тому заангажованість європейців зрозуміла. Але ми наполегливо доводимо, що нема різниці між Сєрєбрєніковим, який дружить із Сурковим (один із стовпів режиму путіна, і один з авторів сьогоднішньої війни, – Ред.), і ставить у себе в театрі п’єсу по роману Суркова, і, власне, російським політичним керівництвом.

“Міністерство культури робить хєрню. Це провал і це така ганьба, що про це страшно навіть говорити”

– Наскільки глибоко російська пропаганда вшита в російський культурний продукт? 

– Вона є двох видів. Перша – розрахована на внутрішнє споживання, профінансована державою. Це всім нам відомі махрові побєдобєсні кінострічки, Міхалков, Ернст, оце от все. Але воно очевидне. 

Є значно гірша, гібридна історія, де може не бути прямої пропаганди. Наприклад, документальна стрічка “Своя республіка”, де йдеться про “ДНР” і “ЛНР” так, ніби це щось нормальне і легітимне. І потім про цей фільм пишуть, згадуючи “Л/ДНР” уже без жодних лапок і пояснень. А потім відбирають його на фестиваль документального кіно у Лісабоні, де, взагалі–то, розумні люди збираються, люди з претензією на розуміння дійсності і політичних процесів, люди, чутливі до пропаганди. Але ось таку приховану, завуальовану пропаганду вони не бачать. 

Можливо, це пов’язано з тим, що у відбірній комісії працюють росіяни і роблять вигляд, що ніякої пропаганди тут нема: “А де вона? Це ж не державні гроші! Це взагалі зняв дисидент!” Який “дисидент”? Що?!

Я узагальнюю зараз. Але це ситуації, коли ти бісишся, бо тобі здається, що це очевидні речі, а з тебе просто ліплять дурника. Проте, схоже, правда в тому, що вони дійсно не розуміють. Вони розівчилися помічати таку неочевидну пропаганду. І з ними, як з дітьми, з кожним потрібно говорити і пояснювати речі, які нам здаються очевидними. Знову і знов. Тобто, так: це складна робота. І правда в тому, що цей дощ надовго. 

– Давай до кенселінгу. Чи займається наша держава централізовано і свідомо кенселінгом російської культури?

– При МЗС діє Український інститут, який займається культурною дипломатією. І тут важливо зрозуміти, що в МЗС не можуть займатися саме кенселінгом, бо на слові “кенсел” і “бойкот” перед тобою одразу закриваються усі двері. Якраз через те, про що ми вище говорили – бо культуру не можна кенселити. 

blank
Український режисер Сергій Лозниця став рятівною соломинкою для світового пушкінізму: він проти бойкоту

Наші дипломати пропонують різним інституціям призупинити співпрацю з росіянами, поки триває гаряча фаза війни. Хоча би з тими, яких фінансує держава. Друге, що ми пропонуємо, – це розпочати переосмислення російської культури як імперської і як колоніальної. У МЗС пишуть листи в різні установи, фестивалі і просять поки що обмежити росіян у можливості нести свою так звану культуру в широкий світ. Такий лист був і до Канського кінофестивалю, я його бачила – там просили зняти з конкурсу фільм Сєрєбрєннікова і перейменувати стрічку Мішеля Хазанавічуса під назвою “Z”. Ну і в Каннах теж досвідчені маніпулятори: вони щось виконали, а щось ні – “Z” перейменували, але Сєрєбрєннікова лишили. 

Це МЗС. А Міністерство культури що робить – це хороше питання. Робить хєрню, як завжди. Хоча в них купа задач мала би бути – рятувати митців, які залишилися в окупації, якось вивозити їх, вивозити колекції з музеїв, десь їх поки що переховувати. Тому що частина колекцій залишилася в окупації, частина була під обстрілами. Всі музеї в Україні продовжують перебувати в небезпеці, але цим централізовано ніхто не займається. Часто йдеться просто про волонтерські ініціативи, коли одні музейники допомагають іншим музейникам вивозити колекції в коробках “Нової пошти”. У той час коли в Міністерстві культури складають “білі списки” хороших росіян. 

Це провал і це така ганьба, що про це страшно навіть говорити. Але говорити треба, бо фактично, функції Міністерства культури зведені сьогодні до фінансування російськомовного телеканалу в Україні. Кому це потрібно? Як це рятує українську культуру? Але міністр нічого не вміє і ні на чому, крім телевізора, не знається.

– А як щодо недержавної ініціативи? Ти і твої колеги, критики і культурні діячі з України, які вимагають змінити ставлення до росіян, змінити культурну політику – які у вас успіхи? Як складається ситуація на полі культурної дипломатії? 

– Про це важко говорити в такій короткостроковій перспективі. Все, що стосується культури, дуже інерційне і повільне. Але зрушення є. Нам вдається говорити з фестивалями і вимагати не запрошувати росіян, не демонструвати російські картини. Так, Каннський фестиваль непробивний – поки що. Але менші фестивалі йдуть на зустріч і нам вдається суттєво модерувати дискусію на свою користь. І якщо у Франції ще важко говорити про те, що культура може нести зло, то, наприклад, на Балканах можна взагалі нічого не пояснювати: вони чудово розуміють, про що йдеться. Балтійцям теж можна не пояснювати: вони прекрасно нас розуміють – так само, як і чехи, поляки. Все коло наших ближніх і дальніх сусідів дуже допомагає, тому що вони теж добре пояснюють, що таке колоніальний дискурс, і чим зараз займається росія. 

blank
Дарія Бадьор (на мультиекрані вгорі праворуч) пропонує культурно ставитись до російської культури – тобто кенселити

Що ще? Є купа наших документалістів – це і “Вавілон 13” і “Докудейз”, і інші. Вони їздять по всій Європі і, по-перше, показують і розповідають, що у нас відбувається. По-друге, збирають гроші ще й на те, щоб допомагати культурним діячам і митцям, які опинились в окупації, залишились без житла, без роботи, щоб допомагати тим режисерам, операторам, сценаристам, акторам, які пішли на фронт – а таких немало. І щоб допомагати, власне, тим, хто зараз на фронті знімає, документує війну. Це теж вкрай важливо. 

“Двадцять років монтувалась ця диктатура – і митці цього не помітили. То в чому ваше мистецтво? Де ваша культура? Чому вона не працює?”

– Які аргументи в розмовах із європейцями є найбільш дієвими? 

– Це питання про гроші. З мого досвіду саме це працює найкраще. Звідки в них гроші? Чи ви впевнені, що це не фінансує російська держава? Де закінчується російська держава і її вплив? Це те, що є і зрозуміле європейцям, і зачіпає, і з цим ясно що робити: зрозуміло чому це погано. 

– А як росіяни ставляться до того, що ви робите?

– У масі своїй не розуміють. Вони теж користуються шаблоном про те, що культура – це прекрасно, не можна кенсилити культуру. І їхні відгуки (а ми говоримо про російських лібералів, звісно, бо нікіта міхалков і журналісти з ОРТ тепер не їздять на фестивалі) про нашу позицію дуже ображені і дуже поверхневі. Здебільшого вони пишуть про те, що українці чомусь дуже нервували і щось там вимагали: “Але навіщо? Адже ми все одно помиримось, ми ж брати! Так навіщо зараз стигматизувати російську культуру?” 

– Вони не відчувають провини? 

– Відчувають, звісно. Це ж росіяни. Це взагалі дуже російська історія – відчувати провину. У них значна частина культури на цьому побудована. Але якщо копнути глибше, виявляється, що вони не диференціюють – за що? Вони винні по дефолту, але не за конкретні злочини і не перед конкретними людьми. Принаймні, не перед нами. 

Вони дуже зручно розділяють себе і режим. Кажуть, що вони не обирали Путіна, вони проти війни – і все, ніби ця історія їх не стосується. Стосується, звісно! І дуже важливо зараз їх питати про те, що вони робили і як вони говорили зі своїм суспільством, яке сьогодні виявилося здатним на таке. Ми ж розуміємо, що це не путін ґвалтує і не путін все це виправдовує. А вони – ні, не розуміють. 

Де роль цієї вашої культури? В чому вона проявилась? Для кого вона була? Це 20 років бездіяльності. Виходить, 20 років монтувалась ця диктатура – і митці цього не помітили. То в чому ваше мистецтво? Де ваша культура? Чому вона не працює?

– Якщо говорити про нашу власну культуру, про наш шлях деколонізації, то про що ми маємо відверто говорити після війни, а, може, навіть і зараз? Які теми треба піднімати і тримати в фокусі уваги – і митцям, і публіцистам, і філософам? 

– Багато дуже дражливих і складних тем. Частина з них роками замовчувались, частина – ще гірше – викривлені. Але ми і справді мусимо їх піднімати, бо це невивчені уроки, які нам потрібно довчити. 

Для прикладу, Голокост. Так, після всього, через що ми проходимо зараз, тема Другої світової здається не такою актуальною. Але, з іншого боку, ми тепер значно краще розуміємо те, що стосується невмотивованого насильства і масових убивств невинних. І непоховані жертви масових страт часів Другої світової все ще лежать на нашій території. Важливо про це знати і важливо щось нарешті з цим зробити. Бо досвід свідчить, що якщо не зробимо ми, то прийдуть росіяни і зроблять це за нас. Як із Бабиним Яром сталося.

По-друге, треба чесно поговорити про Другу світову. І чесно сказати, що для росії і для України це були дві різні війни. Значна частина росії не була окупована. Для них війна – це “подвиги” і “дєди воєвалі”, для нас – щось зовсім інше. 

По-третє, треба поговорити про радянський спадок. Треба розсортувати – що ми з цього спадку беремо, а від чого позбавляємось. Суспільство має розуміти, що ми не нівелюємо досвід цілих поколінь, а відкидаємо те, що неактуальне, несправжнє і шкідливе.

– Про спадок, до речі. Як ця війна вплине на мистецтво і літературу? Ми можемо очікувати переходу на якісно новий рівень у зв’язку з тим колосальним екзистенційним досвідом, який всі ми переживаємо? 

– Мабуть. Але, якщо чесно, я би краще обійшлась і без нової літератури, і без нового мистецтва, якби була можливість зберегти людські життя. Специфічного досвіду і трагедій завжди достатньо і без війни, завжди є ґрунт, на якому можна творити. 

Насправді, останнім часом усе було неймовірно багатообіцяючим – все розвивалося, неслося, виникали нові проєкти, цікаві колаборації, постановки, картини, література, всюди ніби починався новий етап. І так було в усіх сферах, буквально. Все було таким живим і надихаючим! І мені неймовірно боляче від того, яке прекрасне життя ми втратили, скільки крутих робіт, скільки людських доль. Я, звісно, сподіваюся, що всі, хто виживуть, повернуться з війни, продовжать творити. І ми повернемося до цього нового українського ренесансу. 

Вам також сподобається

@2022 –  Ґрунт

Новинна стрічка